Українознавство

У Пошуках архіву Нестора Махна

2026-03-30T22:48:21+03:00

Актуальність. Надбанням всесвітньої історії є селянський повстанський рух 1917–1921 років, пов’язаний з ім’ям Нестора Махна. Анархістська спрямованість руху як «третьої сили», що не визнавала ані диктатури пролетаріату, ані Української державності, зумовила нерозуміння широким загалом його суті. Після розгрому Повстанської армії більшовиками і втечі її лідера за кордон радянська влада доклала зусиль для викривлення та фальсифікації історичної реальності, готовлячи заочний суд над Н. Махном. Після розпаду СРСР з’явилися численні публікації про махновщину, автори яких намагалися відновити історичну справедливість. За цих умов зростає роль джерельної бази, оскільки оригінальних документів тієї доби залишилось не так багато. Ліквідувати цей брак допоможе «паризький архів» Н. Махна, переданий українськими дипломатами до України.

Метою статті є висвітлення долі «паризького архіву» Нестора Махна в Україні: обставин передачі, зберігання та оприлюднення.

Висновки. Детективна історія з пошуком вказаних документів історичною громадськістю зумовлена тим, що попередні домовленості про місце зберігання архівної колекції в Науково-дослідному інституті українознавства МОН України були порушені через обставини політичного й організаційного характеру. Передчасна публікація в журналі «Українознавство» про передачу архіву до Інституту викликала занепокоєння громадських активістів долею документів Н. Махна. І поки вони зберігалися у Франції, в Україні лунали емоційні звинувачення на адресу керівництва Науково-дослідного інституту українознавства в «розкраданні», «знищенні» історичних документів. Вони не припинилися навіть після 2018 року, коли «паризький архів» Н. Махна дійсно потрапив до України. Наразі він зберігається в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка в повному обсязі та в такому самому стані збереженості, як на момент передачі. Залишилось виконати лише останню умову хранителів архіву – опублікувати його.

Світ 80-х через призму однієї біографії (до 90-річчя Бориса Миколайовича Мозолевського)

2026-03-30T22:58:40+03:00

Актуальність. Потреба у системному впорядкуванні, збереженні та оцифруванні архівної спадщини Науково-дослідного інституту українознавства, що майже 35 років здійснював фундаментальні та прикладні дослідження, назрівала десятиріччями. Великий обсяг надрукованих наукових статей, монографій, двох наукових журналів з українознавства не дає можливості у повному обсязі показати напрацювання у царині українознавства – комплексної науки, що відображає майже усі галузі гуманітарного напряму. За межами «відкритої науки» залишаються неопубліковані рукописи, епістолярії, польові щоденники та експедиційні звіти комплексних українознавчих експедицій, повні тексти дисертацій, у тому числі незахищених, чернеток навчальних програм з українознавства та інших матеріалів. Зокрема, велику цінність становлять особові архіви провідних українознавців, пов’язаних із діяльністю Інституту, а також тих науковців, які, працюючи за своїми науковими уподобаннями, формували основу сучасного українознавства. Україна завжди була землею, що виховувала для світу талановитих людей: державних діячів, митців, літераторів, науковців. Однією з таких особистостей був археолог і поет Борис Миколайович Мозолевський, 90-річчя від дня народження якого відзначалося 4 лютого 2026 р.

Мета статті – відобразити через біографію непересічної особистості Б. М. Мозолевського ті моменти історії України 80-х років минулого століття, яку зараз прийнято згадувати поспіхом, без належної поваги до людей, які її створювали.

Висновки.

Дякуючи майже героїчним зусиллям дослідників з покоління «романтичної археології», таким як Борис Миколайович Мозолевський, ми маємо інформацію про розкопані та введені у науковий обіг результати досліджень великих курганів Степової Скіфії: Мелітопольський курган, Гайманову Могилу, Товсту Могилу, Соболєву Могилу, Бабину Могилу та інші великі степові кургани.
Організовані на науковій основі архіви невеликих інституцій дають можливість об’єктивно і неупереджено вивчати історію України. Цифровізація документів полегшує проблему місця зберігання особових фондів дослідників, що було засвідчено у цій статті. Біобібліографічні сюжети з життя видатних українців показують, як через долі людей відображається дійсність.
Б. Мозолевським та його колективом напрацьована унікальна методика польових досліджень як великих курганів, що згадувалися вище, так і їхнього оточення – курганних полів: Гайманове курганне поле, поле Чортомлицьке та ін. Життя Бориса Миколайовича Мозолевського відобразило складний і майже героїчний шлях науковця і поета у реаліях ХХ століття. В його поезії проявилися не лише любов до України, до її безкрайніх вільних степів, але й мрія про щасливе майбутнє людей, що тут живуть.

Воєнна філателія як інструмент символічної політики та національної консолідації в Україні

2026-03-30T23:04:12+03:00

Актуальність. Повномасштабна російська агресія проти України актуалізувала роль символічних ресурсів у процесах мобілізації та суспільної згуртованості. Поряд із традиційними інструментами інформаційної політики дедалі більшого значення набувають візуальні наративи, здатні швидко транслювати політично значущі смисли та формувати спільні рамки інтерпретації подій. У цьому контексті поштові марки постають не лише як засіб комунікації, а й інструмент символічної політики держави. В українському контексті філателія традиційно виконувала функції репрезентації держави та національної ідентичності. Однак у період повномасштабної війни її функціональне навантаження істотно розширилося: воєнні випуски АТ «Укрпошта» стали елементом стратегічних комунікацій, інструментом мобілізації та формою комеморації сучасних подій. Саме це зумовлює актуальність аналізу воєнної філателії в межах політичної науки. У воєнний період марки нерідко набувають ознак пропагандистського та інформаційного ресурсу, спрямованого на підтримку морального духу населення та консолідацію різних соціальних груп навколо ідеї захисту державності.

