Українознавство

Шевченківські пам’яттєві практики українства Поділля в 1906—1914 рр.

2025-06-01T19:13:49+03:00

Актуальність. Відродження і збереження історичної й національної пам’яті уявляється важливим чинником утвердження самосвідомості та ідентичності української нації, подолання колоніального минулого України. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує історичний досвід увічнення пам’яті про Т. Г. Шевченка – геніального українського поета, талановитого художника, незламного національного мислителя-пророка. Постать Кобзаря стала знаковою в процесі світоглядного розриву з імперськими путами та їхніми наслідками для українства, такими як меншовартість, провінційність, несамодостатність. Узагальнення змістів та особливостей впровадження в національне життя Шевченківських пам’яттєвих практик, особливо в такому багатоманітному в етнонаціональному і етнокультурному сенсах історичному регіоні, як Поділля, уявляється актуальним в контексті українознавчої компоненти етнонаціональної історії.

Метою статті є історична реконструкція Шевченківських пам’яттєвих практик українства Поділля в 1906–1914 рр.

Висновки. У період 1906–1914 рр. свідоме українство Поділля здійснювало різноманітну діяльність з упровадження Шевченківських пам’яттєвих практик у національно-культурне життя краю. Це пов’язано з функціонуванням низки громадських інституцій, як-от театральні трупи, «Просвіти», земства, міське самоврядування, освітянські заклади, а також з діяльністю патріотичних священників. Пам’яттєві заходи на пошану Т. Г. Шевченка проводилися у вигляді Шевченківських панахид, роковин, свят, гулянок, театральних вистав, літературно-вокально-музичних, літературно-вокальних і літературно-вокально-сімейних вечірок, літературно-вокальних ранків, лекцій та рефератів, публікацій у пресі, збору коштів на пам’ятник Кобзарю в Києві тощо. Зазначені національно-культурницькі пам’яттєві практики, які здійснювалися попри неодноразові заборони Подільської «Просвіти» та її відділень, святкування Шевченкових ювілеїв 1911 та 1914 рр., сприяли популяризації серед населення Поділля імені й діяльності Т. Г. Шевченка як національного символу українства, робили свій внесок у розширення змістів, місць та простору пам’яті Кобзаря, формування української історичної й національної самосвідомості та ідентичності.

Ключові слова: Т. Г. Шевченко, національно-культурницькі пам’яттєві заходи, свідоме українство, Подільська «Просвіта», історична і національна пам’ять, національна свідомість та ідентичність.

Хортиця як місце пам’яті: еволюція поглядів на питання виникнення Запорозької Січі

2024-12-17T23:14:42+02:00

Актуальність. Невідʼємною складовою національної ідентичності та відповідно процесу ідентифікації є формування «місць пам’яті» як засобів змістової комунікації між реальними історичними подіями та уявленнями про них на повсякденно-побутовому, науково-теоретичному та ідеологічному рівнях суспільної свідомості. Такі «місця пам’яті» існують поза ідеологічним впливом і за своїм інформаційним потенціалом є протилежністю офіційній історії. Остання, на відміну від місць пам'яті, лише частково реконструює минуле тимчасовими категоріями. В Україні одним із таких місць є острів Хортиця, пов’язаний з історією запорозького козацтва та першою Запорозькою Січчю.

Метою статті є виявлення особливостей еволюції образу Хортицької Січі як місця пам`яті українського народу, що позначилися на його науковому осмисленні.

Висновки. Поняття «Хортицька Січ» формувалося з першої половини XVII ст. У наукове поле воно потрапило у другій половині XVIII ст. разом з іншими центрами запорозького козацтва у пониззі Дніпра. Проте Хортицька Січ не вписалася в систему офіційних наукових поглядів. Обґрунтування «прав» імперії на литовські, білоруські та західноукраїнські землі потребувало розгляду запорозького козацтва як промосковської та антипольської сили. Наголос був зроблений на війни проти Речі Посполитої, які з кінця XVI ст. вели запорожці. Козацькі центри, що виникли до цього періоду, під січовий статус не підпадали. Внаслідок цього у ХІХ ст. виникла традиція, відлуння якої існує і в сучасній українській історіографії, іменувати Хортицю не місцем Січі, а «місцем збору», «протосічі» тощо. З тих самих причин не вписалася Хортицька Січ і в класову модель розвитку суспільства. Лише із відновленням української незалежності в 1991 р. виникли умови для осмислення феномену Хортицької Січі. Нова наукова парадигма дає можливість розглядати україноцентричні моделі першої Січі, її роль в освоєнні південних земель, протидії османсько-татарській агресії, формуванні козацького стану. Це актуалізує напрямки подальших досліджень історичної достовірності Хортицької Січі як основи поняття місця пам'яті українського народу.

Ключові слова: наукова парадигма, місце памʼяті, Хортиця, запорозьке козацтво, Хортицька Січ.

