Українознавство

Західний вектор зовнішньої політики галицько-волинського князя Романа Мстиславовича у наукових дослідженнях Олександра Головка

Тарас Чугуй — 2025-12-30

Актуальність теми визначена тим, що в історіографії немає ґрунтовного дослідження внеску О. Головка у вивчення західного вектора зовнішньої політики Романа Мстиславовича. Відомий науковець, доктор історичних наук, академік АН вищої школи України О. Головко професійно вивчає особливості перебігу зовнішньої політики князя Романа. У своїх студіях вчений на високому рівні дослідив західний вектор зовнішньої політики галицько-волинського князя Романа Мстиславовича. Дослідження академіком О. Головком діяльності князя Романа є складовою нашого плану розвитку теми ролі династії Романовичів в історії державотворення України.

Мета – аналіз на основі джерел і літератури наукових досягнень О. Головка у питанні вивчення західного вектора зовнішньої політики галицько-волинського князя Романа.

Висновки. Розглянута нами наукова проблема дослідження О. Головком західного вектора зовнішньої політики галицько-волинського князя Романа дає підстави зробити наступні висновки: аналіз вченим таких проблемних питань, як визначення походження великої княгині Романової, реальність приїзду посольства Папи Римського Інокентія ІІІ до Романа Мстиславовича, значення військового походу князя на Захід 1205 р., є ґрунтовним. О. Головко зробив правильні висновки до двох із цих важливих проблемних питань. Відзначимо і помилки науковця, зокрема щодо датування першого військового походу князя Романа на половців та визначення причин і обставин військового походу князя Романа Мстиславовича на Захід 1205 р.

Внесок художника Юрія Логвина у візуальну репрезентацію теми Голодомору

Андрій Іванець — 2025-12-30

Актуальність. Голодомор 1932–1933 рр., вчинений тоталітарним комуністичним режимом СРСР, завдав колосального удару по українському народу – багатомільйонні прямі й непрямі людські втрати, знищення значної частини матеріальної і нематеріальної культурної спадщини, деформації соціуму і особистості у жертв тяжкого злочину геноциду, які вижили, тощо. Довгі десятиліття в комуністичній державі з центром у Москві переслідувалися будь-які згадки про цю цілеспрямовано організовану катастрофу України. Неможливість публічно згадувати і осмислювати трагедію призводить до ще глибшої травматизації жертв та збереження постгеноцидного стану всього суспільства. Як пояснює психоаналітик і психолог Р. Кечур, «травма є нерозділене переживання, коли людина перебуває всередині травми і ніхто не розділяє цю травму». У цьому контексті важливу терапевтичну роль для постраждалого суспільства та його окремих представників може і має відігравати мистецтво.

Мета – розглянути внесок відомого художника-графіка і письменника Ю. Логвина у візуальну репрезентацію теми Голодомору.

Висновки. Ю. Логвин як митець, що постійно у художніх творах відображав минуле і культуру України, під впливом трагічних родинних спогадів про 1932–1933 рр. і, ймовірно, власного повоєнного досвіду одним із перших серед художників совєтської України звернувся до теми Голодомору. Його внесок у її художнє осмислення та відображення є невеликим за обсягом, але знаковим з огляду на суспільно-політичні обставини. Висновок про першість Ю. Логвина у відображенні у візуальному мистецтві післявоєнної УРСР Голодомору є попереднім, адже пошук творів з цієї тематики має бути продовжений. На початку 2000-х років Ю. Логвин був не просто відомим художником і письменником, а визнаним майстром промислової графіки, автором низки популярних і тиражних серій українських марок. Набагато ширшу аудиторію могла б отримати його поштова мініатюра, ескізи якої він створив у 2003 р. до роковин Голодомору. У них була закладена цікава ідея – використати трансформований нарбутівський образ «Молодої України» як символ УНР та відродженої української державності загалом, щоб показати трагедію української нації. Проте символіка, використана митцем, не знайшла підтримки у членів редакційно-художньої ради Укрпошти, які розцінили ці ескізи як надто похмурі. Хоча частина фахівців вважала їх такими, що відображають глибину трагедії української нації, яку вона пережила під час совєтського геноциду.

Діяльність мистецьких організацій в умовах російсько-української війни на прикладі громадських об’єднань «Мистецький фронт» і «Мистецька Січ»

Леся Порядченко — 2025-12-30

Актуальність. Повномасштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 р. стало не лише екзистенційним викликом для державності, а й каталізатором докорінних змін саме у соціокультурній сфері. В умовах гібридної війни, коли ворог намагається знищити культурну ідентичність нації, мистецтво набуло стратегічного значення. Діяльність мистецьких організацій вийшла за межі естетичної функції, трансформувавшись у потужний інструмент національного спротиву та волонтерства. Особливу роль у цьому процесі стали відігравати громадські об’єднання – організації, які завдяки своїй мобільності здатні оперативно реагувати на виклики часу. Для розуміння механізмів самоорганізації суспільства в період воєнних дій на території України необхідним є дослідження діяльності таких громадських організацій, як «Мистецький фронт» та «Мистецька Січ», які були створені у 2022–2023 рр. і спрямовані на підтримку морального духу людей під час війни.

