Українознавство

Становище української мови під час російсько-української війни: правовий та лінгвоцидний аспекти

Наталія Безсмертна — 2024-12-17

Актуальність. В умовах російсько-української війни на порядок денний постало питання об’єднання громадян Української держави у монолітну політичну націю, щоби перемогти державу-агресора. У консолідації усіх зусиль, окрім воєнного, політичного, економічного, міжнародного та інших чинників, важливу роль відіграє українська мова як важливий фактор згуртування громадян, зміцнення їх національної ідентичності та самосвідомості. Тому наукове осмислення становища української мови під час російсько-української війни, а саме осягнення правового та лінгвоцидного аспектів, є важливим внеском у забезпечення консолідації української нації.

Мета дослідження полягає в аналізі cтановища української мови під час російсько-української війни, а саме в осмисленні правового та лінгвоцидного аспектів.

Висновки. Охарактеризовано сутність державної політики України щодо забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованих територіях Української держави. Показано, що сучасна державна мовна політика України має базуватися на всебічному виконанні мовного законодавства України. Осмислено сутність поняття лінгвоциду та наведено приклади лінгвоциду, антиукраїнської діяльності російських окупантів на тимчасово окупованих та деокупованих територіях України. Виокремлено такі аспекти русифікації українців на ТОТ України, як мовні курси з російської мови для українців; повернення до радянської епохи; асиміляція й уніфікація. Простежено динаміку мовної ситуації, зумовленої російською збройною агресією проти України, з 24.02.2022 р. і до сьогодні. Рекомендовано комплекс заходів для органів державної влади та інших суб’єктів політики Української держави щодо вдосконалення державної мовної політики України.

«Ніщо не буде так, як раніше»: новий світ після війни

Микола Васьків — 2024-12-17

Актуальність. Великі війни протягом ХІХ–ХХ століть були потужними ударами не лише по економіці, культурі втягнутих до них держав, а й по суспільному та особистому світобаченню, розумінню сенсу буття, реальності й перспектив розвитку. Чи не домінантним було усвідомлення, що світ у ході й після війни докорінно змінився. Передусім такого страшного удару суспільній та індивідуальній свідомості завдали дві світові війни. Перша світова війна сприймалася як безсенсовна, нічим не виправдана кількамільйонна бійня, після чого повернення до попереднього буття було вже неможливим. Це не могло оминути художню літературу.

Мета – проаналізувати відтворення докорінних змін світоустрою та соціально-психологічного індивідуального самосприйняття та сприйняття світу після великих воєн у художній літературі, зокрема наслідків російської війни проти України в сучасній українській мілітарній літературі.

Висновки. Російська війна проти України ще триває, а українська мілітарна література вже відправляє читачам чіткі сигнали про руйнування довоєнного світу в прямому й переносному значенні. Це стало очевидним для всіх після повномасштабного вторгнення. Та твори мілітарної літератури доводять, на противагу до очікувань більшості українців, що неможливе й повернення до «вчорашнього» життя після завершення війни (вважалося, що вона буде недовгою, сподівання на це постійно підтримує стійкість громадян України). Письменники, їх персонажі, сюжетно-психологічні колізії фікційних і нонфікційних текстів доводять, що ми живемо й, головне, будемо жити в зовсім інших умовах і з докорінно відмінним світобаченням. Поки важко чітко сформулювати всі риси «нового світу», можливо, через те, що вони є в текстах, але дослідник (тобто автор цієї статті) не в змозі їх уловити й вербалізувати. Проте певні прикмети цього світу, які видаються домінантними, вдалося зафіксувати. По-перше, довгий час нам доведеться жити з великими втратами, з відчуттям їх непоправності. Це стосуватиметься сотень тисяч, а радше й мільйонів тих, хто втратив найближчих членів сім’ї, родичів, друзів і товаришів, бойових побратимів. Але стосуватиметься й усієї національно-державної спільноти, яка згуртувалася для відсічі ворогові, перейшла від переважно індивідуальних чинників буття до загальних.

Патріотизм як соціокультурний феномен: досвід різних країн і український історіографічний вимір

Тетяна Бевз — 2024-12-17

Актуальність теми. Патріотизм залишається важливим соціокультурним феноменом, який визначає ідентичність народів, забезпечує національну єдність і стійкість суспільства перед викликами глобалізації. У сучасному світі, де зростають процеси міжкультурної інтеграції, інформаційного впливу та гібридних загроз, патріотизм відіграє центральну роль у формуванні громадянської свідомості та захисті національних інтересів. Для України, яка перебуває в умовах війни, питання патріотизму набуло критичного значення як фактору згуртованості суспільства, відновлення національної ідентичності та протидії агресії. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зрозуміти особливості патріотизму в українському контексті, а історіографічний вимір дає можливість оцінити його еволюцію в різні історичні періоди.

Метою дослідження є аналіз патріотизму як соціокультурного феномену на прикладі різних країн, з акцентом на його формуванні, функціонуванні та впливі на суспільство.