Мета – проаналізувати воєнну філателію як інструмент символічної політики та механізм національної консолідації українського суспільства в умовах повномасштабної війни.

Висновки. Поштові марки воєнного часу є важливим культурним і суспільно-політичним феноменом сучасної України. В умовах російсько-української війни вони виходять за межі утилітарної функції знаків поштової оплати, перетворюючись на інструмент національної консолідації, комеморації та символічної комунікації. Важливою особливістю української воєнної філателії є поєднання символічного та практичного вимірів. Благодійний характер багатьох випусків перетворює філателію на форму активної громадянської участі, що підсилює її консолідаційний потенціал. Водночас міжнародне поширення українських марок сприяє формуванню позитивного образу України у світі та зміцненню міжнародної підтримки. Воєнна філателія постає як багаторівневий інструмент символічної політики та національної консолідації. Вона поєднує комеморативну, мобілізаційну й комунікативну функції, забезпечуючи довготривалий вплив на процеси суспільної згуртованості. Аналіз воєнних поштових марок демонструє їхню здатність формувати спільний національний наратив та інтегрувати досвід війни в колективну пам’ять.

Rossification and Creolization: the Influence of External Factors on the Development of the Ukrainian Language

2026-03-30T21:24:23+03:00

Relevance of the research. This work is primarily based on the personal scientific project of P. J. Piaseckyj, a Ukrainian diaspora scholar from the USA. It was the project titled "Anglo Surzhyk," which was initiated on February 9, 2018 (and still ongoing), that provided the author with the further impetus to write this paper. The project itself is a study of the prevalence of Anglicisms in everyday, academic, cultural, and professional Ukrainian communication. It is based on articles from Ukrainian media published on the Internet and currently contains over 2,500 borrowings. The project is continuously updated and thus not available in print; an electronic copy may be requested directly from the author via email or by visiting its namesake Facebook page. [2]

The author began contemplating the Anglicization of the Ukrainian language as early as 1949, at the age of six, upon arriving in New York and hearing the Anglicized Ukrainian spoken by American Ukrainians (from the first and second waves of emigration). Mr. Piaseckyj himself is fully proficient in English and possesses a "keen sensibility toward our language." On the other hand, Oleh Rudnyk (who is also fully proficient in both mentioned languages) focuses this work on the linguistic purism movement, specifically its historical continuity and its relevance to societal needs within the context of contemporary Ukrainian national realities. This focus is grounded in the ideas and works of American researchers such as Edward Sapir, Benjamin Lee Whorf, and Welsh scholar Rhianwen Daniel [23, 24, 25]. This work also serves as an appeal to the Ukrainian academic community to more urgently address the issue of protecting the Ukrainian language from the phenomenon of creolization in the current conditions of global advancement.

The purpose of this work is to analyze the historical preconditions and current manifestations of linguistic distortion—caused by Rossification and the influx of mediated Anglicisms—to fully comprehend this influx. We investigate the consequences of these phenomena for the development of the lexical richness and word-formation capacity of the Ukrainian language. Concurrently, we advocate for the necessity of implementing effective measures for its protection. These conclusions are grounded in the empirical analysis of a corpus of words, gathered within the framework of the “Anglo Surzhyk” project [2], which attests to the Rossian-mediated provenance of a considerable portion of these borrowings. Emphasis is placed on the essential role of governmental involvement in the defense and standardization of the Ukrainian language amid globalization and persistent external influence.

Conclusions. The cumulative effect of centuries of Rossification, coupled with the percolation of Anglicisms mediated through the Russian language, poses a considerable threat to the evolution of modern Ukrainian. This pervasive process risks the language's creolization and the potential erosion of its distinct identity. Notwithstanding the substantial lexical richness of the Ukrainian vocabulary, there exists an urgent necessity for proactive measures aimed at linguistic protection and norming.

The establishment of a specialized state ministry, such as a Ministry for Language Purity—modeled after the French system—is a pivotal step to ensuring the oversight of linguistic standards, the development of specialized terminology, and the preservation of Ukrainian's uniqueness amid global challenges. Furthermore, it is essential to recover and republish dictionaries dating from the 1920’s from archives, universities, libraries, private collections, and even the Security Service of Ukraine (SBU). Ultimately, the defense of the language is not merely a linguistic pursuit but a national priority that underpins cultural and state identity.

Трансформація символіки української вишивки у збірці Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет»

2026-03-30T21:11:39+03:00

Актуальність. У збірці Б. Томенчука нове конотативне наповнення вишивка отримує крізь призму російсько-української війни, символізуючи історичну тяглість української нації, її тристалітнє протистояння до російського варварства. Збірка постала як відтворення вражень, відчуттів, емоцій, думок, осмислень і переосмислень власного й суспільного буття в часи російської війни проти України 2014–2023 років (у 2023 році вона була видана, а війна триває і досі). Назва збірки «Вишийте, мамо, бронежилет» неоднозначно вказує на те, що у війні українці постали на захист власної багатовікової ментальності й культури, серед яких виокремлюється чимало символів-концептів. Та саме на вишивці, закодованій у ній праминувшині, сучасному її перекодуванні Б. Томенчук акцентував увагу в назві збірки, що й спонукало вирізнити її серед концептуальних образів добірки.

Мета – розглянути трансформацію символіки української вишивки у збірці Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет».