Мета – проаналізувати специфіку діяльності мистецьких організацій в умовах війни на прикладі громадських об’єднань «Мистецький фронт» і «Мистецька Січ», визначивши їхню роль у підтримці ЗСУ та збереженні національної ідентичності громадян.

Висновки. В умовах воєнного стану відбулася докорінна зміна парадигми діяльності мистецьких об’єднань. Естетична та розважальна функції відійшли на другий план, поступившись місцем мобілізаційній, терапевтичній та волонтерській. Мистецтво стало інструментом національного спротиву, інтегрованим у загальну систему оборони держави. Аналіз роботи ГО «Мистецький фронт» та «Мистецька Січ» дав можливість виокремити дві комплементарні моделі культурного волонтерства:

«Медійно-дипломатична» («Мистецький фронт»): орієнтована на масштабні акції, залучення цифрових платформ, роботу з міжнародною аудиторією та акумуляцію значних фінансових ресурсів через онлайн-інструменти.
«Польова» («Мистецька Січ»): орієнтована на мобільність, безпосередній контакт із військовими на лінії зіткнення, надання адресної допомоги та проведення камерних заходів в екстремальних умовах.

Діяльність зазначених організацій довела свою ефективність як засіб «швидкої психологічної допомоги». Культурні заходи в зоні бойових дій та шпиталях сприяють зниженню рівня бойового стресу та підтримці високого морального духу особового складу ЗСУ.

Розвиток інноваційного кластерного туризму в Україні

Олексій Трачук — 2025-12-30

Актуальність. Актуальним є питання розвитку саме кластерного туризму в перспективі післявоєнної відбудови України. Перед Україною стоїть важке завдання розвитку та захисту національної науки і туризму в умовах війни з врахуванням перспектив відбудови та євроінтеграційного курсу держави. Міжнародний досвід показує, що кластери є однією з найефективніших форм організації і розвитку туристичних послуг. Складовою частиною кластерної технології в українському туризмі є кластерна ініціатива створення археоетнопарків як організована спроба збільшити темпи росту і конкурентоспроможність кластерів у певному регіоні, залучаючи до процесу кластерні фірми, державу, дослідження української історії, археології, етнографії, географії, релігієзнавства, фольклору, музеєзнавства.

Мета – обґрунтування моделі інноваційного туристичного кластера – археоетнопарку. Виявити потенційну спроможність забезпечення високого рівня конкурентоспроможності регіонів України за рахунок використання пам’яток матеріальної та духовної спадщини населення Українського Полісся, створення та розвитку туристичних інноваційних кластерів в межах так званого трикутника «Влада–Бізнес–Університет».

Висновки. Тенденції туризму все більше свідчать про зростання попиту в тих туристичних організаціях, де розвинена цифрова система. Україна є потенційно привабливим членом європейського туристичного кластера. Формування віртуально-територіального туристичного кластера в Європі, членом якого є Україна, сприятиме відновленню конкурентних позицій регіону на міжнародному туристичному ринку. Кластерна технологія забезпечує можливість ведення конструктивного і ефективного діалогу між спорідненими організаціями, їхніми постачальниками і владою. Завдання науковців – розвивати ідеї, створювати концепції, а бізнес має втілювати їх у життя. Від співпраці виграють усі.

М. І. Петров – перший історик нової української літератури (до 185-річчя вченого)

Галина Александрова — 2025-12-30

Актуальність. Наукова спадщина Миколи Петрова (1840–1921), професора Київської духовної академії, літературознавця, фольклориста, бібліографа, музейника та церковного історика, сьогодні викликає великий інтерес в українській науці. Визначною працею в інтелектуальній біографії М. Петрова є його «Нариси з історії української літератури XIX століття» (1884). Незважаючи на офіційну заборону української мови, він зробив першу спробу системно оглянути нову українську літературу і представив літературні портрети 39 авторів, завдяки чому праця мала гучний резонанс. Найбільш детальний огляд здійснив М. Дашкевич, доцент Університету Святого Володимира (1888), на замовлення Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі, яка номінувала працю М. Петрова на премію Уварова. Премію розділили між автором і рецензентом. Рецензія була оцінена в літературознавстві набагато вище, ніж «Нариси...» М. Петрова. Але зараз варто перечитати цю працю в новому світлі, відкриваючи її приховані пласти, адже вона містить літературні портрети багатьох маловідомих сьогодні письменників XIX століття – від І. Котляревського до М. Старицького – і показує важливість порівняльних досліджень для історії літератури.

Мета – здійснити аналіз «Нарисів української літератури ХІХ століття» українського вченого Миколи Петрова як праці, що вперше масштабно представляла явище нової української літератури, окреслювала компаративні орієнтири її вивчення і стала імпульсом до нових порівняльних студій.

