Українознавство

Електронні інформаційні ресурси архівів як джерельне підґрунтя українознавства

Ярослав Калакура — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Обґрунтовується джерельне значення електронних інформаційних ресурсів архівів для розвитку українознавства, з’ясовується українознавчий контекст концептів «електронне джерело» та «інформаційний електронний ресурс», відстежується процес трансформації традиційного українознавства як інтегрованої системи знань і навчальної дисципліни в електронне. Систематизовано відомості про інформаційно-довідковий апарат, веб-портали, веб-сайти Державної архівної служби, центральних, галузевих та місцевих архівів, їхні електронні путівники, покажчики, картотеки, показано їх роль у методах пошуку і виявлення документів українознавчого характеру.
Розглянута проблематика і охарактеризовано змістове наповнення електронних інформаційних ресурсів центральних історичних архівів у Києві та Львові, їх значення для дослідження давньої історії України, її княжих та козацько-гетьманських часів, доби національно-культурного відродження, революцій та воєн. Висвітлено під кутом зору потенційних можливостей залучення документальних ресурсів Центрального державного електронного архіву, архівів вищих органів влади і управління, громадських об’єднань, кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного, архіву-музею літератури і мистецтва, архівів м. Києва та областей до дослідження ключових концентрів українознавства: Україна–етнос, Україна–природа (екологія), Україна–мова, Україна–нація, Україна–держава, Україна–постаті, Україна–культура, Україна–духовність, Україна–ментальність. Наголошено, що для з’ясування концентру Україна–світ незамінне значення мають оцифровані особові фонди діячів української еміграції, українського державницького центру та уряду УНР в екзилі, колекції документів політичних, громадських та культурних об’єднань в діаспорі, які зберігаються в Центральному державному архіві зарубіжної україніки.
Зважаючи на те, що в тематиці українознавчих студій значне місце посідають проблеми історичної пам’яті, драматичні сторінки української минувшини, пов’язані з масовими репресіями, голодоморами, «розстріляним відродженням», великим терором комуністичного режиму, українським рухом опору, шістдесятниками і дисидентами, націоналістичним підпіллям, діяльністю ОУН та УПА, дедалі більшої уваги заслуговують документальні свідчення, які відклалися в паперовому, аудіовізуальному та електронному форматах в галузевих державних архівах Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Українського інституту національної пам’яті та ін.
Виокремлено місце і роль у структурі джерельної бази українознавства електронних інформаційних ресурсів соціальних мереж, інтернет-спільнот, зокрема Facebook, YouTube, WhatsApp, Viber, Instagram, Twitter, Telegram, Messenger та ін., які мають глобальний, динамічний і загальнодоступний характер. Висловлено застереження про необхідність критичного ставлення до відомостей, почерпнутих із соціальних мереж, адже нерідко вони використовуються для дезінформації шляхом фейкових постів, маніпуляції свідомістю, що особливо проявилось в умовах окупаційно-гібридної війни Росії проти України, потужної інформаційної агресії, «війни історій», нав’язуванні парадигми «русского мира».
Обґрунтовано висновок про те, що формування електронного українознавства, дедалі ширше залучення до джерельної бази електронних інформаційних ресурсів сприяють підвищенню його ролі як системи наукових знань і навчальної дисципліни.

Антропологічна специфіка української філософії в перспективі культурно-предикативного аналізу

Ярослав Гнатюк — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Головною метою статті є аналіз твердження філософської україністики про антропологічну специфіку української філософської думки засобами історико-філософського культурно-предикативного аналізу. Методологію дослідження визначили передусім концепція культурного приписування і перекладу в діалозі мов історичних культур Познанської методологічної школи (Є. Топольський, В. Вжосек, Е. Доманська) та культурологічний підхід в історико-філософському українознавстві (В. Горський, С. Руденко). Твердження мови історико-філософського українознавства досліджується засобами історико-філософського культурно-предикативного аналізу. Останній є специфічною гуманітарно-науковою дослідницькою стратегією, котра пропонується нами в якості засобу вивчення комунікативної специфіки та синтаксичної коректності мови історико-філософської теорії. Вивчення комунікативної специфіки відбувається в перспективі модернізованих версій метафізичної, феноменологічної і діалектичної логік. Перша розуміється як логіка трансцендентної метафізики, друга – як логіка іманентної метафізики, а третя ж – як логіка процесуальної метафізики. Такий підхід забезпечує якісне і комплексне осмислення досліджуваних тверджень. Твердження мови історико-філософської теорії узагальнюються в її іменах, залежно від перспективи однієї з трьох версій логіки філософських міркувань. Пропонований історико-філософський культурно-предикативний аналіз комунікативної специфіки і синтаксичної коректності тверджень мови української історико-філософської теорії відкриває нові виміри для дослідження антропологічної специфіки української філософії.