Висновки. Досвід показує, що патріотизм може мати різні форми залежно від історичних, культурних та політичних обставин: У США патріотизм акцентується на громадянських цінностях, ідеалах свободи та демократії. На ідеях національної державності та республіканства він ґрунтується у Франції. Патріотизм в Ізраїлі тісно пов’язаний із захистом держави й релігійно-культурною спадщиною. В Україні патріотизм історично формувався через боротьбу за незалежність, національну культуру та мову. Українська історіографія висвітлює, як патріотизм був рушієм під час визвольних рухів, боротьби з колоніалізмом, а також у сучасному контексті – у протистоянні російській агресії. Сьогодні український патріотизм об’єднує громадян навколо ідеї захисту державності, територіальної цілісності та європейських цінностей. Україна активно використовує патріотичну риторику у державній політиці, освіті, культурі та медіа. Історіографічний підхід дозволяє оцінити історичні аспекти та сформувати стратегічні рішення для подальшого розвитку патріотичного виховання.

Патріотизм є потужним соціокультурним явищем, що впливає на всі сфери суспільного життя. Український досвід підтверджує, що патріотизм слугує ключовим чинником у зміцненні національної ідентичності, мобілізації суспільства перед зовнішніми загрозами та відновленні державності. Досвід інших країн, аналіз історіографії та сучасні виклики показують, що формування патріотизму є динамічним процесом, який потребує системного підходу й підтримки з боку держави та громадянського суспільства.

Досвід міжнародної національно-патріотичної та громадсько-політичної діяльності Ярослави Стецько

Любов Отрошко — 2024-12-17

Актуальність. Для національно-патріотичного виховання, особливо в умовах сучасної російсько-української війни дуже важливо актуалізувати знання про особистий вагомий внесок борців за відновлення української державної незалежності, розбудову української публічної дипломатії та становлення української політичної нації, зокрема такої легендарної постаті як Я. Стецько. Це дослідження дає можливість засвоїти історичний урок, суть якого у тому, що протистояння російській окупації та боротьба за збереження геополітичної суб’єктності Української держави можливе, потрібне і важливе для українців на всіх рівнях міжнародного співробітництва. Міжнародна громадсько-політична діяльність Я. Стецько є яскравим прикладом національно-визвольної боротьби проти російського поневолення, цей досвід треба вивчати задля формування свідомої національно-патріотичної позиції.

Мета дослідження – узагальнити та проаналізувати основні напрями міжнародної національно-патріотичної та громадсько-політичної діяльності Я. Стецько, охарактеризувати її особистий внесок у становлення української публічної дипломатії, розбудову Української держави та української політичної нації в середині ХХ – на початку ХХІ ст.

Висновки. Отже, у статті узагальнено досвід міжнародної національно-визвольної та громадсько-політичної Я. Стецько, проаналізовано її участь у національно-визвольній боротьбі за відновлення державної незалежності Української держави та становлення української політичної нації в середині ХХ – на початку ХХІ ст. та охарактеризовано особистий внесок у розвиток української публічної дипломатії. Актуалізовано знання про те, що Я. Стецько є прикладом української жінки-політика міжнародного рівня, ім’я якої асоціюється із українським національним патріотизмом та борцями за незалежність України. Виділено окремі хронологічні періоди, види та напрями міжнародної діяльності Я. Стецько та охарактеризовано її особистий внесок у становлення та розвиток української публічної дипломатії.

Українські етнічні цінності та цінності західної цивілізації

Кирило Грабчак — 2024-12-17

Актуальність. Питання цивілізаційного вибору України завжди було актуальним, особливої гостроти воно набуло під час теперішньої російсько-української війни. Відповідно актуальність досліджень співвідношення етнічних українських цінностей як базових основ найчисельнішого титульного етносу в Україні з цінностями західної цивілізації лише посилюється. Оскільки етнос є особливою соціальною спільнотою, яка має свої цінності, то відповідно етнічними цінностями вважаємо такі предмети, дії, явища, які мають значущість для цієї спільноти. До них, на нашу думку, належать властиві певному етносу мова, територія, символи, типові особливості характеру, звичаї, спосіб життя, традиції державотворення (у випадках створення власних держав).

Мета – дослідити співвідношення цінностей українського етносу та цінностей західної цивілізації (євроатлантичних цінностей, цінностей Заходу).

Висновки. Етнічні цінності мають свою окрему специфіку та смисли. Враховуючи свій об’єктивно зумовлений менший масштаб, вони є сумісними із європейськими цінностями та цінностями Заходу. Беручи до уваги поточний період великого збурення та протистоянь на глобальній світовій арені, сучасну російсько-українську війну, знайти якісь яскраво виражені загальнолюдські цінності у найближчій часовій перспективі проблематично. Тому цивілізаційні цінності Заходу є надзвичайно важливими для України для віднаходження свого геополітичного місця у світі та налагодження спільних дій з державами-партнерами. Західні цінності дуже розходяться з цінностями решти світу. За останні роки відбулася більша поляризація між цінностями держав Заходу та цінностями інших цивілізацій. Водночас Україна та її громадяни поділяють багато цінностей західної (атлантичної) цивілізації.