Висновки. Хоча наукові дослідження М. Петрова були зосереджені переважно на прямому пошуку подібностей (тем, мотивів, художніх прийомів у різних авторів), а в його праці переважали так звані «контактні порівняння», він виявив багато фактів про взаємодію національних і зарубіжних елементів в українській літературі. Варто підкреслити новаторський характер роботи М. Петрова: його наукове мислення охоплювало широке коло питань, включаючи вибір оптимальної методології дослідження українського літературного процесу, виявлення національних особливостей літератури, джерел і динаміки її розвитку, періодизацію літературного процесу, роль запозичень і впливів. Насамперед його заслуга полягала в тому, що він спровокував важливу дискусію, в ході якої були вдосконалені підходи до історії літератури, а його робота дала поштовх новому розумінню літературного процесу в Україні. М. Петров, а за ним і його рецензент М. Дашкевич окреслили поєднання «свого» і «чужого» в українській літературі як взаємопов’язане явище та започаткували порівняльні дослідження, які інтегрували українську літературу в європейський літературний процес як його органічну частину.

Наративи про героїчні та трагічні події широкомасштабного вторгнення Росії в Україну у книзі «Фронтові оповідання з Донбасу» Євгена Луняка

Людмила Сорочук — 2025-12-30

Актуальність. Сучасні виклики й загрози глобалізованого світу, зокрема збройна агресія рф проти України, яка розпочалася у 2014 році й переросла в повномасштабне вторгнення ворогів у лютому 2022 року, консолідували українську націю до бойового протистояння російським окупантам і вибудували потребу у фіксації історичних подій, пов’язаних із війною. Історики, письменники, культурні діячі, журналісти, військові медики, які стали на захист рідної землі, почали активно записувати розповіді, свідчення, інтерв’ю про війну тих, хто перебував під окупацією, мешканців прифронтових територій і, звісно, очевидців бойових дій – військовослужбовців ЗСУ. Прикладом є книга «Фронтові оповідання з Донбасу» Євгена Луняка, на сторінках якої автор розкрив найяскравіші моменти з власного військового досвіду й особливості служби побратимів, акцентуючи увагу на бойових навичках, героїзмі й стійкості українських захисників. Актуальність проблематики полягає і в тому, що літературні твори про російсько-українську війну, документальні книги про нинішні буремні події, щоденники, есе, мемуари, збірки оповідань військовослужбовців, письменників, журналістів тощо допомагають отримати відповідні знання і ознайомитися з необхідною інформацією щодо історії війни в Україні та боротьби української нації за свободу і незалежність.

Мета дослідження – обґрунтування необхідності вивчення витоків і феномену героїзму українського воїнства, проявленого в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України; осмислення описаних героїчних подвигів захисників і захисниць та трагічних подій війни в контексті української мілітарної традиції.

Висновки. В основі літературної збірки «Фронтові оповідання з Донбасу» Євгена Луняка лежать реальні історії про сучасну російсько-українську війну з власного досвіду та розповіді, про які письменник дізнався від своїх бойових побратимів. Автор дуже влучно привертає увагу читача до переможних дій українських воїнів, що є мотивацією до боротьби з ворогом. Оповідання про фронтове життя українських захисників в умовах збройної агресії з боку рф, як героїчні події, кумедні історії окремих побратимів, так і трагічні випадки, засвідчують складність і жахіття війни як соціально-політичного конфлікту і людських страждань. Важливо відзначити, що за жанром «Фронтові оповідання з Донбасу» визначаються як нон-фікшн (non-fiction) – літературний твір, в основу якого покладені реальні факти, свідчення очевидців та особистий досвід автора, належить до комбатантської літератури. Тому книга Є. Луняка є вагомою і унікальною не лише для розвитку мілітарної літератури, а й слугує потужним засобом плекання історичної пам’яті, коли наступні покоління зможуть вивчати і осмислювати період розвитку нашої країни в умовах збройної агресії, знати історію своєї держави й усвідомлювати українську ідентичність.

Соціальні орієнтири справедливості в кризовому суспільстві

Борис Стадник — 2025-12-15

Актуальність. Вирішення найвагоміших завдань під час кризи спрямоване на проведення кардинальних змін усіх сфер українського суспільства. Особливо гостро ця проблематика постала в умовах війни. Криза потребує подолання соціальної апатії громадян і пробудження справжнього інтересу до шляхів мінімізації впливу як внутрішнього, так і зовнішнього чинників. Прийняті Верховною Радою України нормативно-правові й законодавчі акти націлюють на подолання кризових процесів, конфліктів, спротив агресору. В центрі цих перетворень постають люди із життєвими та громадськими позиціями, принципами, цілями, установками, життєвими планами, надіями. Їхня реалізація тісно пов’язана із морально-етичними, національними, нормативно-правовими цінностями, закладеними принципами справедливості. В такому вимірі справедливість актуалізується і є вагомим чинником мінімізування кризових процесів у суспільстві.

Мета – дослідити соціальні орієнтири справедливості в кризовому суспільстві, підкреслюючи їх етичний, правовий та історичний виміри в розвитку України.