Національні цінності України: сутність, розмаїття, консолідаційний потенціал

Валентин Крисаченко — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене осмисленню сутності, множини, типології та динаміки національних цінностей України в їх евристичному значенні для розбудови сучасної демократичної держави. Особлива увага спрямована на консолідуючу, об’єднуючу та солідарну функції національних цінностей, причому звернення до історичного досвіду дає можливість вишукувати евристичні моделі їх продуктивного використання в сучасній Україні. Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями. Тим самим людина є найвищою національною цінністю, задля якої вибудовується вся система регулятивних відносин як усередині держави, так і в її стосунках із зовнішніми партнерами. Людина як національна цінність постає головно у трьох ієрархічних вимірах: індивіди, спільнота та нація як сукупний контент усіх громадян держави. Відповідно відбувається смислове та об’ємне навантаження національних цінностей на всіх трьох названих рівнях – від особистісно-екзистенційних, міжособових та міжгуртових до синергетичних вимог безпеки, розвитку та процвітання. Сутнісна структура ціннісного буття залежить від змістового наповнення його базових компонентів: аксіологем, предикторів, атитюдів, доменів та життєсвіту загалом. Українське суспільство протягом багатьох століть було об’єктом подібного впливу, внаслідок чого виявився істотно порушеним його ціннісний домен, що потребує цілеспрямованого докладання сукупних зусиль незалежної держави з його відродження та гармонізації. Сучасні ціннісні тренди відслідковуються з 1981 р. в рамках проектів Європейське дослідження цінностей та Всесвітнє дослідження цінностей. Були виявлені глобальні позитивні зрушення в суспільному розвитку світової спільноти, зокрема кореляція між цінностями самовираження й активністю демократичних інститутів громадянського суспільства. Запропонована дослідницька модель ґрунтується на зіставленні показників різних країн за принципами: традиційні цінності – секулярно-раціональні цінності; цінності виживання – цінності самовираження. Україна з другої половини 90-х років XX ст. включена в обидва проекти, що дає можливість виявляти позитивні та негативні тренди в суспільних трансформаціях та співміряти їх із світовими тенденціями.

Російсько-українська війна – війна за життя (2014–2022 рр.): періодизація

Павло Гай-Нижник — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

У статті здійснено періодизацію та дано характеристику російсько-української війни 2014–2022 рр. в авторській концепції. Означено та висвітлено сім періодів цієї великої війни українців за власну державність, право на існування української нації, за життя. В рамках кожного з періодів зазначено не лише на знакових воєнних діях, а й на політичних (дипломатичних) аспектах, які також впливали на стан воєнно-політичних подій загалом та російсько-українського протистояння й війни зокрема. Так, наприклад, наголошується, що окупація та незаконна анексія Криму Росією у 2014 р. є не інакше як актом воєнної агресії проти держави Україна, історико-правовим фальсифікатом і міжнародним злочином Російської Федерації.
Підкреслюється, що ця війна має водночас як всеохопний і нищівний обшир, так і цивілізаційно-екзистенційний характер. Її мета з боку Російської Федерації – знищення держави Україна й усього українського народу, а відтак цілком обґрунтовано її можна і потрібно визначати як тотальну війну. Вона, проте, не є національно-визвольною, позаяк Україна не була колонією, окупованою чи поневоленою Росією. Натомість український народ повстав на справедливу вітчизняну війну за свою державність і за своє право на життя.
Наголошується, що російсько-українська війна, за своїми лаштунками, виходить за рамки двостороннього конфлікту й виявляє у собі виразні ознаки загальної кризи світової системи безпеки, що призведе до ланцюга глобальних змін планетарного значення.