Внутрішня політика галицько-волинського князя Романа Мстиславовича у наукових дослідженнях Олександра Головка

2025-03-07T21:00:56+02:00

Актуальність статті пояснюється тим, що наразі в історіографії немає ґрунтовного дослідження внеску О. Головка у вивчення внутрішньої політики Романа Мстиславовича. Вперше проаналізовано висновки О. Головка щодо дослідження внутрішньої політики князя Романа на основі застосування порівняльного аналізу. Головну увагу приділено джерельній базі та історіографії. Зроблено висновки про значення біографічних досліджень О. Головка у висвітленні життя й діяльності галицько-волинського князя Романа Мстиславовича. Усе це є важливим для правильного розуміння історичного розвитку Русі.

Мета статті – на основі дослідження джерел та літератури проаналізувати наукові здобутки О. Головка щодо вивчення внутрішньої політики галицько-волинського князя Романа Мстиславовича.

Висновки. Розглянуті дискусійні питання історіографії внутрішньої політики князя Романа Мстиславовича у наукових дослідженнях О. Головка дають підстави зробити наступні висновки: вивчення науковцем таких проблемних питань, як датування створення Галицько-Волинського князівства, встановлення влади Романа Мстиславовича над Києвом, визначення реальності політичного проєкту «доброго порядку» та особливостей управління Києвом у 1204–1205 рр., є ґрунтовним. О. Головко зробив вірні висновки щодо цих питань. Усе це є важливим для правильного розуміння історичного розвитку Русі, місця першого галицько-волинського князя Романа Мстиславовича в історії державотворчих устремлінь наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Дослідження О. Головком внутрішньої політики князя Романа є однією зі складових подальшої розробки теми про роль династії Романовичів у процесах державотворення України-Русі.

Ключові слова: Роман Мстиславович, Олександр Головко, історіографія, внутрішня політика.

Ненормативна лексика в текстах сучасної української мілітарної літератури

2025-06-01T18:58:33+03:00

Актуальність. Після жорсткого цензурування ненормативних висловів у радянський період історії української літератури настає легалізація такої лексики в незалежній Україні. Настає повна реабілітація обсценної лексики в літературних творах та наукових працях, передусім Лесі Ставицької на початку 2000-х років, хоча з часом частотність вживання нецензурної лексики в художній літературі зменшується, внормовується. Новий сплеск настає з початком російської війни проти України. Спочатку кількість лайливо-обсценних виразів зростає помірно, суттєво збільшуючи концентрацію в творах, написаних після 24 лютого 2022 року. Значна кількість лайливо-обсценних висловів настільки тісно пов’язана із семантичними, емоційними, експресивними конотативними комплексами, є такими важливими маркерами сутності війни, що замінити їх у тексті неможливо.

Мета – проаналізувати причини різкого зростання у вживанні ненормативної лексики в українській мілітарній літературі після початку російської війни проти України в 2014 році, а особливо – після широкомасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року, а також суспільні й художньо-естетичні функції лайливо-обсценної лексики в текстах мілітарних творів.

Висновки. Вживання ненормативних висловів в українських літературних творах почало помірно зростати в мілітарній літературі після початку російської війни проти України. Значне зростання – після 24 лютого 2022 року. Зрозуміло, для цього були вагомі причини. Обсценна лексика в більшості письменників-«мілітаристів» має обмежене вживання та стосується переважно або ворога, всього російського, або вищого керівництва української армії та держави через їх некомпетентність, корумпованість, нехтування життям і здоров’ям військовиків заради досягнення важливих чи ефемерних цілей. Ще одна поширена мета вдаватися до нецензурних висловів – прагнення випустити «пару», скинути напруженість, яка накопичується через високу емоційно-експресивну інтенсивність, сконцентруватися серед хаосу, вирування подій, їх швидких змін для відсічі ворогу. Зрештою, для ідентифікації за принципом «свій / чужий». Багато з тих, хто не толерує вживання ненормативних висловів у повсякденному мовленні та в літературних текстах, висловлюють сподівання, що із завершенням бойових дій частотність звернення до лайливо-обсценних висловів значно впаде або й зовсім зникне з публічного вжитку. Зараз важко щось прогнозувати, хоча видається, що нецензурна лексика в українській мові, а отже, й у художньому мовленні, остаточно легалізувалася й нікуди не зникне, можливо, хіба частково буде певним чином унормована.

Ключові слова: ненормативна лексика, мілітарна література, художньо-естетичні функції, мовний опір, номінування.

Микола Міхновський — фундатор демократичного українського націоналізму й теоретик модерної держави: 125 років з часу публікації праці «Самостійна Україна»

2025-06-01T18:18:45+03:00

Актуальність. Важливість заявленої проблеми полягає у тому, що, аналізуючи життя та діяльність М. Міхновського, фундатора демократичного українського націоналізму й теоретика модерної національної держави, є можливість не лише осмислити, яке місце посідав Микола Іванович у тогочасному політичному дискурсі, а й врахувати повчальні уроки Української національної революції та національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. у розбудові сучасної Української Самостійної Соборної Держави в умовах геополітичного, геомілітарного, геоекономічного, інформаційного, інтелектуального протистояння з Росією.

