Українознавство

Всеукраїнський круглий стіл до Дня Соборності України

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Презентація книги

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Відзначення в НДІУ Міжнародного дня рідної мови й вшанування дня народження Лесі Українки

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Київський міжнародний кінофестиваль «Кінохроніки війни»

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Вшанування в НДІУ української жінки

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Всеукраїнський круглий стіл «Творчість Тараса Шевченка: антиімперські, антиросійські аспекти»

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

День Державного гімну України

Василь Чернець, Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Презентація виставки «Голодомор у дзеркалі еррінофілії та філателії»

Юрій Фігурний — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Творчі здобутки зарубіжної пареміології

Анатолій Павко — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Європейський вектор українознавчої науки в умовах сучасних загроз та викликів

Анатолій Павко — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Українознавство у викликах війни московії проти України

Ярослав Калакура — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Сакрально-архітектурні об’єкти Переяславського скансену: збереження, розвиток, перспективи

Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано збереження, розвиток і подальші перспективи функціонування сакрально-архітектурних об’єктів Переяславського скансену в умовах повномасштабної російсько-української війни та післявоєнної відбудови Української держави. Здійснено огляд історії будівництва та функціонування церковних споруд. Охарактеризовано їх архітектурні особливості. Розглянуто обставини музеєфікації. Звернено увагу на особливості співіснування музейних експозицій та культових споруд і сприйняття цього явища відвідувачами. Показано, що у тоталітарну добу внаслідок державної боротьби з релігією було знищено величезну кількість українських сакральних пам’яток, але завдяки подвижницькій діяльності музейних працівників деякі з них вдалося врятувати. Виявлено, що М. Сікорський, М. Жам разом з однодумцями не лише рятували сакральні об’єкти від цілковитої руйнації, а й відновили попередній вигляд пам’яток, тим самим зберігши їх для сучасників і нащадків. Доказано, що те, що не змогла знищити тоталітарна радянська влада, зараз намагається зруйнувати злочинний путінський режим, тому є нагальна потреба провести по можливості 3D-фіксацію всіх історичних і культурно-мистецьких пам’яток в Україні, щоби у разі їх імовірного пошкодження успішно відновити первісний вигляд об’єктів. Доведено, що сакральні пам’ятки є важливою складовою розвитку пізнавальних видів туризму. Аргументовано важливість і необхідність залучення сакральних пам’яток музею і міста Переяслава до туристичних маршрутів. Визначено їх сакрально-туристичний потенціал для розвитку екскурсійно-релігійного туризму. Обґрунтовано ефективне використання сакральних пам’яток для подальшого розвитку туристичного ресурсу. Результати дослідження можуть бути використані музейними працівниками, органами місцевого самоврядування, туроператорами для розробки та обґрунтування перспективних планів оптимізації, удосконалення та розвитку туристичної діяльності на основі сакральної спадщини музею задля його популяризації на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг.

Хвилі глобалізації, деколонізація та геополітична суб’єктність

Ірина Грабовська, Сергій Грабовський — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Автори розглядають проблематику геополітичної суб’єктності України у контексті процесів глобалізації, починаючи з кінця XVIII століття. У статті доводиться, що кожен суттєвий етап глобалізації (автори використовують понятійну метафору «хвилі глобалізації»), крім усього іншого, має наслідком антиколоніальні революції, появу нових держав й унезалежнення завойованих імперіями країн. Далеко не кожна антиколоніальна революція пов’язана з формуванням й усталенням нового геополітичного суб’єкта, проте кожна засвідчує певну національну зрілість і суб’єктність дієвця такої революції. Це все стосувалося у минулому та стосується нині України.
Глобалізація не була і не є однолінійним процесом. У ній спостерігаються «припливи» та «відпливи», іноді руйнування досягнутих здобутків і переваг глобальної економічної та політичної систем. Українське суспільство на початкових етапах глобалізації, попри спричинені передусім російським імперським пануванням проблеми, зазнало помітної модернізації, проте опинилося в ситуації «запізнілого націєтворення». Різні, часом діаметрально протилежні глобалізаційні проєкти конкурують між собою та впливають на ті країни, які не набули ще політичної суб’єктності на світовій арені. На думку авторів, упродовж ХХ–ХХІ століть головним сюжетом світового розвитку стала постійна боротьба між більш чи менш демократичними та посутньо тоталітарними глобалізаційними проєктами, яка однією зі своїх арен мала Україну. Поява тоталітарних держав і відповідних глобальних проєктів збіглася у часі з розпочатою 1917 року Українською революцією й істотно вплинула на її перебіг, результати та подальші події. Автори наполягають, що вже у той час Україна стала важливим геополітичним чинником, але ще не суб’єктом, хоча певні українські сили вже являли собою міжнародно значущого дієвця. Повноправним геополітичним суб’єктом Україна стала за нинішніх обставин, зумівши ефективно протистояти російській агресії.