Невмирущі традиції українського героїчного духу

Ірина Ворончук — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

430 років тому на зламі 1591–1592 рр. розпочалося найперше з цілої низки козацьких повстань кінця XVI – першої половини XVII ст., які внаслідок півстолітньої подвижницької боротьби козацтва вилились у війну 1648–1654 рр. під проводом Хмельницького, що, врешті-решт, призвело до відновлення української державності в середині XVII ст. В історіографічному плані висвітлюються питання станового походження, національної та конфесійної належності очільника повстання Криштофа Косинського, причини його появи на Запорожжі, перші згадки про нього, початок службової діяльності з охорони кордонів Речі Посполитої. З’ясовано його контакти і стосунки з високими урядовцями, зокрема Замойським, представниками магнатського середовища князями Острозькими, Вишневецькими, розкрито матримоніальні пов’язання з князями Ружинськими. Розкривається становище козацтва, взяття на службу та ставлення до нього уряду, причини козацького незадоволення та конкретний привід до повстання. Показано розгортання повстанських подій, зокрема під Білою Церквою, Трипіллям, П’яткою. Викладено обставини загибелі Косинського, міфи навколо його постаті.
Ця дата дала нагоду згадати про самовідданість та героїчні вчинки козацтва, яке стало на захист не лише власних козацьких прав і свобод, а й запалило святим духом волелюбства інші верстви суспільства. У написаній ще перед початком російсько-української війни, розв’язаної Росією 24 лютого 2022 р., статті автор простежує асоціації між мужністю козацьких лицарів та героїчними подвигами, які наразі масово здійснюють воїни Збройних сил та мирні громадяни України. Отже, сьогодні потомки тогочасних козацьких лицарів, як це було вже неодноразово протягом нашої вітчизняної історії, мужньо боронять не лише кордони, незалежність і свободу України, а, без перебільшення, ціною власного життя захищають європейські демократичні цінності та загалом усю західну цивілізацію. Масовий героїзм і мужність українців свідчать про непереможність волелюбних традицій української нації.

30 років Інституту українознавства: минуле, сучасне, майбутнє

Сергій Наливайко — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

30 років Інституту українознавства: минуле, сучасне, майбутнє

Всеукраїнська науково-практична конференція «30 років Інституту українознавства: минуле, сучасне, майбутнє»

Юрій Фігурний, Ольга Шакурова — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Всеукраїнська науково-практична конференція «30 років Інституту українознавства: минуле, сучасне, майбутнє»

Семантичне гніздо «самець», «бик» в індоіранській гідронімії Східної Європи

Сергій Наливайко — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

У статті аналізується сукупність гідронімних найменувань Східної Європи, що їх є вагомі підстави пов’язати з низкою індоіранських лексичних основ семантичного гнізда «самець», «бик». Показано, що, окрім цілком прозорих найменувань на Вол-, Бик-/Бич-, Буй-, Скот-, Тур- та ін., які переконливо тлумачаться зі слов’янських мов, гідронімна карта Східної Європи представлена низкою менш очевидних «самцевих» найменувань, оформлених архаїчними індоіранськими лексемами var, go, ukšan, vrish та ін., що формують субстратний шар східноєвропейської гідронімії. Численність такого роду найменувань, виокремлення яких у багатьох випадках додатково підтверджується зв’язками глосування та ономастичним контекстом, а також їх широке представлення на рівні макрогідронімії регіону визначають семантичне гніздо «самець», «бик» як одне із системоутворюючих для гідронімної карти Східної Європи у давню добу. Стаття пропонує сучасне, більш переконливе та методологічно обґрунтоване тлумачення низки непрозорих та хибно етимологізованих найменувань східноєвропейської гідронімії, здійснене шляхом звернення до даних індоіранської мовної та культурної традиції, що надає додаткових підстав для істотного уточнення перебігу й специфіки етнокультурних процесів на теренах Східної Європи у давню добу.