Мета дослідження – аналіз концептуальної сутності праці «Самостійна Україна» фундатора демократичного українського націоналізму й теоретика модерної національної держави М. Міхновського, здійснений через призму спростування російського пропагандистського міфу про створення В. Леніним української державності.

Висновки. Виявлено, що геніальна праця М. Міхновського «Самостійна Україна» була не просто пересічною програмою молодої амбіційної української партії, вона стала «Національною Книгою Буття» українського народу, який прагнув перетворитися в націю і відновити втрачену Українську Самостійну Соборну Державу. З’ясовано, що теоретичні концепти «українська державність», «український націоналізм», «український народ», «українська еліта», «українська територія», оприлюднені у творчій спадщині М. Міхновського, з часом із суто світоглядної парадигми почали втілюватися на практиці, але це відбувалося несистемно і непослідовно. Доведено, що М. Міхновський, апостол української державності й самостійності, фундатор демократичного українського націоналізму і теоретик модерної національної держави, не лише заклав у своїх працях, зокрема «Самостійній Україні», теоретично-методологічні основи українського націоналізму, а й власною державотворчою діяльністю посприяв відновленню Української національної держави у ХХ ст. Показано, що країна-агресор намагається здолати Україну не лише на полі бою, а й ментально-інформаційно, тому вченим треба актуалізувати боротьбу з російськими міфами, фейками, фальсифікаціями історії України, зокрема й вигадкою рашистів, що Україну створив В. Ленін.

Українознавчий сегмент західної совєтології (за матеріалами Інституту з вивчення СРСР у Мюнхені, 1954—1960 рр.)

2025-06-01T18:27:50+03:00

Актуальність. Стаття присвячена аналізу матеріалів журналу «Український збірник» Інституту з вивчення історії та культури СРСР у Мюнхені. Збірник виходив у другій половині 1950-х років в умовах формування біполярного світу, холодної війни, коли після смерті Й. Сталіна М. Хрущов продовжував стратегію радянізації окупованих країн Східної Європи. Західний світ потребував знань про стан народів по той бік «залізної завіси», що породило численні совєтологічні центри та інститути. Саме в межах совєтології в той час розвивалося українознавство як його конкретно-історична форма.

Метою статті є виокремлення українознавчого сегмента совєтології та відтворення образу України, поданого в матеріалах німецького Інституту з вивчення історії та культури СРСР (1954–1960).

Висновки. Оцінюючи внесок Інституту з вивчення історії та культури СРСР у розвиток українознавства, потрібно чітко усвідомлювати загальну функцію ідеологічного протистояння радянській системі, заради якої й було створено цю інституцію. Результатами наукових розвідок мюнхенських совєтологів користувалися в умовах холодної війни американська розвідка та пропаганда. Експерти Мюнхенського інституту свідомо і цілеспрямовано працювали на руйнацію СРСР, наближаючи мить відновлення Української державності. Водночас такі пріоритети не перекреслюють наукового характеру їхньої діяльності, як це стверджує у своїй праці американський історик Ч. О’Конелл. Відштовхуючись від аналізу біографій восьми «батьків-засновників» Інституту, він дійшов висновку, що «початковий склад з політичних кон’юнктурників з невеликим науковим доробком полегшив перетворення Інституту на інструмент ЦРУ». Такий категоричний висновок не враховує подальшої кадрової динаміки, внаслідок якої чисельність співробітників Мюнхенського інституту досягла 250 осіб, серед яких було чимало видатних науковців. Слід враховувати також внесок американських совєтологів першого ешелону, які співпрацювали з Інститутом. Тому попри очевидну антирадянську спрямованість MІS USSR та політичну заангажованість його кадрів не можна не визнати позитивного внеску науковців Інституту в європейську гуманітаристику. Українознавство як частина совєтології в середині ХХ століття було важливим джерелом знань не лише про українське суспільство, а й про механізми функціонування радянської імперії. В межах цього дискурсу акцентувалась увага на особливостях національної політики КПРС і радянського уряду, на збереженні національної ідентичності через мову, релігію, літературу, мистецтво, на викритті історичних фактів, що заборонялися радянською цензурою, замовчувалися чи викривлювалися, як-от Голодомор 1932–1933 років, сталінські репресії, депортації тощо. Образ України, що постає на сторінках «Українського збірника», фіксує досягнення та проблеми повоєнного відновлення радянської республіки, розвиток її економіки, ідеології, культури. Особлива роль приділялася аналізу промислового розвитку Радянської України, демографічним, міграційним та урбанізаційним процесам. Саме ці дослідження сприяли глибшому розумінню причин подальшої дезінтеграції СРСР та утвердження незалежної України.

Ключові слова: українознавство, совєтологія, холодна війна, Інститут з вивчення історії та культури СРСР у Мюнхені.

