Українознавство

ІV Всеукраїнські наукові читання з міжнародною участю «Свою Україну любіть!»

Юрій Фігурний — 2024-11-13

Рецензія на монографію Р. О. Додонова «Підводна спадщина України: Британські кораблі на дні Чорного моря» (Київ: вид-во «Ліра-К», 2024)

Віталій Андрєєв — 2024-11-13

До питання про приналежність Вознесенського «скарбу»: продовження дискусії

Сергій Пєтков — 2024-11-13

Актуальність. У дослідженні аналізуються висновки вітчизняних та зарубіжних вчених В. Грінченка, М. Міллера, С. Ваклинова, Г. Шаповалова щодо належності вознесенського (кічкаського) «скарбу». На основі вивчення археологічних знахідок та історичних джерел визначається, що артефакти Вознесенського археологічного комплексу, відкритого учасниками Дніпрогеської археологічної експедиції Наркомпросу України, мають велике історичне значення і підтверджують давні історичні зв’язки між народами та державами Південної України та Балкан.

Метою статті є огляд матеріалів вознесенського «скарбу» та дискусій, які супроводжували це місце протягом багатьох років, на основі поєднання перш за все археологічних та письмових джерел.

Висновки. Автори доходять висновку, що поява скарбу біля Дніпрових порогів пов’язана з подіями кінця 60-х – початку 70-х років. Х ст., коли, в ході русько-візантійської війни візантійський імператор Іоанн І Цимісхій захопив столицю Болгарського царства Великий Преслав і привласнив скарбницю болгарських царів. Частину здобичі він відправив до Константинополя, а частина багатств пішла на виплату данини князю Святославу відповідно до Доростольської мирної угоди. Серед інших предметів були і срібний орел, що тримає в своїх лапах змію, та лев — навершя штандартів візантійських легіонів, а також візантійські монети, які наприкінці VII ст. захопив або отримав як відкупне каган Аспарух, засновник Першого Болгарського царства. Виявлене на грудях срібного орла клеймо ПЕТРО доцільно пов’язати із сином царя Сімеона Великого — царем Петром, який, очевидно, поставив свій знак на цінних речах, що зберігалися в скарбниці. Зазначимо, що будь-яких інших шляхів потрапляння срібних наверш і військових емблем до вознесенського «скарбу», які, безумовно, були воєнними трофеями, дослідники наразі не пропонують, а лише роблять припущення про їх належність Святославу, Аспаруху, правителям Хозарського каганату тощо.

Срібний птах разом із іншими скарбами став здобиччю печенігів, які розгромили війська русів, що повертались з балканського походу і були виснажені та знекровлені після зимівлі на Білобережжі. Ця подія зафіксована у вітчизняних та зарубіжних хроніках. Трофеї Святослава могли потрапити до вознесенського «скарбу» як жертва печенізьким богам за перемогу над сильним ворогом. Ця гіпотеза не суперечить визнаному практично всіма відомими археологами датуванню речей із вознесенського «скарбу», а також ідеям тих дослідників, які пов’язували Вознесенський комплекс із тюркським степовим світом.

А якщо згадати, що поруч із місцем знахідки скарбу розташовувався великий курганний могильник, слід констатувати те, що Вознесенська гірка для печенігів, імовірно, мала сакральне значення. До цього висновку підштовхує важлива деталь, на якій акцентував увагу В. Грінченко, підкресливши, що частина кам’яного кільця, відкритого у східній частині розкопаного валу на час створення Вознесенського комплексу вже існувала, але не виконувала своєї функції та пізніше була використана печенігами повторно. Це дає можливість інтерпретувати «скарб» як місце жертвоприношення печенізьким богам за отриману перемогу над князем Святославом.

