Українознавство

Вибір Василя Портяка

Василь Герасим'юк — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Є така думка серед філософів, що постріл Гаврила Принципа був призначений не тільки ерцгерцогу. Це був замах насамперед на європейську особистість, після чого для пояснень на сцену піднявся Ортеґа-і-Ґассет. У літературі другого десятиліття двадцятого віку надто багато пронизливої печалі в інтимних стосунках. Безкінечні прощання з чимось найдорожчим. Часто приховані – зі страху втратити набагато більше, аніж втрачають. Чи не виглядає це наче на іншій планеті, коли йдеться про Княгиню
і Буков’єна в дальній зимарці в горах, де
з ними тільки маржина? Хай і біблійна.
Ні, не виглядає. А якщо ні, то Княгиня
з’явилась не в уяві чоловіка, який помирає. Скільки я не перечитував цю новелу, а й досі ні в чому не розібрався. Себто не хочу. Але переконаний: це справді прощання. Аж до «задуму Творця». Навіть
у гостросюжетному кіносценарії «Лола»
автор використовує віртуальні дійства, а
поява Княгині «в снігах» справді «більш
ніж реальна».

Актуалізація онтології хорватської воєнної лірики "У цей страшений час" в сучасній Україні

Микола Васьків — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Антологія хорватської воєнної лірики «У цей страшний час» (упорядники – І. Санадер, A. Стамач, 1992 р.) була перекладена й надрукована українською 1996 р. (перекладачі – Л. Горлач, В. Женченко, Л. Талалай; упорядник – В. Женченко). Антологія містила переклади понад 80 творів близько 50 хорватських поетів, у яких ішлося про чинну на той час «хорватську вітчизняну війну». У книзі були представлені різні за віком, статтю, професією, ставленням до війни й пацифізму тощо митці, серед них – п’ять активних безпосередніх учасників воєнних дій. Хорватські поети осмислюють і переосмислюють події, настрої, відчуття доби воєнної агресії Сербії й Чорногорії, що на момент видання антології продовжувала тривати, яка має багато аналогій із нинішньою воєнною агресією росії проти України. Сучасний український читач, якщо абстрагуватися від топонімів, може сприймати хорватську лірику як твори про свої події, настрої й відчуття: жах від жорстокості ворога й безмежної кількості жертв, прагнення національної єдності на Батьківщині й за кордоном, утвердження національної культури й мови, незламну стійкість у захисті рідного краю й виконанні професійно-патріотичного обов’язку проти будь-яких ворожих підступів (у цьому сенсі показові мініатюри Ігоря Зидича). Антологія хорватської воєнної лірики дає можливість українцям переусвідомлювати власне переживання війни, втрат, знаходити точки опори в хаотичному світі мінливого часу, спираючись на досвід попередників. Особливості змісту й форми хорватської поезії доби війни типологічно збіжні із сучасною українською воєнною літературою, аж до майже випадкових перегуків образів, символів, алюзій (наприклад, «З Йовових листків» Младена Макієдо й «Позивний для Йова» Олександра Михеда). Хоча є й відмінності: у хорватському осмисленні жахів і досвіду війни домінували «цивільні» поети, в українському – попереду безпосередні учасники бойових дій, що знаходить відбиток у специфіці текстів.

Концепт українознавчих конкурсів у формуванні та реалізації державної мовної політики України у галузі освіти.