Український танцювальний фольклор та сучасний балет: культурологічне осмислення інтегративних процесів

2025-06-17T12:36:00+03:00

Актуальність. Час, який ми проживаємо сьогодні, можна вважати особливим, унікальним. Унікальність полягає в тому, що у найважчих умовах – війни, окупації, еміграції – український народ, нарешті, починає усвідомлювати свою окремішність, історичну і культурну цінність, прокидатися від тривалого умисного нівелювання національної ідентичності в межах ідеї «трьох братніх народів». Пошук же ідентичності завжди починається з вивчення своїх генетичних особливостей, національної культурної спадщини, традицій тощо. Сьогодні ми стаємо свідками справжнього пробудження української нації, справжнього по суті, а не за формою. Танець є невідʼємним елементом будь-якої народної культури і нині стає ідентифікатором національної належності, причетності до тієї чи іншої культурної традиції. Особливий інтерес з огляду на соціально-політичні й національно-культурні процеси становить інтегрування занадто різних за походженням, хореографією, музичними особливостями видів танцю в єдине ціле.

Мета дослідження полягає в аналізі інтегративних процесів між українським танцювальним фольклором та сучасним балетом.

Висновки. Інтеграція народного танцю та балету в кризові моменти – це не лише естетичний прийом, а й культурна стратегія виживання, відновлення, переосмислення національної, культурної, соціальної ідентичності. Інтегрування навіть настільки відмінних один від одного жанрів стає можливим за умови, якщо спільною є сконструйована культурно-соціальна реальність, яка легко розпізнається носіями певної національної культури. Можна говорити (поки що умовно) про інтегрування двох типів: інтегрування пряме (наприклад, включення повного народного танцю в балет / використання балетних па в сучасному народному танці) та опосередковане (використання українських колискових, народних співів, фольклорних інтонацій, включення їх у сучасну пластичну мову балету). Втім тема є недостатньо дослідженою і потребує більш детального опрацювання у напрямку вивчення інтеграції балетної й народної хореографії в межах сучасних експериментів у танцювальних виставах.

Ключові слова: сучасний український балет, український танцювальний фольклор, інтеграція, національні традиції.

Виховання елітарно-дієвого патріотизму у вищій школі (на основі концепції «Яфетової Сили» В’ячеслава Липинського)

2025-06-01T19:51:13+03:00

Актуальність. Елітарно-дієвий патріотизм, який базується на розкритій В. Липинським у концепції «Яфетової Сили» європейськості українців, починається зі свідомої ідентифікації себе як представника талановитої й ресурсної нації, яка має багате минуле, героїчне теперішнє і перспективне майбутнє. Засновник державницької школи української історіографії запропонував новаторське для свого часу бачення патріотизму, яке базувалося на динаміці дії, мотивованості на особистісні досягнення заради загального блага. Концепція елітарно-дієвого, «яфетичного», патріотизму суттєво модернізує й поглиблює сучасні підходи до патріотичного виховання у вищій школі, відкриває нові напрямки досліджень шляхів і способів саморозвитку й самореалізації молоді завдяки патріотичному світогляду й патріотичній діяльності. Це сприяє формуванню громадянської й особистісної відповідальності студентства за майбутнє власної держави, інтеграції молоді в соціум шляхом ведення суспільно корисної діяльності, самоствердженню через власне патріотичне світобачення.

Мета дослідження – схарактеризувати особливості елітарно-дієвого патріотизму на основі історіософського бачення В. Липинського і визначити його ефективність у патріотичному вихованні студентів ЗВО.

Висновки. Виховання елітарно-дієвого патріотизму тісно пов’язане з гуманістичним, моральним, культурним, естетичним вихованням особистості у ЗВО. Свідомий вибір такого патріотизму стає закономірним у процесі самореалізації особистості як громадянина сучасної України та носія української культурної традиції. На сьогодні становлення патріотичного світогляду молоді є складним завданням для педагогів вищої школи, оскільки протягом багатьох років патріотизм студентства формувався за пострадянською ідеологічною і формальною моделлю, нерідко «шароварною». Це спричиняло відірваність патріотичного виховання від актуальних пріоритетів життя молоді, через що не завжди вдавалося досягати високого рівня громадянської свідомості студентства, його активної включеності в суспільне життя. Натомість елітарно-дієвий патріотизм, який базується на розкритій В. Липинським у концепції «Яфетової Сили» європейськості українців, починається зі свідомої ідентифікації себе як представника талановитої й ресурсної нації, яка має багате минуле, героїчне теперішнє і перспективне майбутнє. Він мотивує молодь до суттєвого внеску в розбудову суспільства й держави як запоруку особистісного успіху та реалізації власних ідентичностей як громадянина, патріота, українця. А отже, такий тип патріотизму може бути визнаний ефективним і перспективним для повоєнного відновлення України після перемоги.

Ключові слова:історія України, патріотичне виховання, елітарно-дієвий патріотизм, Яфетова Сила, яфетичність.