Результати підводної археологічної розвідки в річці Оріль у села Нехвороща

Георгій Шаповалов — 2024-11-13

У статті відтворюється науковий звіт про результати підводної археологічної розвідки річки Оріль біля селища Нехвороща Новосанжарського району Полтавської області. Наводиться інформація про заснування селища у 1673 році переселенцями з Правобережної України. По річці Оріль з давніх давен проходили кордони між Київською Руссю та Степом, слов’янським та тюркським світами. Вздовж неї тягнуться славнозвісні Змієві Вали. Пізніше по Орілі проходив кордон між землями Війська Запорізького і Слобідською Україною. У XVII столітті для захисту від регулярних татарських набігів на межі України та Степу починається будівництво т. зв. Української лінії укріплень, до складу якої входила і Васильківська фортеця у Нехворощі. На лівому березі Орілі запорожці заснували Успенський Заорільський монастир, який вважався «військовим» і ніс деякі повинності на користь Війська Запорізького. У 1990 році полтавські краєзнавці звернулися до підводних археологів м. Запоріжжя з проханням обстежити дно р. Оріль біля впадіння в неї притоки Нехворощанки. На той час в Запоріжжі працювала постійна Експедиція підводних археологічних робіт, яка накопичили значний досвід річкової археології. Під час робіт в Нехворощі підводні археологи здійснили наземну польову розвідку правого берега, нанесли на карту квадрати обстежень, підняли значну кількість артефактів. Виявлені об’єкти дозволяють підтвердити та проілюструвати події писаної історії другої половини XVII – першої половини XVIII століть, пов'язані з татарськими набігами на Україну.

Системна мовно-освітня політика на Сході й Півдні України як висновки з помилок минулого

Микола Васьків — 2024-11-13

Анотація. У статті йдеться про те, що мова – один із ключових атрибутів держави й політичної нації, а освіта – основний чинник утвердження державної мови й держави. Автор порівнює застосування української мови в навчальному процесі освітніх закладів сходу й півдня України в останній період існування УРСР, перші роки Незалежності та в останні роки. Аналізуються об’єктивні й суб’єктивні причини, які перешкоджали утвердженню української мови як державної в освіті в цих регіонах, мовній коренізації етнічних українців: активний спротив чиновництва різного рангу, більшість якого становили колишні комсомольсько-компартійні працівники; недосконалість законодавства й розпоряджень у галузі освіти, які не передбачали чітких строків упровадження української мови в освітній процес та відповідальність за невиконання чи невчасне виконання покладених обов’язків; неналежна підготовка педагогічних кадрів; мізерне фінансування як праці педагогів і освіти загалом, так і заходів, спрямованих на утвердження української мови в освіті, в різних інших сферах суспільного буття, в повсякденні. До цього долучалися постійна інформаційна підривна діяльність із боку росії та жорстка російська політика русифікації на окупованих територіях.

Ситуація значно покращилася із прийняттям Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (25.04.2019), проте він регулював лише мовний режим навчальних занять, але залишав поза увагою мову спілкування в позаурочний і позашкільний час. З метою подолання тих перепон, які шкодили переведенню навчання на державну мову на сході й півдні України (як і в інших регіонах), автор статті пропонує наступне: визначити чіткі терміни й відповідальних виконавців за упровадження української мови в навчальний процес; зробити темпи упровадження державної мови в освіті швидкими за рахунок переведення на українську мову навчання передусім великих міських шкіл від першого до випускного класів одномоментно, «престижних» шкіл – гімназій, ліцеїв, комплексів, колегіумів, провідних шкіл у вивченні тих чи тих предметів, зокрема й природничого циклу; неухильне усунення від освітньої системи всіх педагогів і чиновників, які були спіймані на колабораціонізмі з російською владою чи спецслужбами; законодавчо й через суспільне схвалення запровадити вимогу до вчителів комунікувати з учнями державною мовою в позакласний і позашкільний час; запровадити чітку й неухильну систему заохочень і покарань для працівників освіти за дотримання україномовного режиму спілкування зі школярами та студентами.

Формування національних ідентитетів молодого покоління як чинник консолідації українства в умовах сучасних викликів: українознавчі виміри

Олена Газізова — 2024-11-13

Анотація. Висвітлено процес формування в учнівської молоді національних суспільно-державних цінностей як ідейного підґрунтя української ідентичності в умовах російсько-української війни. За концептуальну основу до такого підходу варто взяти українознавство як систему наукового знання про Україну, українців, українськість. Обґрунтовано, що відновлення історичної й культурної пам’яті спонукає вироблення нових підходів і методів подачі (поширення) інформації про Україну й українців в освітньому процесі, що, відповідно, піднімає рівень консолідації молодого покоління.