Консолідуючий потенціал етнокультурної традиції українців у контексті сучасних викликів

Людмила Сорочук — 2024-12-17

Актуальність. Досліджуються особливості творення й функціонування культурно-інформаційного простору України в сучасних умовах, наповнення його україномовним контентом та якісним культурним продуктом, що вливає на комунікативну організацію українських громадян й консолідацію української нації, особливо в умовах російсько-української війни. У статті порушується питання вагомості збереження й примноження етнокультурних традицій українців, без яких не можна сподіватися на розвиток в цивілізаційному процесі, адже базуючись на культурно-духовні пріоритети, формується повноцінне соціокультурне середовище, що має ціннісні орієнтири на майбутнє.

Приділяється увага ролі етнокультурній традиції українців як основі національної культури, системи духовних і матеріальних цінностей, цінного ресурсу для забезпечення сталого розвитку та задоволення культурних потреб українського суспільства. Українська культура пережила період руйнування, але настав час вільного вибору можливостей та самореалізації митця, відбувається відродження етнокультурних надбань українців, що є пріоритетними у збереженні українськості та є маркерами національної ідентичності.

Обґрунтовано необхідність збереження та примноження української етнокультурної спадщини, яка знаходить нові форми побутування й функціонує в культурно-інформаційному просторі нашої держави для задоволення естетичних і культурних потреб українських громадян й має великий потенціал культурного діалогу між людьми. У статті досліджуються особливості творення культурного простору українства в сучасних умовах, враховуючи виклики і глобалізованого світу та утвердження української нації у світі.

Мета статті полягає у висвітленні консолідуючого потенціалу етнокультурної традиції українців в умовах сучасних викликів.

Висновки. Отже, збереження і примноження української національної культури має великий потенціал в утвердженні України у світовому культурному просторі, а етнокультурна традиція, як складова національної культури, займає вагоме місце у стратегії розвитку держави й допомагає знайти шляхи забезпечення культурних потреб. В умовах сучасних викликів та загроз й боротьби української нації за незалежність та територіальну цілісність з сусідньою країною-агресором, українська культура є консолідуючим фактором єдності нації та рушійною силою згуртування українського суспільства. Тому переконливою є позиція, що українська культура, незважаючи на кризові явища й великий вплив радянської ідеології в постколоніальний період, стає одним із визначальних чинників розвитку українського суспільства, духовного та культурного згуртування українства, як в Україні, так і поза її межами. Нова генерація культурних діячів, науковців, витворила особливий тип світобачення, культурні цінності, історичну правду, що несуть в собі інформацію, нові знання про Україну та українців у сучасному світі.

Українська етнокультура як складова національної культури, є консолідуючим чинником розвитку українського суспільства й відіграє велику роль у забезпеченні культурних потреб, особливо в час боротьби українців проти російської збройної агресії. Варто відзначити, що етнокультурні традиції українців, як культурні й духовні надбання наших предків, мають консолідуючий потенціал і впливають на комунікативну організацію людей із визначеними життєвими цінностями. Українська культура як «м’яка сила», як культурний діалог стає визначальним фактором згуртованості українського суспільства а українці, незважаючи на труднощі, кризові явища і руйнування, пов’язані з війною, долаючи конфліктні ситуації вибудовують ціннісно-світоглядні засади гуманітарної політики України в контексті євроінтеграції.

«Я і Україна». Навчальна програма з курсу українознавства для суботніх та недільних шкіл українського зарубіжжя

Олена Газізова — 2024-12-17

Навчальну програму з курсу українознавства для суботніх та недільних шкіл українського зарубіжжя «Я і Україна» (далі – Програма) оновлено, доопрацьовано, укладено на основі раніше рекомендованої програми «Я і Україна» (авт. кол-в: О. Котусенко, Н. Михайловська, А. Ціпко, Т. Бойко, О. Газізова, І. Краснодемська, О. Хоменко, С. Бойко (лист Міністерства освіти і науки України від 28.02.2019 № 1/11-2082) для виконання заходів Міністерства освіти і науки України щодо підтримки закордонних українців у сфері загальної середньої освіти.

Козацька педагогіка патріотизму про лицарський гарт української молоді

Галина Лозко — 2024-12-17

Актуальність. У період російсько-української війни проблеми національно-патріотичного виховання посідають чільне місце в усіх галузях гуманітарних дисциплін: історичних, лінгвістичних, літературознавчих, мистецьких, в українознавстві як інтегративній галузі знань про власну Батьківщину. Цілеспрямоване вихолощення національного компонента освіти, її орієнтованість на ліберальні моделі й цінності спричинили фрагментарність знань і уявлень молодого покоління про справжню сутність української історії. Молодому поколінню необхідне усвідомлення екзистенційного значення рідної землі, рідної мови й рідної культури в житті нації та держави. Саме українознавство завдяки своїй концепції комплексних знань про Україну дає можливість перейти до нової парадигми – синергії навчання і виховання, що спиратиметься на багату педагогічну спадщину, зокрема й досвід лицарського козацького виховання, започаткований уже в незалежній Україні, але досі ще цілком не використаний у навчально-педагогічному процесі. Виховання патріотизму в усі часи було й залишається актуальним і затребуваним – воно ще не сповна використало ту історично сформовану традицію, яка превалювала в Україні як із князівських, так і з козацьких часів та й досі залишається дієвою автентично українською системою виховання та лицарського гарту української молоді.