Геноцид: філософсько-теоретичний та українознавчий виміри

Галина Лозко — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

У статті розглянуто основні філософсько-теоретичні проблеми геноциду в їх українознавчому вимірі. Оскільки в період глобальних інформаційних та гібридних війн істинне значення багатьох класичних термінів та етнологічних понять значною мірою є викривленим, інформація про ті чи ті явища може бути недоступною або неправильно витлумаченою світовою спільнотою, постає нагальна потреба їх уточнення та унормування. Військові злочини рф в Україні визнали геноцидом 7 країн, це дуже незначна кількість, а потрібно доносити до міжнародної спільноти важливість засудження цих злочинів у світовому масштабі. Поняття геноциду введене в юридичну практику і найширше застосовується саме в ній. Проте маємо певні білі плями з етнологічними, філософсько-теоретичними та українознавчими дефініціями дотичних до геноциду понять, таких як «етноцид», «лінгвоцид», особливо «деїцид», що в цій статті знаходить своє осмислення. Знищення національної пам’яті необхідне загарбникам усіх часів. Уже було акцентовано українознавцями, що під час першого погрому Києва 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським проявлено жахливі ознаки садизму щодо киян, які вперше засвідчили етнічну відмінність «заліських» суздальців від киян-русів, їхню антагоністичну натуру, що стає зрозумілою в контексті екзистенційної боротьби двох окремих народів. Подальші події вимушеного співіснування в одній державі двох націй, одна з яких не втрачала своєї самобутності попри всі геноциди, руїни та лихоліття, спричинені імперським терором, показали, що уроки історії українцями засвоєні слабко, не зроблені висновки і не вироблена державна стратегія подолання російської імперської спадщини. Звернуто увагу на те, що всі явища етнонаціонального протиборства набувають важливого значення й у майбутньому мають бути спрямовані на подолання наслідків геноциду в Україні.

Племена венедів пізньозарубинецької культури Верхнього Подніпров’я в ІІ–V ст. н. е.