Поліський обряд «Щоб війна закінчилася» в етнографічних записах Андрія Шкарбана

2025-06-01T19:22:13+03:00

Актуальність. Київське Полісся з етнографічного погляду доволі докладно досліджене численними етнографічними експедиціями як за радянського часу, так і за незалежної України. Щоправда, не завжди матеріали досліджень культурної спадщини були опубліковані. А тим часом у духовній культурі поліщуків збереглося багато реліктових явищ, які треба рятувати терміново. Серед матеріалів польових досліджень А. Шкарбана увагу привернув обряд «Щоб війна закінчилася», що, безумовно, має найдавніше походження. До цієї теми етнографом включено інтерв’ю з вісьмома респондентками, які були учасницями обряду або особисто спостерігали його. Згадується 19 сіл Київського і Житомирського Полісся, у тому числі й місто Чорнобиль (1942–1944), через які проходила обрядова хода зі священним хлібом. Нині у зв’язку з російсько-українською війною ця робота виявилася надзвичайно актуальною. Подібні обряди сприяють єдності народу та збереженню національної ідентичності.

Мета статті – ввести в науковий обіг досі маловідомий історико-етнографічний матеріал про обряд «Щоб війна закінчилася» та релігієзнавче дослідження його семантики, дійових осіб, духовно-культурного значення для ймовірного відновлення і використання наукових результатів у стратегії розвитку національної культури і туризму в повоєнній Україні.

Висновки. Насамперед маємо документальне свідчення історичного факту обряду та етнографічну фіксацію духовно-культурного явища: на Поліссі у 1942–1944 роках проводилися народно-звичаєві обряди «Щоб війна закінчилася», «Щоб не було війни», «Щоб настав мир», «Щоб був мир», які можемо віднести до архаїчної апотропеїчної магії. Обряд «Щоб війна закінчилася» мав велике всенародне значення, оскільки був пов’язаний із життєво важливими цінностями для всього народу України, а отже, потребува́в чимало суспільних зусиль для його підготовки і виконання. Він має всі ознаки матріархальної духовної практики, притаманної в давні часи дохристиянській традиції, пов’язаної з ритуальною чистотою учасниць, хоча вже з пізнішим вкрапленням елементів християнської церковної літургії (церковний спів, занесення в церкву обрядового хліба тощо). Народний обряд «прогнання війни» у відродженому вигляді стає надто актуальним у наш час, коли російсько-українська війна затяглася вже майже на 11 років; його цінність важлива як для релігійних організацій, так і для туристично-культурологічних товариств та української духовної культури загалом. Відомості про обряд «Щоб війна закінчилася» потребують подальшого дослідження, доповнення фактографічними та аналітичними матеріалами, їх комплексним осмисленням українськими етнологами, релігієзнавцями та істориками.

Ключові слова: обряд «Щоб війна закінчилася», ритуальний хліб, Друга світова війна, Андрій Шкарбан, Київське Полісся, Житомирське Полісся.

Вплив раннього християнства на духовну культуру Русі-України: джерела та історіографія

2025-06-01T19:42:09+03:00

Актуальність дослідження визначається чинниками суспільно-політичними та пізнавальними. В умовах повномасштабної російської агресії проти України одним із наріжних наративів виправдання цього злочину є заперечення самого факту існування українського народу, його культури, історичної минувшини тощо. У цих обставинах науковий аналіз глибинних витоків і самодостатності духовно-практичних архетипів та атрибутів національного буття постає доказовою підставою для спростування маніпулятивних тверджень та заяв з боку загарбника. Істотною запорукою набуття нових об’єктивних висновків про особливості духовної культури давньої Русі-України в контексті її взаємодії з християнськими цінностями є залучення до наукового аналізу нового кола джерельних документів та історіографічних текстів.

Метою статті є системний аналіз джерельної та історіографічної бази розкриття феномену духовної культури давньої Русі-України в контексті її взаємодії з християнськими цінностями.

Висновки. Дослідження духовної культури давньої Русі-України в контексті її взаємодії з християнськими цінностями постає доказовою підставою для спростування маніпулятивних наративів агресора щодо штучності існування українського народу та його держави. Системний аналіз джерельної бази засвідчує існування достатнього компендіуму знань про автохтонність та давність нації на конкретному геополітичному просторі, її креативні зв’язки з контактними цивілізаціями та культурами. Наукова історіографія дає можливість створити об’єктивний образ духовно-практичного буття Русі-України, враховуючи як її власні ментальні та діяльнісні архетипи, так й імплементовані до національного гуманітарного простору цивілізаційні інновації. Таким чином, відбувається створення образу та пояснення минувшини як цілісного процесу, а також висвітлюються історіографічні набутки з конкретної проблеми. У підсумку відбувається перехід до синергетичного ефекту синтезу знань про давньоукраїнську духовність, збагачену креативними впливами християнства.

Ключові слова: Русь-Україна, духовна культура, християнство, Святе Письмо, хрещення, ідеологія, геополітика.