Мета дослідження – звернути увагу українознавців та педагогів на традиційну козацьку педагогіку патріотизму як національно окреслену систему лицарського гарту української молоді, обґрунтувати важливість його українознавчих досліджень та впровадження у навчально-виховний процес в умовах російсько-української війни та в повоєнний час.

Висновки. В умовах російсько-української війни екзистенційно важливого значення набуває патріотичне виховання української молоді – глибоке усвідомлення молодим поколінням цінності рідної землі, рідної мови й рідної культури в житті нації та держави, усвідомлення глибинних зв’язків України з державою Русь Київська, а також козацький досвід виховання українського лицарства, лицарський гарт та уміння усвідомлено й без вагань протистояти ворожій агресії як у духовно-культурному житті, так і зі зброєю в руках на полі бою. Такі всебічні виховні можливості містить у собі комплексна дисципліна українознавство.

Роль українознавства у зміцненні української національної ідентичності та у впровадженні національно-патріотичного виховання молоді в освітній простір під час війни

Ольга Шакурова — 2024-12-17

Анотація. Проаналізовано роль українознавства у зміцненні української національної ідентичності та у впровадженні національно-патріотичного виховання молоді в освітній простір під час війни. Показано, яким чином національно-патріотичне виховання впроваджується в освітній та гуманітарний простір України та висвітлюється роль вчених-українознавців у цьому процесі.

Українознавчі засади формування патріотичної свідомості здобувачів освіти (на матеріалах XVІІ «Міжнародного конкурсу з українознавства для учнів 8–11 класів закладів загальної середньої освіти»)

Олена Газізова — 2024-12-17

Актуальність. Війна змінила умови виховання, акцентуючи увагу на патріотизмі, відповідальності, соціальній активності та психологічній стійкості. У цей складний період молодь стикається з новими викликами, що, водночас, є нагодою для зміцнення лідерських якостей і громадянської позиції.

В умовах війни одним із головних завдань освітньої політики має стати формування в учнівської молоді національних суспільно-державних цінностей як ідейного підґрунтя української ідентичності. За концептуальну основу до такого підходу варто взяти українознавство як систему наукового знання про Україну, українців, українськість. Відновлення історичної й культурної пам’яті спонукає вироблення нових підходів і методів подачі (ширення) обґрунтованої інформації про Україну й українців в освітньому процесі, що, відповідно, підвищує рівень консолідації молодого покоління. Осмислення потребують позитивні суспільні та державні практики вшанування героїв, авторитет українських героїв у світі як необхідна складова збереження національної спільноти. Основним завданням українознавства як освітнього напряму і як окремого навчального курсу є виховання в учнів високої патріотичної свідомості, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності та незалежності України.

Мета статті полягає в аналізі проблематики й структури українознавчих практик як чинника формування патріотичної свідомості та активної громадянської позиції здобувачів освіти в умовах російсько-української війни..

Висновки. Українознавчі практики в сучасній системі освіти України спрямовані на оновлення методичних підходів в системі національно-патріотичного виховання з метою підвищення рівня патріотичної свідомості, формування національної ідентичності та активної громадянської позиції учнівської молоді.

Науково-дослідна діяльність учнів у галузі українознавства в умовах війни має особливе значення, адже допомагає не лише розвивати історичну та культурну свідомість, а й формувати патріотичні цінності, усвідомлення національної ідентичності й активну громадянську позицію. Міжнародні конкурси з українознавства стали значним підсумком науково-теоретичної і практичної роботи, проведеної колективом НДІ українознавства та численним активом науковців-українознавців, вчителів і викладачів українознавства в Україні й за кордоном. У роботах юних дослідників велика увага приділяється дослідженню історії України, етногенезу українського народу, процесів державотворення, волонтерському руху, культурологічним процесам під час війни, проблемі інформаційної безпека в сучасному гуманітарному просторі України тощо.

Вироблення сучасних теоретико-методологічних підходів до українознавчого наповнення системи освіти сприятиме підняття рівня патріотизму здобувачів освіти, формуванню новітньої національної пам’яті та усвідомлення громадянами власної ролі як єдиного народу.