Юліана Шинкарик, Наталія Безсмертна — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано конкурсні роботи учнів Міжнародного щорічного літературно-мистецького конкурсу есе серед учнів 1–4, 5–8 та 9–11 класів на теми: «Воїн ЗСУ. Хто він?», «Образ сучасного українського воїна» (далі – Конкурс). Досліджено нормативно-правову базу, що стала підґрунтям для проведення Конкурсу, та джерельну основу. Зазначено головні завдання Конкурсу та організаційний склад журі. Здійснено системний аналіз кількісних і якісних показників конкурсних есеїв на теми: «Воїн ЗСУ. Хто він?», «Образ сучасного українського воїна». Оцінено творчі роботи конкурсантів і визначено переможців. Здійснено українознавчий аналіз найкращих учнівських робіт учасників Конкурсу. Показано, що тексти конкурсних робіт написані українською мовою, що свідчить про ефективну державну мовну політику на сучасному етапі. Виявлено, що учнівська молодь глибоко переосмислила тему «Воїни ЗСУ», розмірковує над образами сучасних захисників та захисниць України, притаманними їм рисами, поведінковими характеристиками, якими наділені справжні борці за незалежність Української держави. Доведено, що змістове наповнення конкурсних есеїв сприяє формуванню патріотичної свідомості та національної ідентичності громадян України. Наголошено, що, висвітлюючи образи воїнів ЗСУ та загалом героїв України у конкурсних роботах, учні доводять їх значущість та впливовість для зростаючого покоління, акцентуючи на тому, що бути захисником територіальної цілісності нашої держави – почесно. Визначено, що українознавча складова є основою конкурсних робіт. З’ясовано, що патріотична складова Конкурсу сприяє якісному національно-патріотичному вихованню української молоді.

Маніпулятивний вплив сучасного рашизму на масову суспільну свідомість: сутність, засоби, наративи

Валентин Крисаченко — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Досліджується маніпулятивний вплив рашизму на масову свідомість як інструмент агресивної ідеології рашизму. Маніпулятивна агресія на суспільство своєю метою має знищення його історичної та колективної пам’яті. В стан ревізії, безжалісної критики та відторгнення ставляться нагромаджений життєвий досвід та мораль, відкидаються його екзистенційні критерії адаптації до світу. Національний ціннісний вимір життя підміняється образом нав’язаної фантомної реальності, вигаданої суб’єктом впливу. Але за цією фантомною реальністю завжди знаходиться замовник і користувач, зазвичай – рашизм. Нав’язані суб’єктом впливу світосприйняття та алгоритм дій стають поживним матеріалом для реалізації агресивних намірів ініціатора маніпуляцій. Для рашизму інформація постає обов’язковим інструментом здійснення внутрішньої і зовнішньої політики. Практикується жорстка селекція знань щодо дійсного стану речей, а її межі визначаються загальною догматикою влади та поточними стратегемами її функціонування. Зміст інформації зазвичай біполярний: позитивний, життєствердний, мобілізуючий – створення ідеального образу буття для підлеглого населення; вкрай негативний – презентація «іншого світу» як ворожого, нездалого, аморального, агресивного тощо. Утвердження в масовій свідомості офіційної інформаційної матриці відбувається за допомогою різноманітних засобів, зокрема: інформаційно-психологічних спеціальних операцій (ІПСО) як цілеспрямованої акції з утвердження бажаних наративів у гуманітарному просторі; агресії і терору/розбою з відповідними насильницькими діями щодо об’єктів впливу. Застосовується селекція існуючих фактів, використання вигаданих/недійсних подій з наступним творенням тих чи інших конструктів/кліше з цільовою інтерпретацією спекулятивних наративів.

Установчі збори трудового колективу НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка.

Юрій Фігурний — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Міжнародний щорічний літературно-мистецький конкурс есе серед учнів 1-4, 5-8, 9-11 класів на теми: "Воїн ЗСУ. Хто він?", "Образ сучасного українського воїна".

Юліана Шинкарик, Наталія Безсмертна — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Зустріч співробітників Науково-дослідного інституту українознавства з ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Бугровим.

Юрій Фігурний — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Історичне становлення геополітичної суб'єктності України від початкових етапів до кінця ХІХ століття.