Проблема суніто-шиїтського протистояння у зовнішній політиці Туреччини на початку ХХІ століття

Максим Ходжін — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

У статті розкриваються основні засади зовнішньої політики Туреччини в сфері суніто-шиїтського протистояння країн Близького та Середнього Сходу початку ХХІ століття. Зокрема, автор статті зазначає, що останнім часом прослідковується тенденція перетворення шиїто-сунітського конфлікту із суто регіональної проблеми ісламських країн в об’єкт світової геополітики. За таких обставин важливе місце у нинішньому релігійному протистоянні відводиться і Туреччині, яка в сучасній системі міжнародних відносин посідає особливе місце. Реалізовуючи свою неоосманістську доктрину в регіоні, турецьке керівництво вважає іслам основним чинником об’єднання країн Близького та Середнього Сходу, тому майбутнє регіону ним вбачається у створенні світової ісламської держави («умма»). Задля реалізації цієї ідеї Туреччина нинішнє суніто-шиїтське протистояння розцінює як певний пережиток. Тому вважається цілком допустимим встановлення дружніх відносин як з більшістю сунітських держав регіону, так і з шиїтським Іраном. Однак, як показала політична практика, поки що арабські країни не готові визнати Туреччину єдиним центром тяжіння, регіональним лідером, що обумовлено сильним релігійним позиціонуванням у регіоні Саудівської Аравії та Ірану. Всі намагання Туреччини вирішити суніто-шиїтський конфлікт на основі доктрини неоосманізму поки що не мають успіху.

Шляхта в середовищі парафіяльного духовенства Волинського воєводства: досвід соціальних комунікацій в Україні литовсько-польської доби

Михайло Довбищенко — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Стаття присвячена проблемам соціальної взаємодії українського парафіяльного духовенства Волині з представниками шляхетського стану в кінці XVI – першій половині XVII ст. Розглянуто статус парафіяльних священиків у соціальних реаліях українського суспільства литовсько-польської доби. Зазначено, що духовенство парафіяльного рівня можна розглядати в двох моделях. Перша є соціальною групою, до складу якої входять представники спадкових пресвітерів. Друга модель – професійна корпорація, котра об’єднувала не лише спадкових священиків, але й вихідців з інших соціальних груп, зокрема міщан та шляхтичів, які з різних міркувань прийняли духовний сан і стали світськими священиками. З’ясовано, що для представників шляхетського стану могло бути дві мотивації приймати таке рішення. Перша полягала в матеріальних статках, які отримував священик, коли ставав настоятелем церкви, забезпеченої багатою фундацією. Друга була пов’язана з бажанням присвятити життя пастирському служінню, освітній та науковій діяльності без кар’єрного зростання. Для прикладу розглянуто життєвий шлях і діяльність двох видатних представників парафіяльного духовенства шляхетського походження з Волині – о. Стефана Смотрицького й о. Федора Мелешка. Підкреслено зв’язок діяльності Стефана Смотрицького з традиціями науково-просвітницького осередку в Острозі та заслуги володимирського диякона Федора Мелешка у розвитку шкільництва на Волині. Зроблено висновок про важливу роль соціальної взаємодії парафіяльного духовенства зі шляхетським станом в умовах культурно-національного руху в Україні другої половини XVI – середини XVII ст.

Сучасна українська історіографія про повсякденне життя шляхти ранньомодерної доби

Ігор Гулюк — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

У статті проаналізовані підходи в сучасній українській історіографії до висвітлення проблем повсякденного життя української шляхти ранньомодерного періоду. Наголошено, що вивчення цієї проблеми тривалий час було тенденційним і побіжним. Звернуто увагу на те, що у XIX ст. це було пов’язано із сприйняттям Речі Посполитої як держави інших націй, в якій українська шляхта втрачала свою ідентичність та поступово асимілювалася із польською. У XX ст. на студії, присвячені цій темі, значний вплив мало історіописання радянської доби: як через марксистсько-ленінську методологію досліджень, так і у зв’язку з обмеженням комунікації із західноєвропейськими вченими. Вказано, що такі інтерпретації та дистанціювання від історії шляхти негативно позначилися на вивченні реалій життя цієї спільноти, а відповідно – розумінні характерних особливостей українського ранньомодерного часу.
Розглянуто праці сучасних істориків, присвячені повсякденню шляхти. Встановлено, що найбільший внесок у розробку цієї проблеми зробили Н. Яковенко, І. Ворончук, М. Довбищенко, Н. Старченко. Наголошено на активній розробці генеалогії української шляхти та розглянуто оцінку ідентичності ранньомодерного шляхтича в сучасних працях, які дають можливість побачити множинність його самосприйняття (з усвідомленням належності до локальних груп та відчуттям своєї Вітчизни). На основі проаналізованих праць українських істориків доведено, що конфліктність шляхетського повсякдення була регульованою та контрольованою самою ж спільнотою. Розглянуто дискусію навколо чисельності шляхетського стану та стратегій шляхтича у приватному просторі, який визначався його родиною та двором. Зіставлено думки українських дослідників щодо проблем релігійних конверсій та присутності сакрального у світосприйнятті шляхти.
Виокремлено проблеми шляхетського повсякдення, які потребують додаткових досліджень (історія локальних груп та економічної активності шляхти, поняття праці та вільного часу, культура споживання, історія одягу, інтелектуальні запити та ін.).