Життєвий шлях та досягнення фундатора сучасного українознавства Петра Кононенка

Юрій Фігурний — 2024-12-17

Актуальність. Аналізуючи вагомий внесок П. Кононенка у формування практичних і теоретичних засад модерного українознавства, намагаємося осягнути яким чином українознавство як інтегративна наука (комплексна система наукових знань) про Україну, українців і світове українство у просторі та часі, має можливість реально протидіяти російській агресивній політиці реваншу щодо України, зокрема «русскому миру», актуалізувати національно-патріотичне виховання українських громадян, сприяти поступальному розвитку сучасного українського суспільства, творенню української політичної нації та розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

Мета дослідження –осмислення становлення особистості П. Кононенка, створення ним модерної міждисциплінарної науки, навчальної дисципліни та започаткування й функціонування науково-дослідної інституції – Інституту українознавства.

Висновки. Таким чином, охарактеризовано стан досліджуваної проблематики та джерельної бази дослідження; проаналізовано головні етапи життя й науково-освітянської діяльності П. Кононенка; лаконічно окреслено розвиток українознавства у ХХ ст.; розкрито перипетії формування модерного українознавства, становлення й функціонування українознавчої інституції та важливу роль у цих процесах П. Кононенка; показано вагомий потенціал інтегративного українознавства у протидії «русскому миру» й посиленню національно-патріотичне виховання українських громадян; виявлено, що життєвий шлях, визначні здобутки П. Кононенка в освітній, науковій, мистецькій, організаційній та просвітницькій сферах є важливою частиною національно-патріотичного виховання громадян Української держави, тому під час повномасштабної російської агресії проблематика осягнення особистості фундатора сучасного українознавства й засновника НДІУ потребує подальшого комплексного й всебічного опрацювання.

Націонал-комуністичні риси в діяльності С. Пилипенка доби «червоного терору» 1920–1930-х років

Юлія Білас — 2024-12-17

Актуальність. Персоніфікована історія України спрямована на відтворення історичних процесів і подій шляхом дослідження біографій діячів минулого. Одним з актуальних питань української історії залишається доба Українського національного відродження, що відбувалося водночас із розгортанням штучної політикою «українізації» та політичних репресій проти науковців та митців як представників української національної еліти. Однією з магістральних особистостей досліджуваної епохи залишається український письменник, літорганізатор, фундатор спілки селянських письменників «Плуг» Сергій Володимирович Пилипенко. Спираючись на необхідність відтворити наукову біографію діяча було вирішено зосередити увагу на аналізі його громадської та професійної діяльності в умовах розгортання деструктивних процесів проти української інтелігенції 1920-х – 1930-х рр., На підставі архівних матеріалів, уперше залучених до наукового обігу та спираючись на джерела особового походження було поставлено мету дослідити чинники зовнішнього впливу на формування ідейно-політичних орієнтирів Сергія Пилипенка протягом його життєвого шляху та віднайти в його діяльності риси націонал-комунізму. Саме націонал-комунізм, як специфічна політико-ідеологічна течія була популярною серед літературно-мистецького середовища доби «червоного ренесансу», а Сергій Пилипенко був однією з його ключових персоналій. Дана наукова розвідка дозволяє крізь людиноцентричний вимір дослідити особливості епохи, в якій українська інтелігенція намагалася гармонізувати українську національну ідею з принципами комунізму як панівної ідеологеми.

Метою статті є пошук і аналіз націонал-комуністичних рис в різнобічній діяльності Сергія Пилипенка в умовах розгортання політичних репресій та деструктивних процесів, спрямованих проти української інтелігенції 1920-х – 1930-х рр. Для досягнення поставленої мети в статті присвячено увагу визначенню поняття націонал-комунізму та його характерних рис тощо.

Висновки. Біографічне дослідження, присвячене намаганням Сергія Пилипенка об’єднати українську національну ідею з принципами комунізму розкриває найхарактерніші риси репресивної епохи 1920-х – 1930-х рр. Підсумовуючи науковий матеріал вдалося виявити націонал-комуністичні риси в діяльності митця, і довести, що він намагався поєднати ці різні за своєю сутністю ідеї, спираючись на власне вірування у таку можливість.

Намагання Сергія Пилипенка гармонізувати українську самобутність із радянським комунізмом не були підкріплені публічним відстоюванням ідей самостійництва, натомість більшість матеріалу, що вийшов з-під пера діяча було написано виконуючи завдання партії, з метою конструювання нового радянського суспільства. Однак чітка комуністична позиція не врятувала письменника від фізичного знищення на тлі політичних репресій. Біографічне дослідження дозволяє довести штучність політики «українізації», як одного з засобів викриття «контрреволюційних елементів» для деструкції української інтелігенції як потенційно-загрозливої верстви більшовицькому режиму.

Виклики і загрози на шляху формування та функціонування української політичної нації в умовах повномасштабної війни

Ганна Богданович — 2024-12-17

Актуальність.