Ірина Грабовська, Сергій Грабовський — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена проблемам історичної динаміки й закономірностей розвитку геополітичної суб’єктності України. Автори зазначають, що в давньоукраїнські часи Київська держава, безумовно, була важливим геополітичним суб’єктом Центрально-Східної Європи. Потім ця роль перейшла до Галицько-Волинського (Руського) королівства. З утратою цим королівством державної незалежності певний час навіть латентної суб’єктності українські землі не мали, а у XV–XVІ століттях осердям латентної геополітичної суб’єктності України стали володіння князів Острозьких. З кінця XVІ століття роль носія латентної геополітичної суб’єктності (яка за гетьмана Сагайдачного набувала рис актуальної) перейшла до українського козацтва, січового та реєстрового. Козацька держава, започаткована Богданом Хмельницьким, на кілька десятиліть стала вагомою геополітичною силою, потім утратила свою повноцінну суб’єктність, перетворившись на автономію у складі Московії. Спроби Івана Мазепи та Пилипа Орлика відновити державну незалежність і геополітичну суб’єктність завершилися невдачею, тому закономірним стало повернення до стадії латентної геополітичної суб’єктності. Автори аналізують причини втрати Україною навіть такого типу суб’єктності наприкінці XVІІІ століття та доходять висновку, що ранньомодерна козацька нація вже втратила свою життєвість у нових історичних умовах. А тому формування основ латентної, тим більше актуальної геополітичної суб’єктності відбувалося у ХІХ столітті разом із формуванням модерної української нації як нації європейської. У статті описуються й аналізуються перші прояви геополітичної суб’єктності України у 1847–1849 і 1876–1882 роках у європейському контексті. Ці прояви суб’єктності України, поділеної між двома імперіями, ще не мали всіх ознак загальнонаціональних феноменів, проте наприкінці ХІХ століття латентна суб’єктність цілісної української нації стає все більш очевидною, а її еліта починає формувати наукове та публіцистичне обґрунтування здобуття державності й актуальної геополітичної суб’єктності.

Національно-патріотичне виховання української молоді в європейських країнах в умовах сьогодення

Ірина Краснодемська — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Російське повномасштабне вторгнення в Україну змусило багатьох українців стати внутрішніми переселенцями, а багато хто виїхав за кордон. Опинившись за межами України, молоде покоління соціалізується у суспільство тієї країни, в якій воно перебуває, саме тому перед освітніми закладами України стоїть завдання їх патріотичного виховання, навіть, у дистанційному форматі. В даній статті розкриваються особливості національно-патріотичного виховання молодого покоління української діаспори в країнах Європи. Акцентується увага на діяльності в них українських шкіл вихідного дня, в яких учні вивчають українську мову, літературу, історію, культуру, географію, природу тощо та беруть активну участь в організації й проведенні численних як державних, так і релігійних свят, таких як День соборності України, День незалежності України, День захисників і захисниць України, Різдво, Пасха, Зелені свята, День святого Миколая та ін. Автор пропонує різні форми, методи і засоби, які можуть бути використані із здобувачами освіти для здійснення їх національно-патріотичного виховання через інтеграційний підхід у навчальній та просвітницькій діяльності, що сприятиме формуванню в них почуття патріотизму й любові до Батьківщини, національної свідомості, гідності становленню їхньої громадянської позиції.

Національно-патріотичне виховання в Україні й українській діаспорі: правові основи та історіографія проблеми.