Висновки. Особливої наснаженості символіка вишивки отримує у збірці Б. Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет» (2023), на що вказує вже її назва. Основні мотиви збірки – відтворення багатостолітньої війни України проти московсько-російської агресії як боротьби добра з уселенським злом, яка найбільшого загострення набуває протягом 2014–2023 років, мужності й незламності українських воїнів. Вишивка на бронежилеті в символічному значенні стає більшим оберегом українського воїна, ніж самі броньовані плити. Позачасова трансцендентність вишивки в українському бутті, червоної і чорної барв як домінантних у західноукраїнській вишивальницькій колористиці доповнюється конкретно-історичною символікою червоно-чорного стягу армії УПА, утверджуючи тяглість боротьби. Традиційна для Західної України техніка вишивання хрестиком зроджує дуже часті асоціації між вишивкою та хрестом як символом добровільно обраної важкої долі воїна-захисника. Б. Томенчук час від часу творить концентрований, на кілька версів, гармонійно-ідилічний світ минулого, сучасного й майбутнього повсякденно-сакралізованого буття українців, що становить їхню сутність і заради якого жодна жертва не буде надмірною. Належне місце в такій системі концептуальних символів отримує вишивка, вишиті предмети, й лише у цій системі вона отримує повноцінне звучання, справляє найбільше враження на читачів.

Внесок Ірини Краснодемської у розвиток українознавства та спростування російських міфів і фальсифікацій історії України

2026-03-31T00:19:26+03:00

Актуальність. Важливість заявленої проблеми полягає у тому, що, аналізуючи вагомий внесок І. Краснодемської у розвиток українознавства та спростування російських міфів і фальсифікацій історії України, маємо можливість не лише осмислити основні етапи становлення особистості й наукового шляху дослідниці, а й простежити, як розвивалися українознавчі знання на зламі тисячоліть. Вивчення особливостей і закономірностей функціонування України як цивілізаційного феномену й геополітичної реальності, які ґрунтовно досліджує І. Краснодемська вже понад чверть століття, є на часі, оскільки цей вагомий накопичений досвід варто актуалізувати, щоб екстраполювати його на реалії сьогодення і активно використовувати для консолідації українців як в Україні, так і за її межами.

Мета дослідження – комплексний аналіз внеску І. Краснодемської у розвиток українознавства та спростування російських міфів і фальсифікацій історії України.

Висновки. З’ясовано, що вже понад 25 років І. Краснодемська успішно розвиває українознавство, вивчає функціонування українознавчих інституцій у діаспорі, осмислює доробок видатних дослідників закордонного українства, аналізує українські державотворчі й націєтворчі процеси та спростовує російські міфи і фальсифікації історії України. Виявлено, що вагомим результатом цієї продуктивної праці стало написання і успішний захист І. Краснодемською дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Внесок вчених української діаспори європейських країн у розвиток українознавства (20–60-ті рр. ХХ ст.)», а дещо згодом публікація монографії «Українознавчі студії діаспори (ХХ ст.)». Показано, що з початком російсько-української війни дослідниця активно долучилася до виконання конкурсного проєкту «Історичні передумови та сучасні суспільні наслідки агресії Російської Федерації проти України 2014–2015». Розкрито, що під час повномасштабної фази російсько-української війни І. Краснодемська продовжує вести активну боротьбу з імперськими наративами, зокрема спростовує численні російські інсинуації, спрямовані на дискредитацію Української держави та її громадян.

Концепт істини в умовах постправди та перспективи відновлення класичної епістемологічної парадигми

2026-03-30T23:24:20+03:00

Актуальність статті полягає у тому, що вона стосується не лише абстрактних філософських концептів, а й фактично самих засад суспільного життя. Якщо спільне для всіх уявлення про істину втратиться, про жоден продуктивний діалог неможливо буде говорити, а ще підірветься довіра до науки, освіти, медійної сфери та роботи демократичних інститутів. Щоб цього не сталося, потрібно комплексно досліджувати поняття істини в епоху постправди та аналізувати будь-які можливості, які допоможуть повернутися до класичних епістемологічних моделей.

Мета дослідження – філософське осмислення трансформації поняття істини в епоху постправди та аналіз можливості й доцільності повернення до класичних епістемологічних моделей у сучасному соціокультурному контексті.

Висновки. Як показали результати дослідження, існування феномену постправди не скасовує поняття істини, а радикально змінює умови його функціонування. Класичні епістемологічні моделі стикаються з низкою викликів, пов’язаних із фрагментацією знання, алгоритмізацією комунікації та зростанням ролі емоційних і наративних чинників. Водночас ці моделі не втрачають своєї цінності, якщо розглядати їх не як завершені системи, а як відкриті концептуальні рамки. Саме тому продуктивне «повернення» до класичної епістемології можливе лише у формі критичного переосмислення, а не механічної реставрації. У сучасному контексті істина постає не як статичний результат, а як процес – практика аргументації, перевірки й відповідального мислення. Лише так вона зберігає свій нормативний потенціал і здатність бути орієнтиром у складній інформаційній реальності.

Особливості справедливості в кризовому суспільстві в умовах військової агресії

2026-03-30T23:29:06+03:00

Актуальність. Основні типи конфліктів у суспільстві (економічні, політичні, ідеологічні, військові) як процеси, що виражають кризові явища, мають певну структуру та умови перебігу, потребують дослідження механізмів їхнього виникнення, формування і розвитку. Заслуговує на увагу виокремлення різних методів дослідження кризи в суспільстві під час військової агресії, що дає можливість, з метою гармонізації соціальних процесів, мінімізувати конфлікти, визначити місце і роль справедливості. Процес розвитку та утвердження справедливості в незалежних державах, що виникли з розпадом СРСР, супроводжувався ланцюгом суспільних криз, конфліктами в економіці, політиці, ідеології, що використовуються рф для досягнення своєї агресивної імперської політики.

Мета статті – розкрити особливості справедливості в кризовому суспільстві під час військової агресії та виокремити фази й чинники розвитку кризи в Україні.