Військове вторгнення Росії в Україну стало безпрецедентним випробуванням для української державності та нації, за період повномасштабної війни фіксуються суттєві якісні зміни в українському суспільстві, зокрема у питаннях національної самоідентифікації, переоцінки колоніального минулого України та історичної пам’яті. Відбувається надважливий етап формування нової політичної нації, об’єднаної навколо боротьби за незалежність України та спільних цінностей: прагнення до демократії, справедливості, верховенства права та європейського майбутнього України. Українська політична нація є складним і динамічним явищем, яке потребує постійного дослідження й аналізу. Вивчення та дослідження особливостей функціонування українського суспільства в умовах війни є не лише актуальним, а й надзвичайно важливим для розуміння процесів, які відбуваються в країні, аналізу основних викликів і загроз, з якими зіштовхується суспільство на шляху трансформацій та для розробки ефективних стратегій подолання наслідків війни.

Мета статті полягає в аналізі сучасного українського суспільства в реаліях повномасштабної війни, викликів та загроз на шляху формування та функціонування української політичної нації.

Висновки. Реалії російсько-української війни призвели до важливих суспільно-політичних змін – від трансформації «багатоідентичнісної» української нації до конструювання консолідованої проукраїнської колективної ідентичності. Фактор війни став важливим етапом творення стійкої загальнонаціональної української ідентичності та формування сталої політичної нації. На відміну від попередніх етапів повномасштабна війна змінила орієнтири самоідентифікації громадян – люди ідентифікують себе українцями незалежно від етнічного походження, регіональних відмінностей, мовних уподобань. Важливим аспектом стало послаблення інших видів національно-громадянської ідентичності – регіональної, місцевої, масове відмежування та відторгнення від проросійської та пострадянської ідентичності.

Формування об’єднаної політичної нації є довгим і складним процесом, який вимагає від усіх українців єдності, співпраці та готовності до змін. На сучасному етапі конструювання політичної нації в умовах повномасштабної війни українське суспільство стикається з низкою зовнішніх і внутрішніх викликів і загроз – тривалість військових дій та відсутність переваг на полі бою, залежність від зовнішньої військово-економічної допомоги, суттєві економічні та демографічні втрати України, загострення суперечностей та поступове зниження рівня згуртованості суспільства.

«Межі релігії просто стерлись...»: Міжконфесійна солідарність громади м. Ірпеня в умовах російської окупації та звільнення Київщини

Олександр Коломійчук — 2024-12-17

Актуальність. Досвід соціальної взаємодії та сповідування гуманістичних ідеалів у період російської окупації засвідчили ціннісну сутність християнських церков на території м. Ірпеня, відсунули на другий план розбіжності у догматичних постулатах та релігійно-обрядових практиках, тим самим визнавши їх лише зовнішнім оформленням своєї деномінації. Відлуння тих подій попри віддаленість у часі зберігає свій слід у колективній пам’яті та травматичних персональних спогадах мешканців краю.

Мета статті полягає у висвітленні громадського та індивідуального досвідів соціальної комунікації християнських конфесій у м. Ірпені Бучанського району Київської області в період російсько-української війни.

Висновки. Місто Ірпінь, що на Київщині, на момент російського вторгнення у лютому 2022 р. виглядало достатньо строкатим у релігійному плані. Християнство було представлене усіма конфесіями, причому протестантизм знаходився у домінуючому становищі. Одна із протестантських церков містечка – Ірпінська Біблійна Церква – із початком відкритої фази війни спершу приймала місцевих мешканців у підвалах свого приміщення, де було облаштоване укриття, а згодом почала працювати як волонтерський центр із планомірної евакуації цивільного населення. Саме сюди на початку березня 2022 р. звернувся настоятель греко-католицького храму Різдва Пресвятої Богородиці у справі евакуації власних вірян (близько 30 осіб), які до цього часу залишались у підвальних приміщеннях церкви.

Підтримку мешканцям Ірпеня надала також місцева римо-католицька громада. Певний час після деокупації Київщини тут гуртувались для молитви віряни та духовенство греко-католицької спільноти. Вже у період поступового відновлення суспільно-культурного життя у місті подальший міжконфесійний діалог та взаємодія продовжились у рамках Міжконфесійної ради церков Ірпеня і Приірпіння, яка була заснована у 2014 р. Одним із головних завдань цього громадського органу, куди входять усі християнські конфесії міста, є координація соціального служіння у формі допомоги ремонтними роботами, коштами для відбудови пошкоджених чи зруйнованих власних помешкань вірян, організація роздачі продуктових наборів та різної гуманітарної допомоги тощо.

Ідеологічна агресія Московського патріархату як складова російсько-української війни: шляхи та форми протидії

Світлана Кагамлик — 2024-12-17

Військова та ідеологічна агресія Росії повністю розсекретила позицію УПЦ МП як Церкви, що формально позиціонує себе як Українська Православна Церква, а фактично представляє геоконфесійні інтереси РПЦ. Сьогоденні реалії українського церковного життя спонукають активний пошук протидії впливу Московського патріархату загалом, і діяльності релігійної організації УПЦ МП зокрема. Визначено і проаналізовано шляхи та форми протидії ідеологічній агресії Московського патріархату як складової російсько-української війни.