Висновки. У суспільстві, де домінує справедливість, людина виступає щодо об’єктивної дійсності суб’єктом, оскільки вона має можливості для реалізації суспільних потреб, інтересів, цілей. Загалом вони відкривають шлях до певного характеру і виду її діяльності. У своїй сутності відображення об’єктивної дійсності у свідомості людей здійснюється не дзеркально, а крізь призму принципів справедливості. Як правило, осмислення людьми свого ставлення до дійсності залежить від того, наскільки збігається або не збігається соціальний інтерес із законами розвитку суспільства. Регулятором цього процесу постають структура способу виробництва та відносини /справедливості або несправедливості/, які існують у суспільному вимірі. В такому вимірі справедливість, суб’єктивуючи певну реальність бачення світу, обумовлює суб’єктивність ставлення до об’єктивної соціальної дійсності та законів суспільного розвитку. Їх несправедливе або штучне порушення призводить до дисгармонії соціального буття, якщо взяти, наприклад, структуру способу виробництва як важливого чинника соціально-економічних відносин, зрештою, спричиняє суспільний спротив, кризи та конфлікти. Прикладом може бути Революція на граніті 1991 року – перша масштабна акція протесту на майдані Незалежності. Інші ключові протестні рухи – «Україна без Кучми», Помаранчева революція (2004), Революція Гідності (2013–2014) – мали дещо інакший характер і причини, але в їхній основі постають питання щодо ціннісного виміру, справедливості у суспільстві. Найбільш гострою формою вираження кризи, а надалі конфлікту постала зовнішня військова агресія рф. В її основі лежить розуміння ворогом того, що в українському суспільстві несправедливий розподіл матеріальних благ під час грабіжницької приватизації, мінімізований вплив держави як регулятора соціальних процесів у так званому «вільному ринку» призвели до конфлікту інтересів, деструктивних /кризових/ виявів, які використала рф у своїй агресивній політиці. Консолідація українського суспільства, патріотизм, національний рух на основі принципів справедливості мобілізують і забезпечують активний спротив ворогу.

«Скіфський квадрат», або Що археологія може дати українознавству

Надія Гаврилюк — 2025-12-30

Актуальність. Актуальним питанням сучасного українознавства залишається вивчення етногенезу українців. Виокремлено шість підходів щодо дослідження українських етнічних цінностей. На перше місце справедливо ставлять етнологічний підхід. На одному з епізодів скіфо-античної історії можна продемонструвати процес формування першої етнічної території на теренах сучасної «української етнічної території». Окреслено основні її ознаки та визначено, як вони пов’язані з ареалами певної археологічної культури. Відповідно до умов виявлена перша історично задокументована етнічна територія, що існувала у Північному Причорномор’ї у давнину, – «скіфський квадрат» Геродота. Порівняння «скіфського квадрата» з ареалами розповсюдження скіфської археологічної культури свідчить про те, що «скіфський квадрат» і є першою «етнічною територією», що належала саме скіфам.

Мета – на одному з епізодів скіфо-античної історії продемонструвати глибину формування першої етнічної території на теренах сучасної «української етнічної території», окреслити основні її ознаки та визначити, як вони пов’язані з ареалами певної археологічної культури.

Висновки.

Інформація про «скіфський квадрат» є першим описом «скіфської етнічної території», яка утворилася під час скіфо-перської війни на території сучасної України.
Згадані параграфи твору Геродота є першими, зафіксованими на території сучасної України, свідченнями героїзму населення, самоідентифікації та прагнення не покоритися загарбникам.
Описаний «скіфський квадрат» за всіма ознаками відповідає визначенню поняття «етнічна територія».
«Скіфський квадрат» Геродота збігається з ареалом розповсюдження скіфської культури, тому можна говорити про «скіфську етнічну територію», виникнення якої можна датувати другою половиною V–IV ст. до н. е.
На прикладі «скіфського квадрата» можна переконатися, що у нашому минулому є сюжети, які можна і навіть потрібно використовувати в українознавчих дослідженнях.
Не варто перекручувати історичні факти на вимогу сучасності й, борючись із старими вигадками, створювати нові міфи. Наша історія і без цього багата славними традиціями та яскравими подіями.
А от ядро етнічної території скіфів, з якого походять знахідки поховань скіфської еліти періоду розквіту скіфської культури V–IV ст. до н. е., дійсно збігається з ядром етнічної території сучасного українства, про що свідчать археологічні дані.
Можливо, у майбутньому на базі прискіпливого наукового вивчення матеріальної культури через створення типологічно-хронологічних колонок для степових культур, про що йшлося на початку статті, пощастить визначити ті етноіндикативні елементи, які дадуть можливість простежити недостатньо вивчений вплив кочовиків минулого на формування українського етносу.

Література, об’єднана війною

Юліана Шинкарик — 2025-12-30

Сучасне українознавство в обороні держави та її повоєнній відбудові

Юрій Фігурний — 2025-12-30

Методологічні та світоглядні підходи до розвінчування новітніх моделей кремлівських міфотворців української історії

Ярослав Калакура — 2025-12-30

Актуальність. Важливість означеної теми зумовлюється й тим, що упродовж чотирьох століть більшість українських інтелектуалів, включаючи й істориків, перебували, образно висловлюючись, в «обіймах» російської, а відтак радянської історіографії, глорифікували її і брали за зразок, залишаючись у полоні псевдонаукового трактування історії України, колоніальної хвороби малоросійства, меншовартості та провінціалізму.

Мета дослідження – з’ясування методологічних та світоглядних засад критики новітніх і оновлених моделей міфологізації історії України в російських наративах, методики спростування та розвінчування міфів, обґрунтування практичних рекомендацій дослідницького, світоглядного та освітнього характеру з акцентом на виклики російсько-української війни.