Олексій Трачук — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Гнізда поселень були покладені в основу досліджень родоплемінної структури слов’ян (неврів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і венедів зарубинецької культури) VІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е., які надруковані в журналі «Українознавство» (2022, № 2–4). Картографування гнізд поселень на сучасних картах дає можливість порівняти в часі зміни у розташуванні названих слов’янських племен, що фактично й пропонує новий метод соціокультурної антропології – метод родоплемінної географії етногенезу слов’ян-українців. Цей метод сприяє виявленню характерних рис соціального, культурного та економічного життя родів і племен слов’ян у ланцюгу епох за допомогою різних галузей науки: археології, етнографії, лінгвістики, антропології, а також фольклору, вірувань, права, ремесла, технологій та ін. А основне – цей метод дає змогу відійти від етнічно не визначених «носіїв археологічних культур», які є пережитком радянської археології та заважають вивчати давню історію родів і народів, що населяли територію Східної Європи від часів палеоліту. Під час сучасної війни хлібороби-українці, для росіян «малороси», дуже енергійно звільняються від обіймів кочівників, скотарів-«великоросів». Уже відійшла в минуле штучно створена єдність російського, білоруського та українського народів. Разом з тим у світі постійно зростає інтерес до давньої історії українського народу, яка захована в археологічних пам’ятках та їх інтерпретаціях.
Нашу увагу привертає повідомлення Йордана про різні етноніми венедів (ім’я, яким називали ранніх слов’ян), за яким венеди діляться на окремі племена, що мають назви за родами або місцями проживання. Це повідомлення підтверджується у статті.
На основі досліджень археологів (значною мірою зводу пам’яток Л. Поболя, який включає 517 пізньозарубинецьких поселень) нами на карті Білорусі локалізовано 50 гнізд поселень слов’ян-венедів ІІ–V ст. н. е. (Рис. 1). Встановлено, що племена історичних слов’ян-венедів пізнього етапу зарубинецької культури займали ту ж територію Верхнього Дніпра, на якій жили 36 племен зарубинецької культури раннього етапу ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. (Українознавство. 2022. № 4. Рис. 14). Отже, є підстави висловити думку, що північно-західна частина венедів пізньозарубинецької культури – предків нинішніх білорусів – протягом тисячоліть жила з предками українців на тій самій території, тобто вони мають спільну історію. А річка Прип’ять багато віків ці народи не розділяла, а єднала.

Києворуська версія україногенези. Аргументи «за» і «проти»

Леонід Залізняк — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Національна історія є стрижнем формування національної свідомості, міцність якої визначає життєздатність народу. Народження суб’єкта національної історії є однією з ключових її проблем, без вирішення якої неможливе успішне будівництво модерної української нації. Крім трьох головних версій походження українців (трипільська, ранньосередньовічна, пізньосередньовічна), деякі українські дослідники пропонують так звану києворуську концепцію україногенези.
У статті зроблено критичний аналіз києворуської концепції народження українського народу. Серед сучасних вітчизняних дослідників найбільш активним її прибічником є Василь Балушок, який видав дві монографії, присвячені етногенезу українців. В них дослідник докладно розглядає головні аспекти києворуської версії походження українців. Тому в основу статті покладено аналіз двох його монографічних досліджень, які дають достатньо повне уявлення про сучасний стан проблеми походження українського етносу з Київської Русі.
В. Балушок вважає, що формування українського етносу відбувалося в державі Русь і завершилося на межі ХІІ–ХІІІ ст. Головним недоліком версії україногенези В. Балушка є невизнання дослідником першої, племінної, фази формування русинів-українців. Вона охоплює усе раннє середньовіччя з кінця V по Х ст., коли український етнос складався зі споріднених протоукраїнських племен: антів, склавинів, дулібів, полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, хорватів. Останні консолідувалися в аристократичну націю русинів-українців у державі Русь протягом Х–ХІІІ ст.
Етногенез українців відбувався в рамках універсальних законів етноісторичного розвитку народів середньої смуги Європи: англійців, іспанців, французів, румунів, чехів, поляків, сербів, хорватів, русинів-українців та ін. Усі вони пройшли три головні фази розвитку: 1. Племінну раннього середньовіччя (V–ІХ ст.); 2. Аристократичних націй розвиненого і пізнього середньовіччя (Х–ХVІ ст.); 3. Модерних націй нового та новітнього часів (ХVІІ–ХХІ ст.). Невизнання В. Балушком племінної фази україногенези суперечить зазначеним універсальним закономірностям розвитку великих етносів Європи.

Досвід непростого сусідства: епізоди з історії соціальної взаємодії українців та євреїв Волині першої половини ХVII ст.