Висновки. Складовою соціально-економічної кризи в умовах війни є різке припинення розвитку економіки, загострення виробничих, соціальних, політичних і фінансово-економічних, морально-етичних суперечностей, що призвело до скорочення виробництва, мінімізації інвестицій, розладу грошово-кредитних відносин та механізмів, банкрутства підприємств, масового безробіття, порушення соціальної справедливості, зубожіння населення. Основною причиною соціальної кризи в Україні насамперед є військова агресія рф та неефективне публічне управління. Тривала агресивна політика рф проти України, порушуючи всі нормативно-правові документи та домовленості, загострила кризові процеси. Міжнародна підтримка є критичним чинником для України. Від країн-партнерів Євросоюзу, Великої Британії та США надходить значна як військова, так і фінансова допомога. Водночас завдяки зусиллям цих країн тривають дипломатичні спроби знайти справедливі механізми щодо припинення бойових дій і відновлення територіальної цілісності. Через тривалу війну суспільство відчуває втому, зростання кризових процесів, посилення соціальної напруги, проте зберігає високий рівень мобілізаційної та волонтерської активності.

Між еміграцією та радянською ідеологією: доля позитивизму на території України після 1918 року

2026-03-30T23:43:04+03:00

Актуальність. Українська філософія другої половини XIX – першої третини XX століття зазнала глибоких світоглядних та інституційних трансформацій, що змінили її інтелектуальну структуру. Однією з недостатньо осмислених проблем цього періоду є доля позитивізму як методологічної парадигми, що істотно вплинула на формування емпірично орієнтованого наукового мислення, але не набула форми інституціоналізованої школи. У 1920–1930 роках позитивізм втрачає статус автономної філософської позиції. Водночас у середовищі еміграції він сприймається як завершений етап розвитку європейської думки. Дослідницька проблема полягає у з’ясуванні механізмів трансформації та витіснення позитивізму, а також у реконструкції української філософії міжвоєнного періоду як дуального простору – радянського й еміграційного – з різними моделями розуміння статусу та функцій філософії.

Мета роботи полягає у спробі реконструювати культурний і філософський розкол українського інтелектуального середовища у 1918–1930 роках і проаналізувати, як крах імперій, формування радянської державності та примусова еміграція частини інтелектуальної еліти призвели до формування двох різних моделей філософського розвитку – емігрантської та радянської, кожна з яких сформувала власне розуміння статусу філософії та наукової раціональності.

Висновки. Позитивізм у другій половині XIX – на початку XX століття в Україні функціонував переважно як методологічна та світоглядна установка. Вплив позитивної філософії виявлявся в орієнтації на науковість, емпіризм, історичну конкретність і критику метафізики, що суттєво сприяло формуванню модерної української інтелектуальної культури. У радянському просторі філософія була інституціоналізована у формі марксизму-ленінізму й поступово втратила автономію, перетворившись на ідеологічно контрольовану дисципліну. В еміграції ж він також не став підґрунтям подальшого розвитку, оскільки поступився місцем феноменологічній, неокантіанській та культурно-історичній проблематиці, зорієнтованій на осмислення національної ідентичності та духовної традиції. Водночас еміграційна лінія, представлена працями Д. Чижевського та І. Мірчука, заклала основи професійної історіографії української філософії. Саме через історико-філософську реконструкцію стало можливим подальше відродження академічного вивчення української філософії у другій половині XX століття.

Вплив християнства на політичний та культурний розвиток Русі-України в VІ–X ст.

2026-03-30T22:00:59+03:00

Актуальність. Християнізація Русі-України є знаковим цивілізаційним вибором наших предків. На цій темі постійно маніпулюють і викривляють істину різноманітні апологети «русского мира», просуваючи ідеологічно заангажовані спекулятивні наративи про «спільну колиску» «братніх» народів, про витоки московського релігійного фанатизму з київської землі тощо. Тим часом неупереджений об’єктивний аналіз взаємодії культур давньої України та Візантії засвідчує самодостатність національної ментальності та її збагачення шляхом сприйняття цінностей християнського образу світу. Ретельний аналіз джерел та модерних досліджень з означеної тематики сприятиме більш глибокому розумінню формування духовно-практичної парадигми буття українського народу.

Метою дослідження є аналіз християнських впливів на Русь-Україну в VI–X ст., включно до прийняття хрещення князем Володимиром Великим.

Висновки. В VI–X ст. відбувається консолідація праукраїнських спільнот в єдину державу Русь, яка вишукує можливості утвердити в Європі свою самобутність та незалежність. В непростих відносинах з провідними європейськими лідерами, зокрема Візантією та Священною Римською імперією, проходить не лише протистояння, але й взаємообмін матеріальними та культурними цінностями. Серед цих надбань особливе місце займає християнство – нова парадигма світобудови й соціальної організації держав. Християнізація Русі-України відбувалася у взаємовимірному і взаємовигідному контенті: з одного боку, потреба зміцнити конструктивні міжнародні зв’язки та свій вплив у світі, з іншого – знайти ефективний інструментарій об’єднання в єдиний державний організм давньоукраїнську спільноту племен і народів. Парадигма правителя в християнській картині світу надавала йому практично необмежені повноваження володарювати і правити. Непересічне значення мав і особистий князівський інтерес, а саме: легітимація власної присутності серед кола головних зверхників Європи. Останнє створювало повноважні можливості відстоювати національні інтереси та утверджувати Русь як незалежну державу.

Уроки Переяславської угоди для української державності: історіографія та українознавчий аналіз

2025-11-18T13:54:45+02:00

Актуальність. Важливість заявленої проблеми полягає у тому, що осмислення Переяславської угоди 1654 року в українознавчому контексті дає можливість не лише з’ясувати реальний політико-правовий статус Гетьманщини у відносинах з Московським царством, а й актуалізувати уроки минулого для збереження сучасної української державності. Імперські та радянські інтерпретації трактували Переяслав як «возз’єднання», тоді як українознавчий підхід наголошує на протекторатному характері угоди, яка невдовзі була грубо порушена. У сучасних умовах російсько-української війни критичне переосмислення цієї події є складовою інформаційної безпеки, національної пам’яті та ідентичності українського народу.