Любов Отрошко — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано правову основу та розглянуто науковий доробок дослідження і впровадження національно-патріотичного виховання в Україні і в українській діаспорі (80-ті рр. ХХ ст. – 20-ті рр. ХХІ ст.). З’ясовано, що наявна законодавча база та розроблена науковцями термінологічно-категоріальна та змістова основа дає можливість освітянам як в Україні, так і в діаспорі впроваджувати в освітній процес найкращий педагогічний досвід з національно-патріотичного виховання. Для осмислення цієї проблеми важливо спиратися на чинні нормативно-правові документи, в яких достатньо чітко визначено термінологічну базу та означено основні шляхи впровадження національно-патріотичного виховання. Наведено приклади того, як колективи освітян і науковців, спираючись на нормативно-правову базу національно-патріотичного виховання в Україні та діаспорі, на фаховому рівні розробляють теоретичні та практичні матеріали з українознавства, співпрацюючи з українськими та закордонними закладами освіти, науковими установами, громадсько-політичними організаціями та органами влади, що сприяють розвитку освіти. Розглянуто особливості впровадження національно-патріотичного виховання в середовищі українських емігрантів та біженців для збереження української національної ідентичності. Доведено, що дослідження проблем української діаспори загалом і впровадження національно-патріотичного виховання зокрема є важливим предметом українознавчих освітніх практик. Обґрунтовано, що впровадження навчальних програм з українознавства в освітній процес українського зарубіжжя сприятиме збереженню української національної ідентичності, формуванню мотивованого українського патріотизму та посилить зв’язок підростаючого покоління українців діаспори з материковою Україною в умовах збройного протистояння з російським агресором.

Фотофіксація регіональної історії України

Юрій Фігурний, Олена Жам, Ігор Гайдаєнко, Оксана Висовень — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано створення, становлення й функціонування фотосалону єврейської родини Бендицьких в українському мультикультурному місті Переяславі, у якому відобразилися етнокультурні процеси в Україні. Виявлено, що світлини фотосалону Бендицьких із фондового зібрання Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» становлять наукову та мистецьку цінність, містять важливі культурні, історичні, етнографічні відомості про традиційну культуру й повсякдення мешканців Переяславщини останньої чверті ХІХ – початку ХХ століття та є джерелом інформації для багатьох суміжних наук (історії, етнографії, мистецтвознавства, соціології, антропології, культурології тощо). Показано, що світлини є вагомим візуальним джерелом свідчень для дослідження локальної історії Переяславського краю й допомагають у вивченні етнокультурних процесів на території України в імперську добу. З’ясовано, що наявність цих світлин у музеї дає можливість використовувати фотоматеріал як документальне джерело для різного роду досліджень, також вони можуть бути популяризовані у вигляді каталогів, використані у виставкових проєктах та інших напрямках музейної діяльності. Обґрунтовано, що інформаційний потенціал, ступінь атрибутованості, стан збереження досліджуваних світлин є досить високими, а також наявна достатньо детальна супровідна документація до них. Встановлено авторство, походження й датування знімків, частково визначено сфотографовані суб’єкти, з’ясовано обставини створення фото, проаналізовано зовнішні ознаки знімків і фірмових бланків фотоательє родини Бендицьких. Доведено, що світлини фотосалону Бендицьких є верифікованою фотохронікою регіональної історії України й допомагають осмислити тогочасні етнокультурні процеси та використовувати отриману інформацію для посилення національно-патріотичного виховання громадян Української держави й активно протидіяти російській антиукраїнській пропаганді.

Про час створення та першого експонування знакової картини Віктора Цимбала «Рік 1933»