Висновки. З’ясовано сутність і світоглядне значення методологічних принципів та ключових дослідницьких методів для розвінчування та спростування традиційних і новітніх кремлівських міфологем української історії для протидії використанню історичних наративів як інструменту легімітизації та виправдання війни московитів проти України. Акцентовано увагу на українознавчому, історичному, системному, всебічному, об’єктивному та критично-аналітичному підходах до розгляду стрижневих напрямів фальсифікацій, спотворень, вигадок російської історіографії щодо історії та етногенезу українського народу, заперечення його окремішності, давності, самобутності національної мови, культури, права на власну ідентичність і державність. Доведено, що адепти імперської ідеології «русского мира», маскуючись під наукові дискурси, оправдовують агресивне несприйняття московитами України і криваві злочини проти неї, дискримінують українознавство, фальсифікують і паплюжать його надбання та представників. Наголошено, що деміфологізація історії є одним із пріоритетних чинників формування наукового світогляду, національно-державницької свідомості та патріотизму українців. Спрогнозовано продовження світоглядно-цивілізаційного протистояння українських і російських наративів у науково-освітньому та інформаційно-медійному просторі. Вказано на шляхи запобігання можливого спалаху україноненависництва після закінчення гарячої фази війни.

Маніпулятивні наративи рашизму: новітня ідеологема про геноцид «совєтского народа»

Валентин Крисаченко — 2025-12-30

Актуальність. Маніпулятивна операція кремлівського режиму своєю метою має дискредитацію наукових висновків щодо справжніх причин геноциду українського та інших народів, підвладних російській імперії. Кардинально зміщуючи наголоси в системі «насильник–жертва», чиниться спроба на законодавчому рівні здійснити смислову аберацію цих понять і перенести відповідальність за власні злочини на іншу (другу, третю) сторону. Цей наратив є складовою частиною рашистської стратегеми про те, що ініціатором нинішньої російсько-української війни є сама Україна, а РФ є поборником і захисником справедливості.

Метою дослідження є доведення наукової безпідставності російського наративу про геноцид «совєтского народа» та його призвідців. Свідоме перекручування фактів та маніпулювання трагічними подіями Другої світової війни використовуються кремлівською пропагандою для виведення за межі відповідальності справжніх винуватців геноциду, тобто сам кремлівський режим. Розвінчуванню цієї абсурдної доктрини слугують об’єктивні факти та наукові висновки щодо справжньої суті людиноненависницької політики Москви.

Висновки. Ухвалений 22 квітня 2025 р. Держдумою РФ Федеральний закон № 74-ФЗ «Об увековечении памяти жертв геноцида советского народа в период Великой Отечественной войны 1941–1945 годов» є спробою нівелювання власних злочинів геноциду кремлівського режиму проти поневолених народів. «Совєтскій народ» як об’єкт геноциду в кремлівському тлумаченні включає всю радянську спільноту: і злочинців, і жертв злочину. Водночас суб’єкт геноциду переноситься за межі СРСР. А це означає, що насправді йдеться про знімання власної відповідальності тоталітарної держави за винищення цілих народів та соціальних спільнот. Для теперішньої агресії проти України рашистська містифікація у вигляді «історичної пам’яті» про геноцид нацистами «совєтского народа» постає виправданням для знищення українських «нацистів». Маніпулятивні технології вотебаутизму, якими користуються рашисти, передбачають перекладання вчинених агресором злочинних дій та їх наслідків на саму жертву злочинів. Підміна смислів і понять, дій і явищ тощо призводить до кардинальної зміни опозиції «агресор–жертва», в якій сама Росія зображується скривдженою та ображеною, а Україна – загарбником. Яскраве втілення подібних технологій простежується в конфабуляції – продукуванні уявних спогадів, фантомних образів, викривлених інтерпретаціях певних станів чи подій, створенні позачасових та позапросторових ілюзій. Для московської деспотії політичні конфабуляції є нормою публічної поведінки. Вся її фантомна велич вибудована на вигаданих міфах та спекуляціях.

Кремлівські пропагандистські міфологеми як чинник гібридної агресії Росії проти України

Ірина Краснодемська — 2025-12-30

Актуальність. У сучасних умовах повномасштабної російсько-української війни кремлівська пропаганда залишається ключовим інструментом впливу. Її наративи не лише легітимують агресію, а й дестабілізують внутрішню ситуацію через спотворення уявлень про історію, культуру та ідентичність. Це створює умови для реалізації гібридних стратегій Росії, спрямованих на делегітимацію української державності. Масштаб і вплив російської дезінформації вимагають глибокого аналізу її ідеологічних засад. Пропаганда базується на концептах "єдиного народу", "місії" та "визволення", інтегрованих у загальну інформаційну війну, пов’язану з економічними, військовими й дипломатичними ресурсами. Її небезпека полягає у підриві демократії, довіри до інституцій і провокації внутрішніх конфліктів. Вивчення цих міфів є критично важливим для гуманітарної безпеки, зміцнення єдності та захисту від інформаційних маніпуляцій. Це дасть можливість розробити ефективні механізми для державних структур, медійних платформ та освітніх закладів у протидії російській пропаганді.