Мета дослідження – здійснити історіографічний та ідейно-політичний аналіз Переяславської угоди 1654 року через призму українознавства, зосередивши увагу на деконструкції імперських міфів і визначенні її уроків для сьогодення.

Висновки. Переяславська угода мала характер військово-політичного союзу з елементами протекторату, а не «возз’єднання», як це десятиліттями пропагувала імперська та радянська історіографія. Козацька держава вступала у відносини з Москвою як суб’єкт міжнародного права, прагнучи забезпечити собі захист у війні з Польщею, натомість стала жертвою системного порушення домовленостей та поступової інкорпорації. Історичний досвід 1654 р. є пересторогою: навіть часткова втрата суверенних прав неминуче призводить до повної втрати незалежності. Ключовими чинниками збереження державності є єдність політичної нації, наявність власної армії та здатність протидіяти зовнішнім впливам. Історія Переяслава переконливо демонструє, що роз’єднаність еліт, відсутність єдиного стратегічного бачення та залежність від зовнішніх союзників послаблюють державу й роблять її вразливою до імперських зазіхань. В умовах сучасної російсько-української війни уроки XVII ст. зберігають виняткове значення: боротьба відбувається не лише на полі бою, а й у сфері історичної пам’яті та інформаційного простору. Протидія російським історичним міфам і фальсифікаціям, критичний аналіз джерел і відновлення національної перспективи у трактуванні Переяслава є необхідною умовою захисту історичної правди та утвердження незалежності сучасної України. Отже, Переяславська угода має розглядатися не як символ «єдності народів», а як історичний урок про згубні наслідки компромісів із власним суверенітетом.

Професійна та громадська діяльність родини київських медиків Черняхівських в українознавчому контексті

2025-12-02T00:00:02+02:00

Актуальність. Історія української національної ідентичності, науки та культури нерозривно пов’язана з постатями, які не лише працювали у своїй професійній сфері, а й присвячували життя утвердженню ідеї української державності. Однією з таких визначних родин були Черняхівські, чия діяльність на межі XIX–XX століть стала важливим чинником у розбудові українського культурного та наукового простору. Важливість дослідження обумовлена комплексною постановкою проблеми: з одного боку – розгляд усіх сфер діяльності представників родини Черняхівських, а з другого – з’ясування їхнього цілісного внеску у формування національно свідомої інтелігенції та її ролі в українознавчому русі. Це завдання є актуальним як з наукової, так і з практичної точки зору: сучасна Україна, яка переживає виклики війни та культурного спротиву, потребує усвідомлення історичних прикладів відданості національній ідеї та збереження інтелектуальної спадщини, що формує підвалини сьогодення.

Мета статті – проаналізувати професійну, громадську та культурно-освітню діяльність родини Черняхівських, з’ясувати її цілісний внесок у розвиток української науки, культури та державницьких ідей.

Висновки. Діяльність родини Черняхівських розкриває багатогранні аспекти українознавчого контексту того часу, демонструючи перехід від розрізнених патріотичних почуттів до системної розбудови національної ідентичності та державності. Насамперед вони були яскравим прикладом формування національно свідомої інтелігенції. Родина Черняхівських є унікальним прикладом самовідданого служіння Україні. Їхня професійна діяльність у галузі медицини нерозривно перепліталася з активною громадською та українознавчою роботою, спрямованою на розвиток української науки, культури та державності. Вони були не лише лікарями і науковцями, а й патріотами, які своїм життям і діяльністю засвідчили незламність українського духу та прагнення до свободи. Вивчення їхньої спадщини є надзвичайно важливим для розуміння історії українського національного відродження та формування сучасної української ідентичності.

Організовані українці в Новому світі: історія світового українства на прикладі діяльності Конгресу українців Канади

2026-03-30T21:37:40+03:00

Актуальність. Конгрес українців Канади нині посідає одне з провідних місць у громадському та політичному житті української діаспори в Північній Америці. Маючи політичні контакти з федеральним урядом та урядом України, розвиваючи власну розгалужену організаційну структуру та набуваючи практичного досвіду, він лобіює інтереси українців. На сьогодні у вітчизняній і зарубіжній історіографії існує декілька досліджень, присвячених діяльності Конгресу. Проте ці роботи виконувалися понад десять років тому на обмеженій джерельній базі (тоді не були доступні оцифровані документи з канадських архівів, а також не пройшли процедуру розсекречення документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України). Нині така можливість з’явилася, і автор скористався нею.

Мета статті – простеження і аналіз ролі та діяльності Конгресу українців Канади з метою збереження національної культури, мови і літератури, традицій і звичаїв за межами історичної батьківщини в умовах бездержавності та підтримки української нації і війська у боротьбі з російськими окупантами в контексті української історії та проблеми вивчення історії світового українства від міжвоєнного періоду до сьогодення.

Висновки. Канадське українство та його провід у вигляді Конгресу українців Канади і його складових організацій здійснюють найважливішу історичну місію щодо підтримки української державності, збереження культури, традицій і звичаїв шляхом налагодження та розвитку власного розгалуженого шкільництва, системи закладів вищої освіти, мережі науково-дослідницьких інституцій, благодійно-громадських фундацій, культурно-просвітницьких товариств і громадських організацій, засобів масової інформації – власної україномовної періодичної преси, телебачення і радіомовлення – та лобіюють інтереси української нації в Канаді.

Українці за кордоном: ідентифікаційні практики українських переселенців

2026-03-30T21:44:50+03:00

Актуальність. Культурне розмаїття українського суспільства спонукає кожного індивіда до конструктивної взаємодії, формування в собі позитивного ставлення до представників інших етносів, до розвитку знань про культури, що його оточують. Міжкультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає розуміти чуже і водночас бути зрозумілим для інших. У сучасному глобалізованому світі міжкультурна комунікація та міжкультурна чутливість стають важливими навичками для успішної комунікації і співпраці, в чому могли на власному досвіді переконатися мільйони українців, які вимушені були покинути батьківщину внаслідок російської агресії. Українці, інтегруючись у життя інших країн, демонструють власну міжкультурну чутливість, роблячи свій внесок у толерантне співіснування різних держав.