Андрій Іванець — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Картина художника Віктора Цимбала (1902–1968) «Рік 1933» є винятковою як за мистецьким осягненням трагедії української нації під час Голодомору 1932–1933 рр., так і за технікою виконання. Вона стала потужним мистецьким актом викриття злочину СРСР із організації Голодомору, органічним виразом позиції художника і громадського діяча як першорядного митця ХХ ст., українського патріота та послідовного борця з комуністичним тоталітаризмом і російським імперіалізмом. Науковці обґрунтовано розглядають її як одне з вершинних досягнень В. Цимбала у мистецтві, а також як перше відоме відображення у живописі та одне з перших у візуальному мистецтві загалом трагедії Голодомору. У мемуарній, науковій літературі та матеріалах мас-медіа містяться різні версії щодо часу написання картини «Рік 1933» – у діапазоні від 1933 до 1953 рр., так само суперечливо висвітлюється й час її першого показу публіці. У статті поточнюються дати обох подій. Її автор на підставі аналізу джерел різного походження вважає, що вірною є версія щодо початку створення картини у 1933–1934 рр. і завершення роботи над нею у 1936 р. Разом з тим, проблема початку написання «Року 1933» потребує подальшого вивчення з опертям на документи. В. Цимбал пізніше – можливо, у 1953 р. – створив авторський монументальний варіант цього твору у збільшеному розмірі та у іншій техніці: вугіллям на папері. Останній часом плутають із живописним першотвором. У статті спростовується популярна версія щодо першого експонування картини «Рік 1933» у 1936 р. Ймовірно, вперше її змогли побачити у 1953 р. насамперед представники української діаспори на персональній виставці В. Цимбала у приміщенні Товариства «Просвіта» у Буенос-Айресі. Широкі кола глядачів змогли ознайомитися з шедевром на персональній виставці художника восени 1956 р. в Галереї Розе Маріє у Буенос-Айресі та у Ла Платі. Саме з цього моменту картина почала відігравати роль мистецького засобу долання травми геноциду для його жертв, а також донесення правди про тяжкий злочин комуністичного режиму з центром у Москві.

Проблеми методології вивчення первісних форм колективної свідомостів українському фольклорі

Володимир Ятченко — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті піддаються розгляду процеси генези феномену колективного самоусвідомлення предків сучасних українців на етапі переходу від тотемного до антропоморфічного типів світогляду в текстах українського фольклору. При цьому основна увага переноситься на дослідження метафізичного виміру цього процесу. Підкреслено, що особливо рельєфно виділяються фази переходу від одного типу світогляду до іншого на прикладах порівняння текстів первісних міфів і народної казки. В українській народній казці, на відміну від первісного міфу, на просценіум виходять мотиви, моральна позиція персонажів. У казках людина перебуває в напружених рефлексіях про суперечності між загальноприйнятим і особистісним, а вже пізніші міфологічні тексти «заземлюють» просторові і часові горизонти діяльності героя, поміщуючи їх у контекст співвіднесення правового й морального, світського й релігійного. В горизонті генези форм колективної самосвідомості казка виявляє свою історично зумовлену амбівалентність: у ній фігурують герої давніх міфів, в сюжети казок вживлені лінії і структурна будова первісних міфів, окрушини тотемного світогляду. Однак приявність у казках моральних регулятивів, зародків свободи особистості виказує на прорив духовності людини за межі тотемізму й зоолатрії первісного міфу на простір антропоморфізму. На цьому новому етапі розвитку колективної свідомості істотною ознакою самосвідомості постає поєднання свободи і моральності, особливо рельєфно це проступає в сюжетах казок, у яких йдеться про стосунки між людиною і смертю.

Колоніальна, етноцентристська та етатистська парадигми управління культурною спадщиною в Україні

Роман Додонов — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена узагальненню світоглядно-філософських підстав управління культурною спадщиною України. Доводиться, що ідентифікація об’єктів культурної спадщини та їх творців не залишається константою ані в просторово-політичному, ані в хронологічному вимірах. Це – процес, а не стан, і процесуальна сутність вимагає виокремлення певних етапів, стадій, розгортання явища, що досліджується. Кожному етапу відповідає певна парадигма управління історико-культурною спадщиною. В роботі називаються та описуються такі парадигми, як колоніальна, етноцентрична, етатична. Колоніальна парадигма виходить з неповноцінності української культури, нездатності українців створити свою державу. Сьогодні вона остаточно відійшла в минуле, зберігаючись хиба що у хворій свідомості російських неоімперців. Натомість, етноцентрична та етатична парадигми співіснують у вітчизняному гуманітарному просторі та конкурують між собою. Ця конкуренція є наслідком зіткнення двох суперечливих тенденції, одна з яких орієнтована на традиціоналістські, а друга – на універсалістські цінності. Відповідно, перший підхід передбачає суворий відбір претендентів на визнання в якості «українських» творців культурної спадщини, заснований на принципах етнічної чистоти, мовної досконалості, незалученості до імперсько-радянсько-російського наративу. Другий підхід відштовхується від міжнародних норм, постмодерністської методології плюральності і необхідності розширення історичного пантеону. Загальносвітова тенденція відмови від гранднаративів передбачає поступовий перехід до постнаціональних цінностей з «широким» підходом до ідентичності культурної спадщини. Військова агресія з боку Росії загальмувала в Україні вказаний перехід і тимчасово підсилила позиції прихильників етноцентричної парадигми, повернувшись в умовах війни до виявлення «своїх» та «чужих». Водночас, етатична парадигма є свідченням не слабкості, а сили нації, і саме на ній має ґрунтуватися управління культурною спадщиною.