Михайло Довбищенко — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Статтю присвячено проблемі відносин та соціальної взаємодії українських громад (передусім міщан і селян) з єврейським населенням Волинського воєводства першої половини XVII ст. Звернено увагу на актуальність об’єктивного аналізу цієї проблеми з огляду на хибні стереотипи про глибокі традиції українського антисемітизму та недостатню увагу вітчизняних науковців до вивчення досвіду соціальної взаємодії іудеїв і християн Волині литовсько-польської доби. Проаналізовано найважливіші дослідження й публікації, в яких започатковано розв’язання проблеми, підкреслено пріоритетні напрямки подальших студій, пов’язаних з цією тематикою.

Порушено питання про специфіку конфліктів між християнами та іудеями Волині. При цьому наголошено, що конфліктних ситуацій, пов’язаних саме з національно-релігійними непорозуміннями, виявлено порівняно небагато. Водночас у низці випадків їхній аналіз дає можливість отримати (як фонову інформацію) відомості про співпрацю представників християнських та іудейських громад.

Проаналізовано чотири епізоди з історії українсько-єврейських взаємин, які засвідчували співпрацю представників цих громад у реаліях повсякдення Волині першої половини XVII ст. Зокрема, відзначено практику запрошень українських міщанок і селянок до єврейських родин годувальницями немовлят; при цьому наголошено, що згадана співпраця мала давню історію й практикувалася на Волині попри виразну заборону в ІІ Литовському статуті. Розглянуто також випадки реакції українських селян і міщан у кризових ситуаціях, коли їхніми зусиллями євреїв було врятовано від грабіжників та юрби, що мала намір вчинити самосуд.

Дослідження дало можливість підтвердити уже заявлений у працях вітчизняних дослідників факт розмитості національно-релігійних кордонів між євреями й українцями в умовах повсякдення першої половини XVII ст. Це знаходило підтвердження не лише на прикладі комунікації євреїв зі шляхтою, але й на рівні інших станів, а саме міщан і селян. Підкреслено, що міф про системний антисемітизм українців не знаходить підтвердження в джерелах, тому дослідження реальних конфліктів українців і євреїв потребують нових підходів.

Виконання релігійних обрядів у Переяславській земській лікарні, богадільні, в’язниці в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть

Юрій Фігурний, Олена Жам, Оксана Висовень — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Мета публікації – висвітлення процесу виконання релігійних обрядів у Переяславській земській лікарні, Переяславській повітовій богадільні та Переяславському тюремному замку в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в контексті розвитку земського самоврядування в Україні та наслідків соціально-економічних реформ імперської доби. Наукова новизна полягає в тому, що ця тема вперше стала об’єктом самостійного комплексного дослідження. Інтерес до відправлення релігійних обрядів у земських установах міста Переяслава зумовлений їх роллю в законодавчій та релігійній сферах. Важливість проблеми та її слабка вивченість зумовлюють актуальність дослідження. Основним джерелом для нього стали матеріали постанов і звітів Переяславських повітових земських зборів за період кінця ХІХ – початку ХХ ст. Методологічною основою роботи є поєднання загальнонаукових принципів історизму, об’єктивності та системності. Введена до наукового обігу інформація є важливою для поглиблення подальших досліджень історії побуту населення Переяслава та Переяславського району.
Виявлено, що на підставі положень земської реформи 60-х років ХІХ ст. і згідно з церковним уставом священнослужителі парафій міста Переяслава та повіту були зобов’язані здійснювати найрізноманітніші релігійні обряди для віруючих, у тому числі відправлення релігійних треб (сповідь, причастя, покаяння, миропомазання, соборування тощо) у Переяславській земській лікарні, Переяславській повітовій богадільні, Переяславському тюремному замку. З’ясовано, що для хворих і вмираючих ця процедура («таїнство зцілення душі й тіла») мала велику моральну силу, оскільки давала духовне зцілення, навіть якщо воно не супроводжувалося фізичним одужанням. Встановлено, що для самотніх і бідних хворих Переяславської земської лікарні звершення Святих Таїн було безкоштовним.