Мета дослідження – виявлення новацій в ідентифікаційних повсякденних практиках українців, що з’явилися внаслідок адаптації до іншого соціального середовища та вимушеної міжкультурної комунікації.

Висновки. Аналіз відповідей респондентів на запитання фокусованого інтерв’ю дає підстави стверджувати, що українська ідентичність за кордоном формується навколо мови, культури, традицій, родинних цінностей і бажання гідно презентувати свою країну. Більшість опитаних підкреслює важливість власної поведінки й культурної інтеграції без втрати своєї національної ідентичності. Спільними з європейським середовищем цінностями вони вважають толерантність, повагу до прав людини, законослухняність, взаємопідтримку, високий рівень культури. Виходячи з результатів інтерв’ю, доцільно говорити про соціальну дифузію цінностей, соціальних навичок, що відбувається під час комунікування і проживання за кордоном. Така соціальна дифузія пояснюється кількома чинниками:

- по-перше, адаптацією до нової культури. Українці, переїжджаючи до інших країн, вчаться розуміти місцеві цінності, традиції і мову, намагаються пристосуватися до культурного середовища, водночас зберігаючи свою ідентичність;

- по-друге, толерантністю і відкритістю. Взаємодія з людьми різного походження розвиває повагу до відмінностей, готовність сприймати їх без упереджень;

- по-третє, обміном культурним досвідом.

Враховуючи складнощі перебування українців за межами України, нашій державі слід створити національну програму збереження української ідентичності за кордоном, яка б включала і боротьбу зі стереотипами, і вивчення української мови серед дітей, що виїхали з України, і рекламування здобутків української культури.

Український етнос як просторово-часове утворення

2026-03-30T20:50:19+03:00

Актуальність. На сьогодні надзвичайно актуальним став пошук нових (креативних) шляхів і форм збереження та відновлення української ідентичності. Тому вкотре важливо поглянути на еволюційний (історичний) шлях формування українського народу (етносу) від найдавніших (археологічно зафіксованих) його пращурів на тлі катастрофічного нівелювання споконвічних ментальних особливостей українців-русів і зникаючого ландшафтного різноманіття української природи. Також необхідно дослідити глибинні гуманістичні витоки етногенетичних процесів, які відбувались і відбуваються на теренах України, зокрема на основі філософських категорій моралі й мудрості, добра і справедливості.

Мета – виявити ступінь наукового вирішення порушених проблемних питань, визначити стан самоідентифікації українців, ставлення їх до власного етнічного коріння, раціонального сприйняття сучасних суспільно-політичних процесів.

Висновки. Cутністю простору і часу як форм існування матерії є рух. Етнос, зокрема український, може розглядатися у просторі-часі (єдність простору і часу в русі). У найдавнішу добу і протягом історичного часу предки сучасних українців брали участь в етнічних міксаціях (перемішуванні народів), оскільки територія України була ареною руху великої кількості народів, які вступали в контакти з автохтонним населенням. Перемішуванню народів на теренах України історично сприяли її природні умови: родючі чорноземи і благодатний клімат, а також вигідне геополітичне, економіко-географічне положення, що завжди приваблювало мешканців сусідніх (і дальніх) земель на цю територію. У формуванні нинішньої етнічної спільності українців (і заразом давньоруської) мали взяти участь не лише слов’яни, а чимало інших народів, які долею випадку чи природно-історичної закономірності так чи інакше були пов’язані з етнічними землями сучасної України. Походження українського етносу варто розглядати за наскрізним вектором, в еволюційній площині, тобто на основі фундаментального вчення еволюціонізму.

Наукова реконструкція язичницького календаря на матеріалі вірувань поліщуків: осінній цикл

2026-03-30T21:05:03+03:00

Актуальність. Етнокультурна спадщина Полісся – одна з найяскравіших у багатому культурному розмаїтті України, якій присвячено чимало досліджень. Проте досі ніхто з науковців не ставив за мету саме реконструкцію язичницького календаря з проєкціями на давні культи, для яких фактично й створювався календар дохристиянської Русі. Хоча певні публікації про язичницькі свята переважно в контекстах християнсько-язичницького синкретизму існують, проте вони не розкривають духовного й культового значення їх саме як етнорелігійних свят, а розглядають лише як «пережитки» народного світогляду. Нині, коли в європейських країнах зростає популярність етнічних релігій, науковці включаються в осмислення етнокультурної цінності рідної для кожного народу духовної культури. Проблеми збереження етнокультурної спадщини порушуються міжнародними організаціями, в тому числі Європейським конгресом етнічних релігій. Під час тривалої російсько-української війни релікти народної пам’яті можуть бути втраченими. Тому дослідження і реконструкція давнього дохристиянського календаря українців є важливою науковою темою, що зберігатиме свою актуальність ще доволі довго.

Мета: 1) на матеріалі українських етнографічних джерел, польових досліджень традиційної культури поліщуків, порівняльного релігієзнавства, народних хрононімів та календарно-обрядової практики громад Рідної віри здійснити наукову реконструкцію і скласти хронологічну таблицю язичницьких свят осіннього циклу для 2026 р.; 2) запобігти непрофесійним спробам реконструкцій та поширенню самодіяльними групами власних новотворів; 3) увести в науку позитивне ставлення до язичницької духовної культури як до важливої частини етнокультурної спадщини, як це нині заведено в інших країнах Європи.