Етнокультура як засіб виховання патріотизму

Галина Лозко — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядається непересічне значення української етнокультури в житті суспільства, зокрема у вихованні молодого покоління. Наголошено на феноменальних властивостях рідного середовища, в якому дитина отримує перші уроки любові до Батьківщини, що ґрунтуються на взірцях етнічної духовної спадщини. Нині через глобалізацію та нав’язані нею стереотипи мислення зв’язок людини з родом і народом послаблюється. Часто це відбувається й унаслідок байдужості педагогів до етнокультурної спадщини, а ще гірше – через помилки управлінської системи, перманентні реформи освіти, що не покращують стан, а погіршують. Ліквідація таких дисциплін, як українознавство, народознавство, етнологія, етнокультурологія, етнодержавознавство, релігієзнавство, етика, естетика, та інших гуманітарних курсів призводить до вихолощення системи виховання, знецінення патріотизму як такого. Водночас наголошено, що українська етнокультура містить у собі ще невичерпані джерела та виховні ідеали, які можуть стати основою патріотичного виховання української молоді. Проаналізовано вплив рідної етнокультури на національну самосвідомість та доповнено концепцію національно-патріотичного виховання деякими теоретико-методологічними моделями. Показано зразки національно-патріотичних заходів масового характеру, які піднімають дух нації та її енергетичний рівень (пасіонарність); висвітлено філософські підходи до «священного героїзму» на прикладі праць українського етнофілософа В. Шаяна та важливості знань фольклорно-етнографічної спадщини рідного народу, народних ремесел, що формують повагу до рідної культури. В умовах російсько-української війни патріотичне виховання засобами рідної етнокультури має першорядне значення для збереження національної самобутності й національної ідентичності.

Образ народної та авторської ляльки в культуро-творчому і дізайнерському аспектах

Світлана Соболевська — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження – з’ясувати можливість використання образів народної та авторської ляльки у дизайні книжкових видань, зокрема поетичних збірок. Методологія дослідження полягає у використанні історичного і системного методів для розгляду особливостей найвідоміших ляльок світу, зокрема української народної ляльки, з урахуванням етносимволіки, образності, особливостей місцевості, де виготовляються ляльки, характеристики звичаїв та традицій різних культурних регіонів; компаративного методу для виявлення спільних рис і відмінностей, притаманних лялькам первісних народів, а також поступового ускладнення дизайну ляльки з появою більш сучасних матеріалів для її виготовлення; методів аналізу і синтезу, спостереження та порівняльного аналізу для класифікації української народної ляльки за різними ознаками; діалогічного методу для обґрунтування, що лялька – це не звичайна дитяча іграшка або певний сувенір, це водночас предмет, символ та образ, який певною мірою виступає для свого власника оберегом і захистом через дискурс ролі ляльок у культурі минулого і сучасності. Класифіковано українську народну ляльку і висунуто гіпотезу, що ілюстрування художньої поезії образами народної та авторської ляльки можливе, адже створення образу ляльки є високим рівнем творчості, який вимагає детального вивчення та уваги до кожного елементу зображення, з метою передачі настрою, емоцій та глибини, що закладені в поетичному творі. Використання образів народної та авторської ляльки допоможе розкрити зміст віршованих творів, оскільки такі ілюстрації мають приваблювати читача своїм оригінальним виглядом і доповнювати зміст віршованого тексту. Образ народної та авторської ляльки може стати важливим інструментом для доповнення тексту в ілюструванні художньо-літературного видання, поглиблення розуміння поезії та створення мистецького симбіозу між словом і візуальним виразом.