До питання існування млинів у с. Комарівці, затопленому водами Канівського водосховища

Наталія Ревега — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

У статті йдеться про існування у селі Комарівці (у 1972 р. було виселено у зв’язку з будівництвом Канівського водосховища) різного виду млинів, подається інформація про млини у ХVІІІ–ХХ ст. Дана стаття є першою спробою зібрати та систематизувати відомості про власників млинів у селі Комарівці та їхню будову.
Особливу увагу у дослідженні приділено місцям розташування млинів у межах села. Зазначено розміри конструкцій таких споруд, виявлено походження топонімічних назв села від власників млинів. Для досягнення цієї мети автором визначено такі завдання: здійснити пошук джерельної бази з теми дослідження, систематизувати отриману інформацію про млини у селі Комарівці. Під час дослідження було застосовано методи пошуку, опису та узагальнення.
У статті подано відомості про відомі роди, зокрема, такі як рід Максимовичів, які володіли цими об’єктами, та їх успадкування.
Також досліджено ряд топографічних карт, на яких позначені млини. Дослідження таких карт дало змогу проаналізувати хронологічні межі існування млинів у селі.
Під час дослідження теми було проаналізовано, зокрема, акти Переяславського полку ХVІІ–ХVІІІ ст. із Мотижинського архіву, «Малоросійський родословник», опис Лівобережної України за 1765–1769 рр., «Очерки переяславской старины: исследования, документы и заметки» історика, громадсько-політичного діяча Полтавщини А. Стороженка (1857–1926), акти оціночної комісії при виконкомі Переяслав-Хмельницької районної ради депутатів на колгосп «Комунар» с. Комарівки за 1967–1970 рр. та інші джерела.

Українське Правобережне Полісся в експедиційній діяльності Переяслав-Хмельницького державного історичного музею (60–80-ті роки ХХ ст.)

Олена Жам, Тетяна Грудевич — Tue, 31 May 2022 00:00:00 +0300

Стаття присвячена вивченню польових етнографічних експедицій, проведених науковцями Переяслав-Хмельницького державного історичного музею у 60–80-х роках ХХ ст. на території Українського Правобережного Полісся. Зазначено причини проведення етнографічних досліджень – пошук пам’яток архітектури та етнографічних предметів для Музею народної архітектури та побуту Середнього Подніпров’я – першого в Україні скансену. Актуальність дослідження визначила відсутність комплексних наукових розвідок, присвячених цій проблемі. Наукова новизна полягає у тому, що ця тема вперше стала об’єктом самостійного вивчення.
В основній частині в хронологічній послідовності описані експедиції музею до досліджуваного регіону. Для розробки теми використовувалися книги наказів Переяслав-Хмельницького державного історичного музею. Проаналізовано тематику, періодизацію, склад учасників та результати експедицій. Встановлено, що експедиції проводилися спорадично, нерівномірно протягом різних періодів і щодо різних територій. Особливо успішними були експедиції на Київське Полісся – Бородянський, Іванківський, Поліський райони Київської області.
Дано оцінку експедиційної діяльності Переяслав-Хмельницького державного історичного музею у досліджуваному напрямку. Зроблено висновки про значну успішність проведених експедицій, особливо щодо музеєфікації семи автентичних пам’яток архітектури. Отримані результати можуть бути використані для підготовки узагальнюючих та спеціальних досліджень, присвячених одному з найархаїчніших культурних регіонів України – Поліссю.