Висновки. Реконструкція дохристиянського календаря проявляє в деяких опосередкованих образах, термінах, хрононімах цілком виразні теїстичні риси та світоглядні особливості, як, наприклад, Симаргл, Рожаниці, Богиня Доля, Мати Слава (мають чітко визначені дні в річному колі, власний культ, обряди, обрядово-ритуальні дії, словесно-магічні формули, страви, ініціальні практики). Акцентується увага на автохтонних традиціях та астрономічних даних, наприклад, свято Сварога реконструйоване за Київським міфом про небесного Коваля, що починає кувати плуг (О. Знойко), а не за кельтським Самайном. За такого підходу до етнографічного матеріалу зникає межа між міфологією і богослов’ям – ці факти вже неможливо оминати та заперечувати, оскільки релігія – надто специфічна тонка сфера духовного життя людства. Християнська теологія також виникає з міфології далеких від України народів з додаванням візантійських легенд про «святих мучеників» (що надбудовані над язичницьким базисом). На відміну від світових релігій, міфологічні витоки етнічних релігій мають автентичне походження. А отже, рідні релігії містять ще великий запас міфологічно-богословських і морально-етичних смислів, які потребують глибокого прочитання їхнього філософського змісту (богослов’я), аж ніяк не біднішого від інтернаціональних монотеїстичних релігій. Наукова реконструкція автентичних духовних систем сприяє збереженню самобутності та зміцненню національної ідентичності народів. Результати дослідження можуть бути використані у подальших наукових розробках, у викладанні спецкурсів з народної духовної культури студентам і аспірантам-українознавцям, а також у відтворенні духовних та обрядових практик предків у сільських і міських громадах, молодіжних гуртах, етнофестивалях, туристичних маршрутах, у відновленні традицій народними майстрами, відбудові сакральних об’єктів. Ця ідея вже актуалізується в ЄС, а в Україні ще потребує державної підтримки.

Духовно-практичні координати євроінтеграційного розвитку України

2026-03-31T00:26:15+03:00

Рецензія на працю: «Україна: духовно-практичні виміри євроінтеграції» / Крисаченко В. С., Богданович В. О., Бузаров А. І., Додонов Р. О., Сорочук Л. В.

Київ : НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка, 2025, 216 с

Голос із окопів: чому мілітарна література стає новою класикою для української школи

2026-03-31T00:30:11+03:00

Реставрація сталінізму в Росії: виклики для українознавства

2026-03-30T20:35:06+03:00

Актуальність. Сталінізм і рашизм становлять найбільшу загрозу для України, її державності та ідентичності, про що свідчить нинішня кровопролитна війна з метою знищення України, окупація частини її території, застосування сталінських методів насильства, репресій, деукраїнізації, примусове насадження українцям російського громадянства та їх «перевиховання» в дусі «русского мира» за допомогою фізичних, моральних і психологічних тортур. Диктаторський режим Кремля не відмовився від стратегії відновлення СРСР як умови збереження «великої історичної Росії» і вважає Україну головною перешкодою для її реалізації. Ця стратегія і спонукала Путіна до повномасштабної агресії під виглядом «спеціальної військової операції» з метою «денацифікації» та «демілітаризації» України.

Мета статті: з’ясувати сутність путінської моделі сталінізму, викрити злочинний, агресивно-імперський і тоталітарний характер, довести її зв’язок із рашизмом як державною ідеологією, висвітлити роль інтелектуального потенціалу українознавства, його методології у протидії путінізму та рашизму.

Висновки. Виклики, загрози та небезпеки, з якими зіткнулися українці, породжені путінським сталінізмом та імперськими амбіціями РФ. Вони носять системний характер і українознавство покликане дати адекватні відповіді на них, виходячи з того, що путінізм – це сталінізм сьогодні. Необхідно знайти механізми для протидії та мінімізації ризиків; забезпечити етнополітичну стабільність суспільства; виробити оптимальні рішення для завершення війни, реінтеграції населення окупованих територій та відновлення територіальної цілісності України. Перехід від війни до миру та відбудови країни не означатиме послаблення уваги до її обороноздатності, припинення курсу на подальшу деколонізацію, дерусифікацію та декомунізацію суспільства. Маємо бути свідомими, що переконлива критика ідеологічних інсинуацій рашизму, спростування російських міфів, розвінчування доктрини «русского мира» як сегмента війни та українофобства має супроводжуватись продукуванням і нагромадженням нових знань про Україну та українство, самобутність їхніх цивілізаційних цінностей.

Екзистенційний вимір світоглядних уявлень українців в умовах соціальної травми, спричиненої Голодомором 1932—1933 років

2026-03-30T20:41:01+03:00

Актуальність. Встановлення причин і пошук форм відновлення нормального стану суспільства після закінчення російсько-української війни, вибудова нових форм економічних, соціальних відносин, духовного світу особистості потребують зусиль фахівців у багатьох сферах суспільного життя. Своя частка відповідальності за цю надважливу справу лягає і на суспільні науки, в тому числі філософію і соціологію. Внесок філософії та соціології у ці спільні прагнення полягає, зокрема, у дослідженні екзистенційного виміру усвідомлення людиною глибинних засад власного буття, особистісних самоідентифікацій, свого призначення у світі.

Мета – осмислення Голодомору не лише через його безпосередні події, але і в горизонті одвічних цінностей, осягнутих людьми під час екзистенційних проривів – в ситуаціях осягнення свободи, життя і смерті, сенсу власного існування, місця і призначення людини в світі.

Висновки. Досвід Голодомору вносить нові, не помічені раніше західними дослідниками штрихи у розуміння соціальної травми, екзистенціальних проривів людини в межових ситуаціях. Розглянуті з боку філософської рефлексії факти постають як моменти екзистенційного перетлумачення особистістю власної сутності, а точніше, не перетлумачення, а перестворення, бо це був прорив за межі позиції біологічного виживання, прорив у таку сферу самоідентифікації, в якій цінності постають як щось вище за інстинкт самозбереження. Подібного роду зусилля в історії нерідко ставали вирішальними актами соціоантропогенезу і в цій своїй якості вимагають подальших фундаментальних досліджень.