Аксіологічний вимір міжкультурної комунікації: шляхи подолання конфліктів і досягнення гармонії

2025-06-01T18:38:06+03:00

Актуальність. У сучасному світі, що характеризується стрімкою глобалізацією, зростанням міжкультурних контактів і мультикультурністю суспільств, питання ефективної міжкультурної комунікації набуває особливої важливості. Міжкультурна комунікація виконує завдання не лише обміну інформацією у процесі взаємодії людей, вона також детермінує і формує міжкультурну толерантність партнерів з комунікації, адаптуючи тим самим представників різних етнічних і національних культур одна до одної. Тематика аксіологічного виміру міжкультурної комунікації постає надзвичайно актуальною проблемою, особливо в умовах інтенсивної міжнародної мобільності населення, гібридних воєн і збройних конфліктів, трансформації національної ідентичності в контексті інтеграційних процесів. Зіткнення різних ціннісних систем, відмінності у сприйнятті таких понять, як «свобода», «справедливість», «повага», «індивідуальність», часто спричиняють непорозуміння, конфлікти, соціальну напругу й навіть дискримінацію. У цьому контексті міжкультурна комунікація потребує не лише лінгвістичної, а передусім аксіологічної компетентності – здатності розуміти, інтерпретувати й поважати іншу систему цінностей.

Мета – виявити аксіологічні чинники, що впливають на характер міжкультурної комунікації, та обґрунтувати можливі шляхи переходу від конфліктного зіткнення ціннісних систем до гармонійного міжкультурного діалогу.

Висновки. У процесі дослідження з’ясовано, що міжкультурна комунікація є не лише обміном інформацією між представниками різних культур, а насамперед взаємодією ціннісних систем, що визначають форми, зміст і смисли цієї комунікації. Цінності як фундаментальні орієнтири людського буття відіграють ключову роль у формуванні культурної ідентичності, мовленнєвих практик і міжособистісних взаємодій. Саме в аксіологічному вимірі розкривається суть багатьох непорозумінь і конфліктів, що виникають на перетині культур. Аксіологічні основи міжкультурної комунікації дають можливість не лише діагностувати джерела культурних конфліктів, а й пропонують шляхи до їх подолання через утвердження гуманістичних цінностей, розвиток діалогічного мислення та формування глобальної етичної відповідальності. Перехід від конфлікту до гармонії можливий лише за умови усвідомлення ціннісної рівноправності, визнання права кожної культури на буття і прагнення до спільного майбутнього.

Ключові слова: аксіологія, конфлікт, міжкультурна комунікація, гармонія, культурне посередництво, ціннісні системи.

Дослідження О. Оглоблиним виробництва заліза на землях древлян Правобережного Полісся

2025-06-01T19:05:36+03:00

Актуальність. О. Оглоблин науково поставив і намагався розв’язати проблему економічної самостійності України в її історичному контексті господарського розвитку. Одним із важливих напрямків досліджень він вважав залізорудну промисловість, початки якої на Правобережному Поліссі (землі літописних древлян) сягають далеких часів родового ладу. Очоливши у 1929 р. Комісію із вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст., О. Оглоблин згуртував чимало молодих талановитих науковців, були проведені унікальні комплексні експедиції 1932–1936 рр. Експедиція 1932 р. дослідила пам’ятки Північної Київщини та Житомирщини (і частково Вінниччини). Під фактичним керівництвом О. Оглоблина у 1936 р. проведено наступну експедицію з дослідження історії древлянської металургії, що існувала протягом IX–XIX ст. на території Правобережного Полісся. Матеріали роботи експедиції готувалися до друку в повному обсязі, очевидно, на їх основі О. Оглоблиним було написано кілька праць. Однак в умовах сталінського режиму годі було й мріяти про їх видання. На жаль, частина результатів експедиції 1936 р. (50 папок) внаслідок численних реорганізацій наукових установ системи НАНУ досі не знайдена.

Метою статті є верифікація висновку О. Оглоблина про важливість і доцільність побудови залізоробної бази в Поліському регіоні.

Висновки. Вчений створив нову історичну схему господарського розвитку самостійної України в XVI–XIX ст. Для цього було зібрано, систематизовано і вивчено величезний новий матеріал із виробництва заліза і наново досліджено уже відомий. Територія, багата на залізну руду, забезпечувала ковалів літописних племен місцевою сировиною. Протягом століть видобутку вилучено незначну кількість руди порівняно з її запасами, більшість родовищ не зачеплено розробкою. Бурі залізняки виявлені двох різновидів: лимоніт і болотна руда. Поклади залізних руд на Поліссі обумовили плавлення кричного заліза, що застосовувалося аж до середини XIX ст., і сьогодні зберігають інтерес для економіки місцевих громад. Останнім часом дослідниками спадщини вченого виявлено в архівах України значний перелік його неопублікованих праць, які досі актуальні й важливі для України.

Ключові слова: древляни, експедиція, виробництво, залізна руда, залізо.

Княжі персні з геральдичними сюжетами кінця ХІІ— першої половини ХІІІ століття

2025-03-07T20:50:33+02:00

Актуальність. Важливим джерелом українознавства є сфрагістичні пам’ятки, особливо якщо йдеться про вивчення домонгольської Русі. Іконографічні сюжети, що представлені на них, дають можливість, крім іншого, з’ясувати складні питання, пов’язані з функціонуванням княжої влади та її презентацією. У знаках і символах, що їх викарбувано на печатках і перснях, відтворено складний комплекс уявлень тогочасного суспільства щодо здійснення владних повноважень, походження та династичних зв’язків княжого роду.