Мета статті полягає у комплексному аналізі та систематизації кремлівських пропагандистських міфологем як інструмента інформаційно-психологічного впливу в умовах гібридної агресії Російської Федерації проти України, а також у визначенні їхньої функціональної ролі у конструюванні деструктивних наративів, спрямованих на підрив української державності, послаблення суспільної єдності та зменшення рівня міжнародної підтримки України.

Висновки. Україна має глибокі історичні корені, що вплинуло на формування її державності та стало фундаментом сучасної незалежності. Народ свідомо обрав шлях самостійного розвитку, демократичних цінностей та європейської інтеграції. Пропагандистські наративи про "нацизм", "зовнішнє управління", "громадянську війну" чи "неефективність держави" є інструментами маніпуляцій, що викривлюють як внутрішнє, так і міжнародне сприйняття країни. Ці елементи інформаційної війни поєднують історичні міфи, масштабну дезінформацію та технології соціальних мереж. Їхній вплив посилюється через низький рівень довіри до державних інституцій, недостатню медіаграмотність і політичну роз’єднаність суспільства. Зазначена риторика активно використовується в цілях інформаційно-психологічних операцій: вона спрямована на заперечення суверенітету України, підрив легітимності державного керівництва, виправдання агресивних дій, дискредитацію Збройних сил України та створення умов для виправдання роботи окупаційних адміністрацій. Попри значний масштаб ворожої інформаційної кампанії Україна залишається стійкою та продовжує боротися за своє європейське майбутнє. Для ефективного протистояння необхідне поєднання тактичних інструментів, таких як фактчекінг і методи відкритого збору даних (OSINT), з комплексними стратегічними заходами, зокрема посиленням здатності медіа та громадянського суспільства сприяти захисту національних інтересів.

Ціннісна трансформація, криза освіти та стратегії виживання українського студентства в умовах війни

Тетяна Бевз — 2025-12-30

Актуальність. Повномасштабна військова агресія Російської Федерації проти України, що розпочалася у лютому 2022 року, стала каталізатором безпрецедентних соціальних, економічних та психологічних змін в українському суспільстві. В умовах екзистенційної загрози та небувалого тиску особливо гостро постало питання про долі та життєві стратегії молоді, яка є ключовим людським капіталом для повоєнної відбудови. Саме тому дослідження ціннісної трансформації, кризи освіти та стратегій виживання українського студентства набуває сьогодні критичної наукової та стратегічної актуальності.

Мета – здійснити якісний аналіз механізмів, змісту та глибинних причин ціннісної трансформації українського студентства в умовах повномасштабної війни, виявити ключові стратегії його виживання та оцінити, як ці процеси впливають на кризу релевантності сучасної української вищої освіти.

Висновки. Дослідження засвідчило, що повномасштабна війна спричинила докорінну трансформацію у свідомості, системі цінностей та життєвих пріоритетах українського студентства. Відбулася дематеріалізація цінностей. Життя, безпека і свобода стали найвищими пріоритетами. Сформувалася філософія «жити тут і зараз». Війна призвела до кризи довіри до системи освіти. Через постійний стрес, моральне виснаження та низьку якість дистанційної освіти навчання втратило свою пріоритетність. В умовах економічної кризи головним мотивом поєднання роботи та навчання стало матеріальне забезпечення та виживання. У конфлікті навчання/робота більшість студентів надає перевагу роботі, оскільки вона приносить стабільність, фінансову незалежність та реальні перспективи, тоді як навчання сприймається як вторинна формальність.

Освітні осередки української діаспори в Празі як чинник збереження національної ідентичності

Світлана Кагамлик — 2025-12-15

Актуальність. Українська діаспора в Празі, яка стала унікальним національним феноменом, має свої давні стійкі традиції. Чехо-Словаччина, згодом Чеська Республіка, завжди була привабливою країною для українців: локалізація в центрі Європи, культурна і мовна близькість, сприятливі умови для навчання і проживання, престиж освітніх закладів, а останнім часом – розгортання процесів євроінтеграції та умови російсько-української війни створювали потужну мотивацію прибути сюди і мати повноцінну присутність у загальноєвропейському міграційному просторі. Історичні традиції суспільно-політичної та культурно-освітньої діяльності еміграції міжвоєнного періоду стали основою для формування нових центрів української діаспори та знайшли своє відображення в її сьогоденні. Інноваційні українознавчі практики – освітні проєкти та методики викладання предметів – відіграють значну роль у збереженні національної ідентичності.

Мета – на основі широкого спектра відповідних публікацій та матеріалів Празького архіву ЦДАВО України проаналізувати головні етапи формування українських освітніх осередків у Празі та особливості їхньої діяльності на сучасному етапі.

Висновки. Підтверджуються високі здобутки української еміграції XX ст. (між двома світовими війнами), яка започаткувала важливі для збереження державності й національної ідентичності українців культурно-просвітницькі установи, найголовнішими з яких є нині діючий у Мюнхені Український вільний університет та Високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова. Історичні традиції громадсько-політичної і культурно-освітньої активності еміграції міжвоєнної доби стали підґрунтям для формування нових осередків української діаспори в Празі й знаходять своє віддзеркалення в її сьогоденні. Окремі освітні центри, такі як Українська гімназія в Празі, стали результатом спільних зусиль як українців Чехії, так і київських освітян. Учителі сучасних українських освітніх осередків («Ерудит», «School from my Friends» та ін.) пропонують інноваційні українознавчі практики – методики викладання предметів, зокрема української історії як невід’ємної частини європейської, водночас з метою збереження української національної ідентичності. В умовах припинення урядом Чеської Республіки цільових програм і фінансових дотацій для українських шкіл необхідні нові ефективні моделі – проєкти державної підтримки з боку України, акредитація освітніх програм, які досі не отримали офіційного визнання.