Компаративний аналіз явищ Голодомору 1932—1933 та штучного голоду 1946—1947 років в Україні

2025-11-18T14:15:36+02:00

Актуальність. Трагедії 1932–1933 та 1946–1947 років, безумовно, належать як до числа найбільш знакових подій в історії України ХХ століття, так і до пріоритетних напрямів розвитку української історичної науки. Беручи до уваги ту обставину, що політика організації штучного голоду владними структурами завжди охоплювала практично всі сторони життя населення (переважно селян), дослідження явищ штучного голоду в Україні має бути багатоаспектним та дотичним до висвітлення і загальних проблем історичного розвитку українського суспільства (створення тоталітарного типу владної вертикалі в СРСР, повоєнна відбудова сільського господарства України, національні проблеми в радянському суспільстві тощо), і конкретних питань періодів голодних років. Важливе місце у таких дослідженнях посідає компаративний аналіз явищ голоду 30-х і 40-х років ХХ століття в Україні, за допомогою якого можна виявити малопомітні риси внутрішньої логіки поведінки радянських і партійних органів щодо українців у довоєнний та повоєнний періоди.

Мета дослідження – визначити суттєві розбіжності між різновидами штучного голоду – голодом і голодомором, а також окреслити ряд спільних і відмінних рис в діяльності окремих соціальних груп під час Голодомору 1932–1933 та голоду 1946–1947 років в Україні (переважно на матеріалах спогадів жителів Київської області).

Висновки. Глибинний аналіз подій 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років вимагає ретельного застосування методологічного підходу, чіткості категоріального апарату під час осмислення та інтерпретації конкретних історичних фактів. Одним із елементів такого підходу є виявлення змістової наповненості понять «штучний голод» і «голодомор», спільних рис і відмінностей між цими явищами. Вони стосувалися, зокрема, податкової політики, санкцій за невиконання плану заготівель продуктів, ставлення до різних соціальних груп населення. У поглядах представників владних органів на парадигму проведення економічних і соціальних перетворень в обох випадках спостерігається певна подібність і спадковий характер. З боку селян як головних жертв обох трагедій існували певні відмінності в розумінні природи і причин подій 30-х і 40-х років. Старша генерація – хто пережив Голодомор – вже не сподівалася на допомогу від держави і заздалегідь, шляхом приховування продуктів, готувалася до голоду. Молодші вірили запевненням влади на швидке вирішення проблеми. Західні українці сприймали створення штучного голоду 1946–1947 років як закономірний вияв політики радянської влади. З боку владних органів спостерігалась сутнісна спадкоємність у поглядах на селянство, ставлення як до дешевої і безвідмовної робочої сили, цінність якої визначається її трудовими зусиллями. Але якщо в часи Голодомору такий підхід мав тотальний характер, то в повоєнний час влада змушена була враховувати зміни в соціальній структурі повоєнного суспільства (наявність дітей загиблих фронтовиків, інвалідів війни тощо). Певних змін зазнала повоєнна пропагандистська риторика – вже не говорили про внутрішнього ворога – куркуля, глитая. Вістря пропаганди спрямовувалося на розпалювання ворожнечі між наддніпрянцями і наддністрянцями, представників низових органів влади, які намагалися врятувати голодних людей шляхом видачі невеликої кількості зерна.

Освітні реформи в Україні (кінець ХХ – початок ХХІ ст.): історичний контекст і наслідки

2026-03-31T00:10:44+03:00

Актуальність. Одним із фундаментальних інститутів суспільства, що має безпосередній вплив на соціально-економічний розвиток держави, формування різних форм ідентичності, інтеграцію в соціокультурний глобальний простір, є система освіти. Для України кінець ХХ – початок ХХІ ст. позначилися не лише кардинальними соціокультурними, суспільно-політичними та економічними трансформаціями, а й масштабними реформами, які відбувалися як в умовах серйозних внутрішніх криз та катаклізмів, так і під впливом євроінтеграційних прагнень. Реформи у сфері освіти були покликані модернізувати систему шкільної та вищої освіти. Але процеси реформування супроводжувалися низкою проблем, серед яких інституційна нестабільність, брак ресурсів, відсутність послідовності й спадкоємності реформ, цілісної довгострокової та продуманої стратегії. Зважаючи на зазначені проблеми, є потреба у науковому комплексному аналізі освітніх реформ в Україні в окреслений період з опертям на історичний контекст, врахуванням зовнішніх і внутрішніх викликів. Така опукла візія дасть змогу не лише надати оцінку вже наявним результатам реформування, а й визначити перспективи подальшого розвитку шкільної та вищої освіти в Україні.

Мета статті полягає в огляді реформ в системі шкільної та вищої освіти України кінця ХХ – початку ХХІ ст. крізь призму історичного контексту та з точки зору сучасних вимог до системи освіти.

Висновки. Реформи в системі шкільної та вищої освіти України наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. стали закономірним процесом, що випливав із трансформацій суспільно-політичного, соціально-економічного та культурного простору нашої держави. Вони є відображенням тих нагальних проблем і потреб українського суспільства, перед якими воно опинилося в системі глобальних внутрішніх та зовнішніх перетворень. Реформи заклали основи для створення національної системи шкільної освіти та інституцій вищої освіти, орієнтованих на демократичні цінності та інтеграцію у європейський освітній простір. Водночас залишаються невирішеними проблеми рівного доступу до якісної освіти, особливо в умовах російсько-української війни; належного матеріально-технічного забезпечення освітнього процесу на усіх щаблях; повноцінної автономії закладів вищої освіти; належної оплати праці освітян та науково-педагогічних працівників. Перспективними напрямками подальших досліджень є аналіз і моніторинг впливу новітніх технологій на систему освіти та формування сучасної освітньої парадигми.