Метою статті є публікація нових матеріалів, що дають можливість зробити висновки про час появи та поширення на теренах Галицької землі гербових фігур лева та галки.

Висновки. Сфрагістичні сюжети дають можливість доповнити відомості письмових джерел про особливості функціонування княжої влади домонгольської Русі. У статті введено у науковий обіг раніше не опубліковані пам’ятки – персні з гербовими фігурами князів Галицької землі, проаналізовано уживання гербових сюжетів на нововиявлених перснях галицького типу в контексті розвитку геральдичної традиції на теренах Галицької землі ХІІ–ХІІІ ст. Представлені на перснях зображення галки є одним із найдавніших свідчень поширення на теренах Галицької землі гербової фігури, що вже від ХІІІ ст. і надалі уживалася як її геральдичний знак. З огляду на це є всі підстави віднести час появи герба Галицької землі на кінець ХІІ ст., що дає змогу ідентифікувати його як один із найдавніших земельних гербів на теренах України-Русі.

Ключові слова: іконографія, герб, геральдика, перстень, галка, лев, Галицька земля.

Польові етнологічні дослідження вчених етнолого-краєзнавчої секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури (1924—1929)

2025-03-07T14:27:34+02:00

Актуальність. Радянський період в історії української етнології став справжнім викликом для збереження народної культури. Модернізаційні процеси, а також більшовицька ідеологія витісняли традиційну народну культуру українців. Зникали давні ремесла, промисли та народні звичаї, забувався фольклор. Дослідники, що спостерігали за цими тенденціями, вже з початку 1920-х років збирали та опрацьовували пам’ятки культури і мистецтва, щоб у такий спосіб зберегти їх для майбутніх поколінь. Однак наступ на наукові та культурні установи наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років ускладнив та майже зупинив цю роботу. Тож важливим завданням учених сьогодення є дослідження праць етнологів того часу задля достовірного відтворення розвитку етнологічної науки. Маловідомим, але важливим аспектом діяльності етнологічних осередків 1920-х років є специфіка їхньої науково-пошукової роботи.

Метою статті є визначення особливостей проведення польових досліджень матеріальної та духовної культури України на базі етнолого-краєзнавчої секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені Д. І. Багалія у період з грудня 1924 р. по листопад 1929 р.

Висновки. У період з грудня 1924 р. по листопад 1929 р. співробітниками етнолого-краєзнавчої секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені Д. І. Багалія було здійснено вагому працю зі збору матеріальної та духовної культури України. Експедиційна діяльність сприяла науковому мережуванню етнологічних осередків, а також підвищувала науковий рівень музейних установ, у яких працювали співробітники. Польові виїзди вчених допомогли створити потужну джерельну базу для етнологічних розвідок з широкою географією та тематикою, сприяли збереженню культурної спадщини, що на час вивчення швидко виходила з ужитку, а сьогодні збереглася частково або лише в доробку секції.

Ключові слова: етнологія, краєзнавство, науково-дослідна кафедра, етнолого-краєзнавча секція, науково-пошукова діяльність, експедиції, Харків.

Концепція етногенезу українців Леоніда Залізняка: історіографія проблеми

2025-06-01T18:50:24+03:00

Актуальність. Російсько-українська війна стала величезним випробуванням для Української держави та всіх її громадян. На початку ХХІ ст. Україна вкотре постала перед складними викликами, а саме – втрата частини своїх територій, людського й інтелектуального ресурсів та загроза суверенітету. Щоб вижити і продовжувати боротьбу та вистояти в ідеологічній війні, яка активно ведеться ворогом, Україні треба використовувати науковий потенціал провідних українських учених – археологів, етнологів, істориків, мовознавців – та довести прадавність і самобутність українців, показати окремішність їхнього етногенезу від етногенезу росіян та білорусів. Цьому сприяють дослідження етногенетичних концепцій українців, а саме етногенетичної концепції відомого українського археолога, історика та етнолога Леоніда Залізняка. Розгляд праць, присвячених аналізу етногенетичної концепції Л. Залізняка, допоможе широким колам громадськості, вчителям, викладачам середньої ланки освіти та вишів краще зрозуміти складні питання української історії, а також використовувати набуті знання в освітньому процесі, передусім в загальноосвітніх школах, а також у вищій школі.

Мета статті – здійснити аналіз наукового доробку українських учених, які досліджували становлення та розвиток концепції етногенезу українців Л. Залізняка.

Висновки. Проаналізувавши праці сучасних українських дослідників, присвячені етнологічним та етнокультурним студіям Л. Залізняка, виявлено, що вчений дотримується ранньосередньовічної концепції походження українців. Етногенетична концепція Л. Залізняка протягом тридцятирічної роботи над нею вибудувалась у чітку схему, в якій вчений виділяє фазу власне етногенезу та чотири послідовні фази націогенези. Початкова фаза власне етногенезу українців розпочалася з появи між Карпатами на заході, Київським Подніпров’ям на сході й Прип’яттю на півночі давньоукраїнських племен антів та склавинів V–VII ст. (пеньківська та празька археологічні культури відповідно), які пізніше трансформувалися в протоукраїнські літописні племена полян, волинян, деревлян, уличів, тиверців та хорватів VIII–X ст., що мають відповідником райковецьку археологічну культуру, і саме на цьому етнічному ґрунті у Х ст. постала ранньосередньовічна держава Русь з титульним етносом русинів-українців. Таким чином, дослідниками доведено, що концепція україногенези Л. Залізняка має суттєве методологічне підґрунтя, вона побудована на глибокому розумінні закономірностей історичного процесу та допомагає збереженню самобутності українців у сучасному етнокультурному просторі.