Історія створення й діяльність Української Повстанської Армії для посилення національно-патріотичного виховання громадян України

Юрій Фігурний — 2024-11-13

У статті проаналізовано можливе використання досвіду Української Повстанської Армії для посилення національно-патріотичного виховання громадян України під час російсько-української війни. З’ясовано, що у сучасній Українській державі осмислення історії створення, діяльності, здобутків та прорахунків українських повстанців є недостатнім, тому вченим є над чим працювати й впроваджувати отримані ними нові знання у навчальний процес. Показано, що борці за незалежність України – воїни і командири Української Повстанської Армії більше десяти років вели напружену і кровопролитну боротьбу з ворогами за відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Окреслено контраверсійну роль Української Повстанської Армії у Волинській трагедії. Охарактеризовано дії українських повстанців, які не дозволили більшовикам у 1946-1947 рр. розповсюдити терор голодом на терени Західної України й прилеглих до неї земель. Показано особливості функціонування Служби Безпеки в Українській Повстанській Армії. Доведено, що головними здобутками українських повстанців стало: створення міцної і гнучкої організаційної структури Української Повстанської Армії, яке вирішувало два головних завдання: збереження єдності цілеспрямованості повстанського руху і забезпечення якнайбільшої оперативності відділів; якісне вдосконалення партизанської тактики боротьби з ворогом (рейдування, засідки, диверсії, розвідка), що дало їм можливість більше десяти років успішно воювати; розгортання потужної пропагандистської війни супроти ворогів та поширення свого впливу на місцеве українське населення. Виявлено, що незважаючи на поразку, визвольна справа повстанців не загинула, а була успадкована українськими дисидентами, а згодом, призвела до відновлення у 1991 р. Української Самостійної Соборної Держави. З’ясовано, що під час повномасштабної російської агресії використання досвіду Української Повстанської Армії для посилення національно-патріотичного виховання громадян України допомагає консолідації українців та пришвидшує перемогу над ворогом.

Українознавство у впровадженні національно-патріотичного виховання в умовах російсько-української війни

Любов Отрошко — 2024-11-13

Актуальність. Українознавство як освітня, наукова й виховна галузь гуманітарних знань про Україну та світове українство здатне забезпечити теоретико-методологічну основу для впровадження національно-патріотичного виховання в умовах сучасної російсько-української війни.

Мета дослідження полягає в актуалізації ролі українознавства у впровадженні національно-патріотичного виховання у науковий та освітній гуманітарний простір України та діаспори.

Висновки. Констатовано, що предмет «Українознавство» має бути повернутий до інваріативної складової освітнього процесу та викладатися на всіх рівнях освіти. Наголошено, що впровадження педагогічного досвіду з національно-патріотичного виховання здійснюється за навчальними програмами з українознавства, розробленими авторськими колективами НДІУ, що потребують доопрацювання та перезатвердження МОН України. Зауважено, що модернізація впровадження українознавчих уроків та інших виховних заходів з елементами українознавства в освітній процес відбувається через обмін педагогічним досвідом під час всеукраїнських або міжнародних конкурсів з українознавства. Зазначено, що навчальні та теоретико-методичні матеріали з українознавства розробляються з урахуванням результатів фундаментальних та прикладних науково-дослідних робіт. Розроблено пропозиції для органів державної влади з упровадження національно-патріотичного виховання в освітній та гуманітарний простір України та діаспори в умовах російсько-української війни.

Філософсько-теоретичне осмислення поняття патріотизму

Галина Лозко — 2024-11-13

Актуальність. В умовах російсько-української війни тема виховання патріотизму є не просто нагальною потребою українського суспільства, а й важливою стратегічною метою України. Порушено та дано короткі відповіді на ключові питання про сутність поняття патріотизму: патріотизм – це природжена якість чи набута вихованням риса? Чи існує патріотизм без етнічної ідентичності? Чи існує взаємозв’язок між патріотизмом і альтруїзмом? Що спільного між патріотизмом і націоналізмом? Чи сумісні націоналізм та інтернаціоналізм, патріотизм і космополітизм? Чи можливо «перевиховати» або якось вплинути на набуті шляхом насильства явища манкуртизму (сучасного «яничарства»)? Яке співвідношення патріотизму і релігії, зокрема християнства? Які шляхи переоцінки нав’язаних стереотипних переконань, почуттів, що склалися внаслідок багатовікового імперського «програмування»? Чи можливо і яким чином консолідувати різнополярне українське суспільство?