Становлення та діяльність Чорноморської Української Громади в місті Севастополі у 1917 році

Антон Божук — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Це дослідження, присвячене діяльності Чорноморської Української Громади в місті Севастополі, є спробою з’ясувати та впорядкувати хронологію і фактологію діяльності однієї з провідних організацій військово-цивільного українського руху в Севастополі у 1917 році. Принагідно подаються маловідомі дані персоналій, пов’язаних із зазначеною організацією та тогочасними подіями. У дослідженні використані відомості української преси вказаного періоду та мемуарів учасників і очевидців подій. Зазначається, що основою організації став нелегальний гурток «Кобзар», який діяв у Севастополі у 1900–1917 рр. і був сформований переважно з офіцерів Чорноморського флоту та представників інтелігенції, зокрема освітян. Зміна організаційної форми була спричинена революційними подіями у Російській імперії в березні 1917 року та настанням нової фази українського національно-визвольного руху. Найбільшу кількість членів громади, що виконувала роль координаційного центру для українських формувань на кораблях та у берегових частинах Чорноморського флоту, склали офіцери та моряки, однак організація також мала на меті проведення передусім освітньої праці з метою освідомлення мас, продовжуючи справу гуртка «Кобзар». Носіями ідеї українізації армії та флоту на початку діяльності громади були переважно нечисленні представники молоді, що згодом сформували опозицію до старших членів громади, однак діяли у конструктивному напрямку; згодом громада ухвалила резолюцію з закликом до українізації Чорноморського флоту. Також Чорноморська Українська Громада в місті Севастополі налагоджувала зв’язки з представниками української влади з метою спільної координації дій. Організація припинила свою основну діяльність орієнтовно наприкінці 1917 року з огляду на червоний терор у Севастополі, однак приблизно у 1920-ті роки у Чехословацькій Республіці була сформована організація «Спілка членів Чорноморської Української Громади міста Севастополя на еміграції».

Українізація Західного Полісся: етапи та чинники

Ярослав Антонюк — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Проаналізовано перебіг українізації населення Західного Полісся (північ сучасних Волинської та Рівненської областей, а також південь Брестської області). Виділено головні етапи цього процесу. Перший – Визвольні змагання 1917–1921 рр., другий – міжвоєнний період, третій – від початку Другої світової війни до створення Української повстанської армії (УПА). З’ясовано, що більшість місцевих (поліських) православних священиків мали москвофільські погляди та вороже сприймали українізацію. Вони остерігалися революційних змін та намагалися законсервувати у собі залишки ідеології вже не існуючої російської імперії. Проте частина місцевих православних священиків підтримали українізацію та допомагали у розбудові мережі ОУН. Упродовж 1942–1944 років важливу роль у зазначеному процесі відіграла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона налагодила тісну співпрацю з ОУН у пропагандистській роботі та зуміла закріпитися в регіоні. Зокрема, священики УАПЦ провели українізацію богослужіння та розбудували власну церковну мережу. Нерідко у проповідях вони прославляли боротьбу ОУН та вшановували загиблих за самостійну Україну героїв. У свою чергу ОУН намагалася підтримати, передусім захистом та авторитетом, проукраїнських священиків. Щодо активного москвофільського духовенства чинився тиск (погрозами, побиттям, а у виняткових випадках – стратами). Зазначена активна позиція зуміла переломити ситуацію. На значній території національно свідомим священикам та оунівцям вдалося українізувати населення. Восени 1942 р. на цій базі військовим референтом Крайового проводу ОУН Остапом Качинським («Самсоном») на теренах Західного Полісся було створено перші підрозділи УПА. Натомість не опановані підпіллям ОУН терени контролювало москвофільське духовенство. Під його впливом місцеве населення втратило національну ідентичність та стало частиною білоруського народу.