Ключові слова: Україна, українці, Леонід Залізняк, етногенез українського народу, історіографія, етнологія.

Діяльність Конгресу українців Канади та Канадсько-Української Фундації, спрямована на реалізацію проєктів гуманітарної допомоги українцям, які постраждали від повномасштабного російського вторгнення в Україну

2025-06-14T19:14:25+03:00

Актуальність. Українська діаспора в Канаді, чисельність якої, за офіційними даними, становить понад 1,3 млн. осіб, є однією з найбільш організованих діаспор України за кордоном. Ця організованість проявилась, зокрема, в активній діяльності, спрямованій на підтримку України та українського народу в період протидії російській збройній агресії та її найбільш активної фази, що розпочалася у лютому 2022 року і триває дотепер. Предметом нашої уваги з огляду на важливе значення підтримки світовою спільнотою України та надання допомоги українцям, які постраждали через ведення бойових дій на території України, стали гуманітарні ініціативи, реалізовані такими провідними організаціями української діаспори Канади, як Конгрес українців Канади та Канадсько-Українська Фундація, в період повномасштабного російського вторгнення в Україну. Конгресом українців Канади та Канадсько-Українською Фундацією, які тісно координують свої зусилля, активно надавалась допомога Україні та українцям в умовах гібридної агресії РФ у 2014–2022 рр. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року масштаб реалізації гуманітарних ініціатив діаспори суттєво збільшився з урахуванням нових викликів.

Мета статті – дослідити реалізацію відповідних ініціатив та проєктів української діаспори Канади, їхнє значення для підтримки України та українців в умовах, спричинених повномасштабним російським вторгненням в Україну.

Висновки. Гуманітарна допомога, організована в період повномасштабного російського вторгнення провідними організаціями української діаспори Канади, здійснюється у багатьох напрямах: забезпечення продуктами харчування, ліками, засобами гігієни людей, які цього найбільше потребують, зокрема мешканців прифронтових територій, людей похилого віку; надання допомоги вимушеним переселенцям; підтримка реабілітаційних центрів для дітей та дорослих; постачання безглютенових продуктових наборів для дітей з відповідними потребами; програми підтримки населення України під час опалювального сезону (забезпечення дров’яними печами, павербанками, закупівля генераторів); допомога Державній службі України з надзвичайних ситуацій; реагування на окремі серйозні виклики, як-от допомога мешканцям територій, які постраждали внаслідок підриву Каховської ГЕС, збір коштів на потреби відновлення дитячої лікарні «Охматдит». Крім програм гуманітарної допомоги, українська діаспора дбає про українців, які опинилися в Канаді, зокрема, допомагаючи їм адаптуватися до нових реалій, відстоює перед урядом Канади збереження прав, які надає програма CUAET. Проведене дослідження масштабів та напрямів допомоги української діаспори Канади дає можливість оцінити перспективи співпраці з нею і в контексті реалізації проєктів повоєнного відновлення України.

Ключові слова: українська діаспора, Конгрес українців Канади, Канадсько-Українська Фундація, гуманітарна допомога.

Актуалізація українознавчих студій під час агресії рашистів

2025-06-01T20:11:39+03:00

Творення сучасної української політичної нації та осмислення євроатлантичного курсу України

2025-06-14T19:22:46+03:00

Український фронт АБН проти радянського комунізму та російського імперіалізму

2025-06-01T20:21:21+03:00

V Всеукраїнські наукові читання з міжнародною участю «Свою Україну любіть!»

2025-06-14T19:30:05+03:00

Українознавство

Шевченківські пам’яттєві практики українства Поділля в 1906—1914 рр.

Хортиця як місце пам’яті: еволюція поглядів на питання виникнення Запорозької Січі

Внутрішня політика галицько-волинського­ князя Романа Мстиславовича­ у наукових дослідженнях­ Олександра Головка

Ненормативна лексика в текстах сучасної української мілітарної літератури

Микола Міхновський — фундатор демократичного українського націоналізму й теоретик модерної держави: 125 років з часу публікації праці «Самостійна Україна»

Українознавчий сегмент західної совєтології (за матеріалами Інституту­ з вивчення СРСР у Мюнхені, 1954—1960 рр.)

Український танцювальний фольклор­ та сучасний балет: культурологічне­ осмислення інтегративних­ процесів

Виховання елітарно-дієвого патріотизму­ у вищій школі (на основі концепції «Яфетової Сили» В’ячеслава Липинського)

Поліський обряд «Щоб війна закінчилася»­ в етнографічних записах­ Андрія Шкарбана