Мета – філософсько-теоретичне осмислення патріотизму як засобу самозбереження майбутніх поколінь українського народу та обґрунтування важливості його українознавчих досліджень в умовах російсько-української війни.

Висновки. Патріотизм однаковою мірою залежить як від природних, так і від виховних чинників, у яких гармонійно поєднуються емоційний та раціональний аспекти людської душі. Наголошено на діяльнісному аспекті патріотизму, при якому відбувається трансформація людських почуттів (любові до рідної країни) у конкретні справи. Стверджується, що нагальним завданням держави має стати відновлення історичної справедливості в усіх галузях життя, забезпечення рівності громадян перед Законом, тоді повернення довіри до інституту влади своєю чергою сприятиме зростанню поваги людей до своєї держави і зміцненню патріотичних почуттів.

Етика взаємодії культур: рефлексія про моральність у діалозі культурних систем

Ганна Таран — 2024-11-13

Анотація. Дослідження розглядає глибинний аналіз етичних питань, що виникають у процесі взаємодії культур. Аналізується складність та важливість діалогу між різними культурними системами, зокрема, зосереджуючись на моральних аспектах, що формують ці взаємодії. Рефлексія на тематику моральності у діалозі культур підкреслює значення розуміння та поваги до етичних норм і цінностей різних культур. Актуальність теми етики взаємодії культур обумовлена висхідною глобалізацією та інтенсивними міжкультурними контактами, що вимагають пошуку нових етичних підходів для забезпечення гармонійної співпраці. У сучасному світі, де культура та ідентичність часто переплітаються й взаємодіють, важливо розробити етичні рамки, які сприятимуть справедливості та повазі в діалозі між різними культурними системами. Рефлексія про моральність у таких взаємодіях стає необхідною для запобігання конфліктам та підтримки рівноправного співіснування в умовах культурного різноманіття.

У дослідженні підкреслюється, що для ефективного діалогу необхідне взаємне визнання відмінностей та здатність до емпатії, що дозволяє зрозуміти прийняти іншу культуру. Автори звертають увагу на те, що культура не є статичною, а постійно розвивається через взаємодію з іншими системами, що вимагає етичної відповідальності від учасників діалогу. Особливу увагу приділено проблемам, які виникають через нерівність сил між культурами, а також наслідкам таких дисбалансів. Наголошується на важливості створення етичних рамок, які враховують цю асиметрію, забезпечуючи справедливість і рівноправність у міжкультурних відносинах. Увага приділяється також ризикам культурної апропріації, яка може призвести до викривлення ідей та практик інших культур.

Крім того, аналізуються механізмами подолання міжкультурних конфліктів, зокрема через пошук спільних етичних принципів, які можуть стати основою для продуктивного діалогу. Це передбачає, з одного боку, повагу до інших культурних традицій, а з іншого — готовність до критичного переосмислення власних етичних установок. На закінчення, автори роблять висновок, що етика міжкультурної взаємодії повинна враховувати складність культурних ідентичностей і прагнути до гармонійного співіснування різних культурних систем. Важливість цього процесу зростає в умовах глобалізації, коли взаємодія між культурами стає більш інтенсивною і потребує нових етичних підходів.

Територіальна цілісність і соборність України: сучасні виклики

Тетяна Бевз — 2024-11-13

Актуальність. «Соборність» та «територіальна цілісність» є важливими поняттями, які визначають єдність і непорушність української держави, забезпечуючи її суверенітет і національну ідентичність, особливо в умовах зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Соборність зазвичай означає об’єднаність, згуртованість, солідарність, єдність та цілісність нації або держави, в той час як територіальна цілісність вказує на недоторканність меж держави та її території. Дотримання цих принципів у політичному житті забезпечує стабільність та мир. У політичному контексті термін “соборність” розглядають як територіальну цілісність країни, що означає, що всі її частини мають бути об’єднані і не можуть бути відокремлені чи розділені.

Політичну актуальність соборності визначаємо як важливість взаєморозуміння, співпраці та єдності між різними політичними силами чи групами для досягнення спільних цілей чи вирішення важливих проблем. Актуальність підсилюється тим, що питання соборності як територіальної цілісності розглядаються в умовах повномасштабної війни РФ проти України.

Мета дослідження – проаналізувати ідею соборності як територіальну цілісність України в умовах повномасштабної російсько-української війни.