Етнокультурний розвиток українського соціуму в умовах реваншизму росії щодо України у кінці ХХ — на початку ХХІ століття: періодизація та аналіз

Юрій Фігурний, Ольга Шакурова — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано етнокультурний розвиток українського соціуму в умовах реваншизму росії щодо України у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. З’ясовано, що осмислення періодизації етнокультурного розвою українського соціуму в умовах реваншистського курсу росії на відновлення її імперської потуги допомагає напрацюванню висновків щодо здобутків та допущених помилок для покращення сталого розвитку України на шляху євроатлантичної інтеграції. Зазначено, що етнокультурний розвиток українського суспільства в умовах реваншистсько-імперської політики Росії можна умовно поділити на п’ять періодів (етапів): перший (1991–2004 рр.), другий (2005–2009 рр.), третій (2010–2013 рр.), четвертий (2014–2021 рр.) і п’ятий (2022 р. – сьогодення). У цій статті розглянуто два перші періоди.
Перший період етнокультурного розвитку українського суспільства є найбільш тривалим і характеризується як позитивними, так і негативними тенденціями. Умовно його можна поділити на два підперіоди: перший (1991–1999 рр.) та другий (2000–2004 рр.). Обгрунтовано, що цей поділ передусім обумовлений реваншистською політикою росії щодо України, оскільки у 1991–1999 рр. кремль вирішував власні суспільно-політичні проблеми й не міг повною мірою приділяти увагу Україні. Прослідковано, що після приходу до влади В. Путіна, після суттєвого поліпшення політичного, економічного і фінансового становища в Росії російська кліка значно посилила свій антиукраїнський вплив на український етнокультурний простір.
Другий період етнокультурного розвитку українського суспільства визначається подальшим розширенням функціонування української мови у суспільно-політичному житті, навчально-освітньому процесі, у сферах науки, культури, мистецтва, кіноіндустрії тощо. Доведено, що кремль, усвідомивши небезпеку просування ідеалів і досягнень Помаранчевої революції на пострадянському просторі, доклав чималих зусиль для її дискредитації та упослідження, використовуючи для цього новостворену неоімперську реваншистську доктрину-концепт «русского мира».

Непокарані злочини росії: від геноцидів голодом до геноциду війною

Ярослав Калакура — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Актуальність і наукова новизна статті визначаються тим, що в ній обґрунтовується правомірність віднесення воєн, масових репресій і голодоморів, учинених Московією щодо української нації, до непокараних злочинів проти людяності, тобто таких, що мають геноцидний характер. Такий підхід дає можливість по-новому реалізувати мету дослідження, осмислити сучасний етап повномасштабної війни проти України як продовження багатовікової імперської стратегії геноциду, націленого на тотальне обезкровлення українського народу, знищення його національної державності, культурної спадщини, стирання історичної пам’яті і захоплення території. Завдання статті: дослідити спільність мети, близькість методів, засобів, тотожність причинно-наслідкових зв’язків воєн, голодоморів 1920–1940-х рр. і воєнного вторгнення 2014–2022 рр. як типових серій численних злочинів перманентного характеру, спрямованих на знищення України. Дослідження ґрунтується на основоположних принципах методології українознавчого пізнання, документальних свідченнях, наукових працях українознавчого, історичного, філософського, правничого і демографічного характеру, матеріалах статистики, періодичних видань та інтернет-ресурсів.
Дотримуючись проблемно-хронологічного принципу, відстежено природу і генетичне коріння злочинної політики Московії проти України, особливості її новітньої сутності, яка найповніше проявилася в процесі насадження російсько-більшовицького режиму на українських землях, в організації масових репресій та голодоморів 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 рр. і як нова хвиля повторилася у нинішній кровопролитній війні. Усі ці непокарані злочини мають однаково зумисний, наперед запрограмований, по-справжньому геноцидний характер і однакову людиноненависницьку мету: фізичне винищення української нації, унеможливлення її споконвічного прагнення визволитись, самоствердитись і побудувати власну державу. Їх натхненниками, організаторами і виконавцями виступає тоталітарно-імперський режим у формі комуно-більшовизму в 1920–1940-х рр., брежнєвщини і сучасного путінізму як різновидності ідеології та практики гітлерівського нацизму та сталінського більшовизму. Звернуто увагу на схожість методів і засобів реалізації геноцидної політики шляхом голодної смерті, репресій, депортацій у 1920–1940-х рр. і нинішній війні, застосування в ній не тільки найновіших озброєнь, кібертехнологій, масованих ракетних ударів, заборонених боєприпасів, фосфорних і касетних бомб, але й репресій щодо цивільного населення, масових пограбувань, депортацій, катувань, заснування концтаборів і створення нестерпних умов для життя людей.
Обґрунтовано висновок про те, що історичним попередником теперішньої війни РФ проти України є непокарані минулі злочини сталінсько-більшовицького режиму, передусім війни, масові репресії і голодомори 1920–1940-х рр., вчинені проти українського народу, імперська ідеологія. Висловлено низку пропозицій щодо подальшого дослідження проблеми непокараних злочинів російської і радянської імперій, спадкоємницею яких є РФ з її путінським режимом, вироблення запобіжників для недопущення їх повторення в майбутньому.