Героїзм як вияв національно-патріотичного виховання українських воїнів: від минулого до сьогодення

Сергій Губський — 2024-12-17

У статті висвітлюються питання героїзму українських воїнів від часів Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. до сьогоднішньої російсько-української війни, що розпочалась у лютому-березні 2014 р. анексією Криму і збройним вторгненням рашистів в український Донбас та нової фази російсько-українського протистояння, спричиненого повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 р. Проаналізовано поняття «герой» та «героїзм» і зазначено, що людство шанує і поважає героїв, оскільки в їхніх вчинках закладено прагнення перемоги над злом, а вони виступають як носії добра, справедливості та інших позитивних цінностей.

Верифікована концепція походження українців (Рецензія на працю Л. Залізняка «Етногенез українського народу: монографія. Київ: Видавництво Ліра-К, 2024.368 с.»)

Юрій Фігурний — 2024-12-17

Серед актуальних питань, які турбують сучасне українське суспільство, поважне місце посідає проблема походження українського народу. Особливо це питання актуалізувалося під час повномасштабної російсько-української війни. Керівництво країни-агресорки не втомлюється повторювати, що такого народу, як українці не існує, а він є лише субетносом великого російського народу. Також рашистські ідеологи постійно наголошують, що існування незалежної Української держави є непорозумінням та помилкою, яку треба негайно виправити. Саме тому поява восени 2024 р. рецензованої монографії відомого українського археолога, етнолога, історика та українознавця Леоніда Залізняка є дуже на часі та особливо актуальною. Монографія готувалася у контексті фундаментальної науково-дослідної роботи, яка виконувалася науковими співробітниками відділу культурології та культурної спадщини Науково-дослідного інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2022–2024 рр.: «Етногенез українського народу у світлі сучасних наукових даних та методологічних підходів» (керівник – проф. В. Ф. Ятченко).

Рецензія на книгу (археографічне видання) «Чумаки. Студії з історії та історіографії» (ред. колегія: В. Андрєєв, С. Андрєєва, С. Білівненко, Р. Додонов, С. Телюпа. Київ: вид-во «Крок», 2024)

Володимир Мільчев — 2024-12-17

Книга «Чумаки Студії з історії та історіографії», наскільки мені відомо, є доволі давнім задумом, який в силу різних причин не вдалося реалізувати десять років тому. Автором ідеї та керівником цього наукового проєкту є доктор історичних наук, професор Андрєєв В.М., який започаткував дослідження інтелектуальної біографії Віктора Петрова (1894-1969) й, зокрема, його наукової діяльності в Етнографічні комісії при ВУАН. У 2012 році побачила світ збірка «Дніпровські лоцмани: нариси з історії та історіографії / [Андрєєв В., Білівненко С., Бєлов О. та ін.]» (Херсон: Вид-во ВНЗ «ХДМІ», 2012. 352 с.). Підготовлене археографічне видання є логічним продовженням справи вивчення наукового доробку Етнографічної комісії й, зокрема, історії її масштабного проєкту дослідження виробничих об’єднань в Україні.

Міжнародна науково-практична конференція «Українознавчі рефлексії сучасних соціокультурних процесів»

Юрій Фігурний — 2024-12-17

24 жовтня 2024 р. у м. Києві відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Українознавчі рефлексії сучасних соціокультурних процесів», присвячена 190-й річниці відкриття КНУ імені Тараса Шевченка. Науковці, освітяни, військовослужбовці Сил оборони України та представники громадянського суспільства активно обговорювали низку важливих проблем, які наразі постали перед Україною та її громадянами під час повномасштабної російсько-української війни.

Мовленнєві тренінги як засіб підвищення компетентності спілкування українською мовою

Юліана Шинкарик — 2024-12-17

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року значно зріс авторитет української мови серед населення. Кожен свідомий громадянин держави вважає своїм обов’язком мислити і спілкуватися українською мовою. Але в Україні залишається значна кількість людей, яка в приватному і суспільному житті спілкується мовою країни-агресора. Перехід на українську мову спілкування має бути усвідомленим вибором кожного українця. Оскільки ніхто немає права змусити послуговуватись державною мовою в приватному і суспільному житті, українська мова має стати трендовою серед дітей, молоді та дорослого населення. На цьому етапі комунікативних змін важливим є збереження мовної стійкості українців у сучасному просторі. В умовах російсько-української війни зріс попит на онлайнові та офлайнові курси з української мови (заразом – безкоштовні), розмовні клуби, освітні проєкти, особливо для внутрішньо переміщених осіб. Першочерговими завданнями української влади стали популяризаційні заходи щодо української мови задля її збереження і зростання до неї інтересу в майбутньому. З цією метою з 24 листопада 2023 р. по 26 січня 2024 р. відповідно до напрямку планової роботи відділу української філології Науково-дослідного інституту українознавства були проведені мовні тренінги під гаслом «Говоримо українською!». В межах виконання теми НДР «Особливості сучасної державної мовної політики в східних і деокупованих територіях України», що фінансується з державного бюджету, було розроблено Програму «Українська мова» для громадян, які бажають підвищити комунікативну компетентність, застосовувати українську мову в усіх видах мовленнєвої діяльності та реалізовувати набуті комунікативні навички. Зазначена Програма успішно апробована на мовних тренінгах «Говоримо українською!». Їх учасниками стала команда Департаменту культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради та куратори з культури центрів «ЯМаріуполь» по всій Україні, від яких надійшла пропозиція щодо їх проведення. Належне функціонування української мови – це не акт примусу чи потурання іншим мовам у нашому суспільстві, а навпаки – це необхідність вироблення надійного «інструменту» спілкування, з яким пов’язана водночас і національна безпека, і вироблення цілісного комунікаційного поля для сталого розвитку Української держави та її громадян.