Висновки. Проаналізовано нормативно-правову базу щодо питання територіальної цілісності України, а також офіційні документи, промови і виступи Президента України, лідерів світових держав та європейських структур.

Розглянуто територіальні претензії та провокації РФ щодо територіальної цілісності України упродовж періоду відновлення державної незалежності.

На широкому емпіричному матеріалі розкрито тему територіальної цілісності України упродовж лютого 2022 р. – липня 2024 р. Визначено, що соборність для України означає деокупацію всіх територій. Аргументовано, що повернення територіальної цілісності України включатиме дипломатичні переговори, мирні переговори, міжнародне посередництво, економічні санкції, військові операції та підтримку з боку союзників.

Історична ідентичність в умовах російсько-української війни

Володимир Кидонь — 2024-11-13

Актуальність. Російська пропаганда використовує історію як дієвий інструмент задля поширення відповідних російській ідеології наративів та кліше як усередині своєї країни, так і за кордоном. Особливо це небезпечно для України, її тимчасово окупованих територій. Зокрема, йдеться про нищення російськими окупантами україномовних книжок, зміну топоніміки на російсько/радянську, переведення системи шкільної освіти на російський формат вивчення історії. Наголошено на переписуванні історії 1970–2000-х років у підручнику історії для старших класів, який введено в дію з вересня 2023 р. на окупованих територіях України. Російсько-українська війна, за підручником, розглядається як агресія колективного Заходу на чолі із США проти «миролюбної» Росії та з використанням території України для ведення бойових дій, а також задля сіяння розбрату між «братніми народами». Тоді як дії з боку Росії – це «СВО» («спеціальна військова операція»), покликана знищити «нацистський режим» в «ультрарадикальній Україні». Таке накладання «історичної матриці» з юних років у свідомість та світогляд підростаючого покоління матиме непередбачувані наслідки для України.

Мета статті полягає у висвітленні впливу російсько-української війни на історичну ідентичність в Україні.

Висновки. Дії російської пропаганди у гібридній війні охоплюють різні країни. Наведено приклади із демонтажем пам’ятника радянському маршалові Конєву у Чехії та реакція Росії на ці дії. Розглянуто російську пропагандистську акцію «безсмертний полк» як приклад поширення деформованого розуміння подій Другої світової війни задля виправдання агресивної політики, зокрема й проти України.

Для України, зважаючи на усі ризики для національної свідомості та ідентичності, важливо мати чітке бачення власного історико-культурного розвитку, базованого на європейських засадах державотворення, правової та політичної культури, мовної, релігійної специфіки, регіональних та локальних особливостях, впевнено просувати власні історичні наративи. В умовах російсько-української війни та післявоєнної відбудови важливим є не лише спростування історичних фейків та формування й поширення чіткої національної візії історії, а й вибудовування ціннісно-світоглядних засад гуманітарної політики як для стійкого розвитку, так і (ре)інтеграції у європейський культурний простір та максимальне відмежовування від згубного впливу «русского мира».

Трансформація української ідентичності як чинник формування нової політичної нації

Ганна Богданович — 2024-11-13

У статті аналізується трансформація української ідентичності в умовах війни. Виявлено, що після повномасштабного російського вторгнення відбулося формування нової суспільно-політичної реальності України, коли максимального сплеску досяг зріст консолідації українців навколо приналежності до єдиної української нації та боротьби за незалежність і демократичні цінності.

Один із гобеленів Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Ольга Ярема-Вінар — 2024-11-13

Анотація. Представлено найцікавіший гобелен з Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, визначено його датування, автора картону, за яким він був витканий, та вірогідну майстерню виготовлення, показано місце цього твору серед рідкісних виробів ткацького мистецтва у європейській скарбниці.

Документи особистого архіву В. М. Хижнякова

Назар Котельницький — 2024-11-13

Анотація. Вперше до наукового обігу вводиться цінне джерело з історії земського ліберального руху на півночі лівобережної України (60–80рр.ХІХ ст.), а саме–частина особистого архіву Василя Михайловича Хижнякова (1842–1917) - члена опозиційної аристократичної фронди північної України, багаторічного міського голови Чернігова та голови Чернігівської губернської земської управи. Контент-аналіз частини архіву В. Хижнякова свідчить що його проекти реформаційних перетворень у царині сільського самоврядування, волосного управління та провінційної судової системи відображали ідеї, спрямовані на побудову соціально справедливої, правової держави, з розвиненим громадянським суспільством та абсолютним приматом імперативів демократичних прав і свобод кожного громадянина.