Народне вбрання Луганщини: етнічна традиція, ідентифікаційні коди

Володимир Скляр — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У період війни росії проти України велике значення має народна культура з її ідентифікаційними кодами. Важливим свідченням належності до українського етносу є традиційне вбрання. Наукова розвідка присвячена висвітленню народного одягу Луганщини як складової цілісної традиційної української культури. Основою написання статті є напрацювання українських дослідників одягу, зокрема, Т. Віхрової, Н. Каплун, Т. Клочко, Н. Радченко, О. Мельник, присвячені вбранню Луганщини, що стали значним внеском у вивчення костюма краю. Джерельна база охоплює широкий пласт польових матеріалів про види і типи одягу Луганщини, що записані в різних районах Луганської обл. та опубліковані у десятому томі корпусу експедиційних джерел «Етнографічний образ сучасної України»; а також речові зразки, демонстровані в ілюстрованому каталозі «Народне мистецтво Луганщини у фондах Музею народної архітектури та побуту України». Зазначені роботи дозволили простежити особливості традиційного вбрання Луганщини – чоловічого, жіночого та дитячого. Українська етнічна традиція виразно простежується у різних типах вбрання, виявляючи регіональні, локальні риси, спільність з іншими етнографічними регіонами, зокрема, збереження місцевих особливостей в одязі переселенців із Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. У другій половині ХХ ст. традиційне вбрання виходить з ужитку, відбувається його трансформація. Однак польові народознавчі записи засвідчили побутування на Луганщині у 60–70-х роках ХХ ст. традиційних комплексів вбрання, хоча зазнали змін матеріали або способи декорування костюма, збереження тяглості традицій народного вбрання в обрядовій сфері. Історичні події в Україні, що актуалізувались у період Помаранчевої революції та Революцій Гідності, стали початком процесу, в якому українське народне вбрання виконує важливу об’єднавчу національну місію. У війні з росією актуалізується знакова ідентифікаційна функція народного одягу українців. Зокрема, народне вбрання, вишита сорочка луганчан стали виявами їхньої самосвідомості та громадянської позиції.

Племена праслов'ян соснівської та лебедівської культур доби бронзи

Олексій Трачук — чт, 25 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджується структура поселень праслов’ян сосницької та лебедівської культур доби бронзи, використовується метод родоплемінної географії, що включає картографування гнізд поселень на сучасних картах України і Білорусі масштабу 1:250000. На основі матеріалів багаторічних досліджень археологічних пам’яток автором виявлено розташування 37 гнізд поселень племен сосницької культури та 19 племен лебедівської культури на території Київської, Житомирської, Чернігівської та Сумської областей України, Гомельської та Могилівської областей Білорусі; усі дані нанесені на локальні карти і зве[1]дені в таблиці. Гнізда поселень племен сосницької культури розміщені на схематичній карті басейну Середнього і Верхнього Дніпра. У домобудівництві племен сосницької та лебедівської культур археологами простежуються традиції будівельної техніки трипільських племен (двокамерність заглиблених жител, наземні споруди на палях та ін.), які зберігаються в наступному періоді – в ранньому залізному віці аж до сільської української хати ХІХ ст. Вже проведені й подальші подібні напрацювання розширюють можливості для порівняння територій, на яких проживали наші предки, отже й для дослідження історичного процесу формування етногенезу слов’ян-українців від доби бронзи та міді до літописних племен Київської Русі.