Питання освоєння українськими козаками Приазов’я (XVI–XVIII ст.) у сучасній українській історіографії

Сергій Губський — 2025-12-30

Актуальність. Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України, розпочата 24 лютого 2022 р. з метою ліквідації української державності та винищення українців як окремого етносу, призвела до тектонічних зрушень у суспільній свідомості українського народу, зокрема сприйнятті свого минулого. Це дуже важливо у зв’язку з тим, що путінська Росія у своєму прагненні знищити українську державність та окремішність українців як народу поширює пропагандистські міфи та фальсифікації історії України, зокрема, бажаючи легітимізувати свої територіальні претензії, знову повернулася до вигаданої концепції про «Новоросію» – південно-східні території сучасної України, які начебто у XVI–XVIII ст. були заселені та освоєні росіянами, а українці до цього не мали жодного стосунку, і ці землі відійшли до України як подарунок від більшовиків загалом і їхнього вождя В. Леніна зокрема. Тому українським історикам конче необхідно на основі матеріальних і нематеріальних джерел аргументовано спростовувати безпідставність російських зазіхань на Південну і Східну Україну («Новоросію», український Донбас, Маріупольщину, Слобідську Україну) та інші території.

Мета – об’єктивно з наукової точки зору проаналізувати праці вітчизняних істориків другої половини ХХ – початку ХХІ ст., присвячені освоєнню козаками та іншими прошарками українського суспільства земель Приазов’я (XVI–XVIII ст.), які спростовують наративи сучасної російської пропаганди про першість росіян у військовому та господарсько-культурному облаштуванні цих територій у зазначений період.

Висновки. Проведений історіографічний аналіз засвідчує, що українські дослідники другої половини ХХ – початку ХХІ ст. ґрунтовно опрацювали ключові аспекти заселення та господарсько-військового освоєння Приазов’я у XVI–XVIII ст. Праці В. Пірка, В. Брехуненка, П. Лавріва, Ю. Мицика, Р. та І. Саєнків, Г. Ковальчука, З. Ямкової, І. Синяка, С. Шамралюк та інших науковців відтворили динаміку колонізаційних процесів, охарактеризували розвиток сторожової служби, промислів, рибальства й солеваріння, а також показали провідну роль козацтва у захисті й освоєнні регіону. Завдяки введенню до наукового обігу вагомого комплексу архівних джерел переконливо спростовано імперські міфи про «споконвічну російськість» Приазов’я. Попри це окремі питання залишаються недостатньо дослідженими. Передусім ідеться про детальну реконструкцію мережі козацьких зимівників, промислових осередків і дрібних укріплень, глибший аналіз соціально-демографічної структури населення, міграційних потоків та взаємин зі степовими народами. Додаткового вивчення потребують економічні аспекти функціонування місцевих промислів і вплив міжнародних договорів між Московським царством, Російською та Османською імперіями на заселення регіону. Історіографія проблеми вже сформувала міцне наукове підґрунтя, яке дає можливість аргументовано спростовувати російські пропагандистські міфи про «Новоросію» та «російські першооснови» освоєння Південно-Східної України. Водночас збереження суспільного запиту на відновлення історичної справедливості та поглиблення знань про українську присутність у степовому прикордонні зумовлює потребу в подальших системних дослідженнях. Особливо перспективними є ті, що поєднують історичну науку, археологію, картографію, антропологію та цифрові методи реконструкції історичного простору. Саме такий підхід сприятиме формуванню науково обґрунтованої картини заселення та освоєння Приазов’я українцями у XVI–XVIII ст. і стане надійною основою для протидії сучасним російським фальсифікаціям.

Публікації мемуарів жінок і про жінок-учасниць Української революції 1917–1921 рр. у комбатантських часописах західної української діаспори

Олена Отземко — 2025-12-30

Актуальність. Українська національна революція 1917–1921 рр. породила величезний обсяг мемуарної літератури, автори якої занотовували свої враження у щоденникових записах, намагалися усвідомити перебіг революції, причини її поразки, віддзеркалюючи у спогадах як власний досвід участі, так і думки щодо подій, діячів і діячок революційної доби. Мемуари жінок і про жінок набувають ваги для дослідників з огляду на розвиток «жіночої історії» як актуального напряму сучасних гендерних досліджень, одним із аспектів якого є вивчення українського жіноцтва в умовах революційного зламу. Актуальності жіночій темі у мемуаристиці революційної доби додає сучасний стан українського суспільства: російсько-українська війна зумовила глибоку трансформацію гендерних ролей, зокрема залучення жінок до військової сфери, що суголосно досвіду революційних часів, що відбився в мемуарах жінок і про жінок.

Метою статті є аналіз особливостей публікацій та інформаційного потенціалу мемуарів жінок і про жінок-учасниць Української національної революції 1917–1921 рр. на сторінках комбатантських часописів, що видавалися в західній українській діаспорі у другій половині ХХ ст.