Геополітична суб’єктність України: латентна перетворюється на актуальну

Ірина Грабовська — 2024-11-13

Анотація. Проблематика, пов’язана з геополітичною суб’єктністю, була і залишається однією з основних для філософії історії. При цьому вона не може бути зведена до суто теоретичних міркувань, відірваних від реальних подій. Автори статті на знакових прикладах останніх десятиліть показують, якою непростою стає така проблематика, коли виникають ситуації «втрати суб’єктності» формуваннями збройних сил певних традиційних геополітичних суб’єктів. А разом із тим – як таку суб’єктність виявляють українці, на яких ніхто не зважав. Але несподівані для зовнішніх спостерігачів дії українців – не випадковість, вони зумовлені попередньою історією, тож не «взялися нізвідки». Таким чином, щоб краще розуміти сьогодення, слід звернутися до історії.

Історична частина цієї статті присвячена перетворенню латентної геополітичної суб’єктності України на суб’єктність актуальну, що яскраво було засвідчено активною та самостійною участю складених з українців військових формувань у скиненні царського режиму в Росії (березень 1917 року), що мало колосальний вплив на ситуацію у світі. Автори відстежують ключові сюжети та моменти змін на українських теренах наприкінці ХІХ – у перших декадах ХХ століття, передусім змін в інтелектуальному середовищі та політично активних колах. Але водночас, як і в переважній більшості колоній, далеко не все населення України становило українську націю, навіть більша частина етнічних українців перебувала у невизначеному стані. Перша світова війна та революція в Російській імперії істотно пришвидшили консолідацію національної суб’єктності, але не зробили її достатньо міцною та внутрішньо структурованою.

Висновок, зроблений авторами статті, полягає, по-перше, в необхідності враховувати факт наявності тривалого процесу перетворення латентної геополітичної суб’єктності України на актуальну суб’єктність, по-друге, у тому, що суб’єктність України навряд чи вписується у рамки стандартної дихотомії «латентна-актуальна» і потребує розробки складнішого понятійно-категоріального апарату для своєї характеристики.

Діяльність українських громадських організацій у Німеччині під час російсько-української війни (2014–2024 рр.)

Василь Стішов — 2024-11-13

Актуальність. Статтю присвячено діяльності громадських організацій у ФРН під час російсько-української війни (2014–2024 рр.). Нині в Німеччині активно функціонують понад 40 офіційно зареєстрованих саме українських громадських організацій (як раніше створених, так і нових) – національно-патріотичних, волонтерських, культурологічних, релігійних, освітніх, наукових, скаутських та ін., що мають відмінну структуру, кількість членів, локації перебування, напрями діяльності й т. ін.

Мета. Простудіювати особливості функціонування раніше сформованих і нових українських громадських об’єднань, організацій, товариств у Німеччині, узагальнити їх основні цілі та продемонструвати заходи, які вони проводять із метою формування системи патріотичних цінностей в українців різних вікових груп, збереження ними національної ідентичності й етнокультури.

Висновки. Висвітлено діяльність зазначених структур, яка спрямована на підтримку втікачів від війни та на допомогу Україні в цей складний для неї період. Виявлено й узагальнено головні цілі переважної більшості цих організацій, зокрема: 1) об’єднання українців у Німеччині й надання їм потрібної інформації; 2) збереження й зміцнення національної ідентичності українців та запобігання асиміляції за кордоном шляхом максимального сприяння в реалізації їхніх мовних, освітніх, наукових, культурних, релігійних, спортивних та інших прав і потреб; 3) лобіювання інтересів України у ФРН; 4) залучення українців, які перебувають у Німеччині, до матеріальної та моральної підтримки рідної держави – збору коштів, гуманітарної допомоги, сприяння зміцненню демократичних процесів в Україні та її євроінтеграції, донесення правдивої інформації жителям ФРН про воєнні події, злочини росіян під час нинішньої загарбницької війни; 5) виховання дошкільнят, учнів, студентів і здобуття ними освіти рідною та німецькою мовами.