Творчі здобутки і перспективи розвитку українознавства. Філософсько-методологічний аналіз

Тарас Кононенко — 2024-12-17

Актуальність Сучасні виклики спонукають до посилення науково-методологічного обґрунтування українознавства, приводити у відповідність до вимог історичного часу його предмет і об’єкт, визначати царини застосування як прикладної методології. Українознавство – наука про Україну і світове українство, концентри українознавства допомагають структурувати українознавчі студії, а їх аналіз допомагає відстежувати концентральні динамічні процеси. Одним з головних завдань Інституту завжди була координація зв’язків з українською діаспорою і світовим українством. Створення засобів і визначення способів сучасної взаємодії між українськими спільнотами у світі на підставах українознавчих студій є нагальним завданням науки українознавства.

Мета статті полягає у реновації системних складових українознавства як науки про Україну та світове українство. Головна увага зосереджується на встановленні методологічного статусу терміну «концентри українознавства», наслідком з чого має бути надання концентрам властивостей динамічного дослідницького інструменту.

Висновки. Згідно із запропонованим оглядом і висновками щодо терміну «концентри українознавства», еволюційним процесом над його осмисленням в методологічному інструментарії українознавчої науки, модернізацією методологічних підходів, теоретичної багатозначності та відсутності узгодженої позиції щодо визначення статусу «концентри українознавства» як терміну, поняття, концепту, доктрини тощо автор у якості гіпотези пропонує застосування до визначення концентрів українознавства такого поняття з сучасної філософії науки як «наукова метафора». Тобто, «концентри українознавства» є терміном з методологічного інструментарію українознавства, стійким концептом в українознавчих концепціях і науковою метафорою під час здійснення прикладних українознавчих досліджень, засобом динамічного застосування в інтеграційних провадженнях українознавчого спрямування.

Українознавство і комеморативні студії: термінологічна спорідненість та методологічна специфіка

Кирило Дзігора — 2024-12-17

Актуальність проблеми. Україна є прикладом того, наскільки пам’ять є важливою для виживання нації та збереження власної ідентичності. Незважаючи на те, що дослідження пам’яті та українознавство інституціоналізовані, постійний прогрес українського суспільства вимагає періодичного перегляду чи узгодження певних фундаментальних питань у цих галузях дослідження. Ситуація, коли терміни пам’яті вживаються в синонімічному значені, доволі поширена в мас-медіа, в той час як наукова література тяжіє до змістовної «чистоти». За цих умов виникає потреба в соціально-філософській рефлексії наявного понятійного апарату.

Метою статті є встановлення методологічної спорідненості досліджень в галузі українознавства та комеморативних студій.

Висновки. Спільним моментом у методології українознавства та студій пам’яті є їх функціональна спрямованість на формування національної ідентичності. Зазначається, що, з одного боку, українознавство переосмислює зміст історичної пам’яті українців крізь призму національного погляду на всесвітню історію, а з іншого, студії пам’яті є іманентним засобом українознавства. Загальний соціокультурний поворот, постмодерністські настанови на відмову від гранднаративів, переорієнтація з «історії подій» на «історію людей» з акцентом на «історію повсякденності» та «історію ментальностей»; збільшення ролі суб’єкта пізнання, який із свідка історичних подій перетворюється на співавтора історії; врахування можливостей деконструкції історичних смислів, використання ахронологічного моделювання – все це дозволяє зробити висновок про методологічну спорідненість українознавства і студій пам’яті. Крім того, більшість проаналізованих визначень показують, що всі погоджуються з тим, що історична пам’ять є соціально сконструйованим явищем. Розглядалися визначення, наведені в різних ЗМІ, словниках, наукових дослідженнях і навіть у Вікіпедії. Також проаналізовано основні закиди легітимності терміну історична пам’ять. Вони зводяться до двох зауважень: тавтології терміна і внутрішньої суперечності. Проаналізовані особливості історичної пам’яті, що охоплюють як індивідуальний, так і колективний рівні.

Актові книги як джерело з історії України ранньомодерної доби

Микола Висотін — 2024-12-17

Анотація. Подано узагальнюючу інформацію щодо сутності актових книг як історичного феномену. Схарактеризовано особливості функціонування українських судово-адміністративних органів України XVI–XVII ст., продуктом діяльності яких є актові книги. Висвітлено властивості системи ведення актових книг, головні підходи до класифікації та їх особливості як джерела для наукових досліджень.