Висновки. Основний масив опублікованих учасниками Української революції у діаспорній періодиці мемуарів, зокрема жіночих, припадає на 50–70-ті роки ХХ ст. Це переважно короткі спогади про події або учасниць та учасників національно-визвольних змагань. Проаналізованій мемуаристиці притаманні суб’єктивність, певна публіцистичність. Мемуарні твори мають потужний та різноаспектний інформаційний потенціал. Це важливе джерело з історії Української національної революції: на тлі інформації про події вони зберігають імена жінок, засвідчують їхню участь і роль у національно-визвольній боротьбі. Мемуаристика відбиває різні жіночі досвіди, зумовлені змінами воєнної та революційної доби: сестри-жалібниці, військові, зв’язкові, урядовиці. Опубліковані мемуари віддзеркалюють історію української діаспори, зокрема її жіночої складової, через висвітлення життєвого шляху авторок в еміграції й власне факт публікації у пресових виданнях, що свідчить про їхню активну життєву позицію. Вони є джерелом з історії діаспорної преси, зокрема комбатантської. На це вказують публікації не тільки спогадів, а й некрологів, іноді досить розлогих, уривки мемуарів у біографічних статтях і листах.

У вирі репресій: долі західноукраїнських мігрантів у м. Ромни під час сталінського терору

Едуард Семешин — 2025-12-30

Актуальність. Сталінський терор 1930–1950 рр. залишив глибокий слід у суспільній та індивідуальній пам’яті українського народу. Особливої уваги потребує вивчення регіональних проявів репресивної політики, зокрема щодо специфічних соціальних груп. Однією з таких груп стали мігранти із західноукраїнських земель, які опинилися під особливим наглядом радянських спецслужб. Їхнє переміщення до східних регіонів України, зокрема на Сумщину, зумовлювалося різними причинами: втеча від політичних переслідувань, сімейні обставини, пошук кращого життя тощо. В українському суспільстві часів сталінізму ці люди часто сприймалися як носії «чужої» ідентичності або потенційно нелояльні до радянської влади, що ставило їх у зону ризику. Попри важливість цієї теми у вітчизняній історіографії питання сталінських репресій проти західноукраїнських мігрантів у конкретних локальних контекстах, таких як м. Ромни Сумської області, залишаються недостатньо дослідженими.

Мета – реконструкція та аналіз долі мігрантів із західноукраїнських областей, які стали жертвами сталінських репресій у м. Ромни, шляхом вивчення матеріалів кримінальних справ.

Висновки. Дослідження становища західноукраїнських мігрантів у м. Ромни в контексті сталінських репресій дає підстави стверджувати, що ця соціальна група перебувала в особливо вразливому стані. Аналіз архівно-кримінальних справ репресованих у 1930-х роках свідчить, що основними причинами арештів були доноси з боку місцевих громадян та регулярні повідомлення сексотів. Вихідці із західноукраїнських земель часто ставали об’єктами звинувачень у «контрреволюційній діяльності», зокрема веденні листування з родичами, що залишилися на території Польщі, розмовах про голод, а також у подорожах до інших міст. Такі дії органи ДПУ/НКВС інтерпретували як прояви шпигунства. Подальшого дослідження потребують інші населені пункти Сумщини та порівняння їх із досвідом м. Ромни для формування ширшої картини регіональної специфіки репресій.

Устинські книги кобзарів, Кахтирі та справжність «Велесової книги»: постановка питання

Ігор Рассоха — 2025-12-30

Актуальність. «Старша Едда», «Веди», «Старий Заповіт», «Іліада» – це не тільки світові пам’ятки літератури і духовно-релігійної традиції, вони також є надзвичайно важливими історичними джерелами. У разі визнання справжності «Велесової книги» вона стає з ними в один ряд саме як найдавніша письмова пам’ятка України. Це значно збагатить джерельну базу щодо ранньої історії й духовних підвалин України.

Мета – обґрунтування гіпотези, яка природним чином пояснює два критичних питання щодо справжності «Велесової книги»: 1. Навіщо «Велесову книгу» записали і переписували шляхом продряпування на деревʼяних дощечках? 2. Яка соціальна група була здатна і зацікавлена зберігати та переписувати текст явно язичницького змісту в умовах багатовікового панування християнства?

Висновки. «Велесова книга» зберігалася і активно використовувалася в середовищі корпорації українських сліпих старців-кобзарів, що бере початок безпосередньо від язичницьких волхвів, вона містить низку слів їхньої таємної лебійської мови. Кобзарі зберегли певні традиції таємних язичницьких ритуалів аж до початку ХХ століття. Саме через використання «Велесової книги» сліпими кобзарями її переписували шляхом вирізання літер на дерев’яних дощечках. Вона була частиною бібліотеки священних текстів кобзарів. Такі книги називалися «Кахтирі». Після знищення у 1775 році Запорозької Січі кобзарі за ініціативою свого лідера Гната Рогозянського завчили зміст основних Кахтирів напам’ять, що склало т. зв. Устинські книги їхньої власної таємної усної традиції. Водночас «найдавніші книги було віддано на схов Українцям на великі роки».