Утвердження демократії в модерній Україні: євроінтеграційний дискурс

Валентин Крисаченко — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене виявленню підстав та чинників утвердження демократії в Україні пострадянської доби. До об’єктивних підстав утвердження демократичних цінностей належать національні традиції, територіальна та духовна соборність українців, розвинене громадянське суспільство. У сукупності вони створюють підстави формування в Україні основних засад консолідованої демократії. Основні виклики та загрози для демократії в Україні пов’язані з функціонуванням артефактів тоталітарного суспільства в сфері управління, економіки, культури, ідеології, а на сучасному етапі – з повномасштабною агресією рф проти України.
До внутрішніх загроз слід віднести існування конфронтаційних ліній розмежування в суспільстві (регіональна опозиція, тіньова економіка, корупційні схеми, соціальна несправедливість, конфесійне протистояння, спротив утвердженню державної мови та ін.). Головними зовнішніми загрозами є втручання рф у суверенні права України на реалізацію власної стратегії розвитку.
Гарантією побудови консолідованої демократії в Україні є громадянське суспільство, котре виконує двоєдину креативну функцію: з одного боку, воно виступає ініціатором та донором позитивних демократичних зрушень в країні, з другого – виконує функції публічного контролю діяльності всіх гілок влади у дотриманні ними конституційних засад державного життя. Фундаментальним набутком консолідованих зусиль влади і громадянського суспільства є законодавчо підкріплений інтеграційний курс України.

Формування нової геополітичної картини світу в умовах російсько-українського воєнного протистояння

Леонід Чупрій — Wed, 29 Mar 2023 00:00:00 +0300

У статті розглядаються геополітичні орієнтації України в умовах сучасних викликів, зокрема повномасштабної агресії з боку росії. Зазначається, що в умовах активізації сучасних викликів, а саме військового протистояння проти України, значно посилилася геополітична роль США як світового лідера. Посилює сьогодні свою роль у світі і Європейський Союз, країни якого також активно допомагають Україні.
Проте всередині Європейського Союзу є певні суперечності. Так, країни Східної Європи і Балтії дуже активно підтримують Україну, оскільки вони розуміють –якщо Україна впаде під ударами росії, то наступними будуть вони. Але країни Західної Європи, зокрема Німеччина й Франція, хоча й допомагають Україні, проте виступають за перемовини з росією, вважаючи, що путіну потрібно зберегти обличчя, хоча як можна говорити про певні перемовини, коли кремлівський очільник знищує десятки тисяч мирного населення України. Тому сьогодні Німеччина і Франція поступово змінюють свою риторику, надаючи зброю для України, щоб перемогти російського агресора. Щодо країн глобального Півдня, то більшість із них займають нейтральну позицію, намагаючись не втручатися в конфлікт. Проте міжнародна підтримка України зростає, оскільки навіть країни глобального Півдня розуміють, що підтримувати країну-агресора – росію, яка поступово перетворюється в геополітичного ізгоя, не варто.