Українознавство

Інституціалізація українознавства як науки та навчальної дисципліни в умовах російсько-української війни

Галина Лозко — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті розглянуто основні філософсько-теоретичні засади інституціалізації українознавства як науки та навчальної дисципліни в умовах російсько-української війни. Наголошено на інтегративності та міждисциплінарності українознавства, проведено паралелі з деякими інтегративними науками вітчизнознавчого характеру, що існують у багатьох країнах світу: американістика (American Studies), полоністика, сходознавство тощо. Побіжно розглянуто історію становлення українознавства в 90-х роках ХХ ст., його інституціалізацію та показано політичні причини «згортання» українізації на догоду кланово-олігархічним інтересам. Встановлено мету і завдання курсу українознавства в аспірантурі, вищій та загальноосвітній школі: осмислення філософсько-теоретичних засад науки про Україну як самобутній етнокультурний та історико-політичний феномен. Авторка, спираючись на Наказ Міністерства освіти і науки України від 06 червня 2022 року (№ 527), розглянула навчальні програми загальноосвітніх шкіл з предмета «Захист Батьківщини» на наявність виховного компонента, а саме патріотичного виховання. Необхідним є збереження пам’яті про наших героїчних лицарів-захисників України, зустрічі з воїнами-учасниками російсько-української війни, що має важливе значення для виховання молоді в дусі патріотизму. Проте відсутність ідеалістичного уявлення про цінність рідної землі, понять честі й слави, вірності традиціям предків, уявлення про Дух нації та ін. вказує на збіднення духовно-емоційної складової таких програм, позбавлених глибокого філософського сенсу, що зменшує й мотивацію до безкорисливого служіння Батьківщині. На думку авторки, саме українознавство покликане наповнити знання про Україну духовно-патріотичною мотивацією. Проблема інституціалізації українознавства має вирішуватися на всіх суспільних рівнях: академічному, університетському, обласному, місцевому. Формування позитивного ставлення до українознавства в українському суспільстві – справа державної ваги.

Філософський аналіз освітнього простору: взаємодія індивіда та оточення

Василь Хавроненко, Іван Донець, Ольга Спис — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Стаття висвітлює філософський аспект освітнього простору, акцентуючи увагу на взаємодії індивіда і його оточення. Пропонується аналіз освітнього контексту як складного соціокультурного середовища, де розгортається процес формування особистості та взаємодії з соціумом. Також освітній процес розглядається як ключовий чинник впливу на індивідуальний розвиток. Досліджується, як освіта сприяє формуванню критичного мислення, самоідентифікації та особистісної зрілості, розкривається роль освіти у визначенні індивідуальних цілей та життєвого шляху. Окрема увага приділяється взаємодії індивіда з навколишнім середовищем, яке включає у себе соціокультурні аспекти, етичні норми та спілкування з оточенням. Аналізується вплив оточення на формування світогляду та цінностей особистості. Стаття висвітлює філософську думку про те, як освітній простір може сприяти або обмежувати індивідуальний розвиток. Автори прагнуть розкрити взаємозв’язки між освітою та особистісним зростанням,
а також визначити ключові фактори, що визначають цю взаємодію. Метою статті є розкриття філософського аспекту освітнього простору та розуміння взаємодії між індивідом та оточенням у контексті освітнього процесу. У методології використовуються філософські підходи, що дають можливість ретельно розглядати питання освітнього середовища. Дослідники застосовують аналіз понять, концепцій та теорій,
пов’язаних із філософією освіти, для висвітлення ключових аспектів взаємодії індивіда та оточення. Методика дослідження складається з систематичного аналізу літературних джерел, філософських трактатів та результатів попередніх досліджень. Застосовується інтердисциплінарний підхід, об’єднуючи філософську теорію з елементами соціології та психології, для отримання комплексного розуміння проблеми.
У висновках статті робиться спроба підсумувати отримані результати та визначити можливі перспективи подальших досліджень в галузі філософського аналізу освітнього простору та його впливу на розвиток особистості.

Образ захисника України у творчих роботах учнівської молоді

Юліана Шинкарик, Наталія Безсмертна — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано підготовку, проведення та підсумки Міжнародного щорічного літературно-мистецького конкурсу есе серед учнів 1–4, 5–8 та 9–11 класів на теми: «Воїн ЗСУ. Хто він?», «Образ сучасного українського воїна». Досліджено нормативно-правову базу, що стала підґрунтям для проведення Конкурсу, джерельну базу. Зазначено головні завдання Конкурсу та його організаційний склад журі. Здійснено системний аналіз кількісних і якісних показників конкурсних учнівських робіт у номінації «Малюнки». Оцінено творчі роботи конкурсантів і визначено переможців. Проведено типологізацію робіт за державною і народною символікою. Здійснено українознавчий аналіз інтерпретації образу захисника України через державну, народну символіку та через художнє бачення захисника України очима зростаючого покоління у творчих роботах учасників Конкурсу. Проведено зіставлення ілюстративного матеріалу з надісланими українською мовою есеями. Показано, що тексти конкурсних робіт, а саме візитівки, написані українською літературною мовою, що свідчить про достатній рівень володіння українською мовою як державною, про те, як крок за кроком українська опановує всі терени України, навіть тимчасово окуповані території, де учні шанують і зберігають рідну мову. Виявлено, що підписи під конкурсними малюнками та зображеннями на них синергетично взаємодіють між собою, посилюють засоби формування смислового навантаження й значення творчих робіт для формування патріотичної свідомості та національної ідентичності громадян Української держави. Наголошено, що, малюючи державну символіку України, воїнів ЗСУ та героїв України, учні щиросердечно вболівають за долю Української держави.

Науково-дослідний інститут українознавства: зародження, становлення, розвиток, сьогодення

Юрій Фігурний — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано зародження, становлення, розвиток та сьогодення Науково-дослідного інституту українознавства. З’ясовано, що створення Інституту стало наслідком потужного відродження українознавства. Виявлено, що комуністи, проросійськи налаштовані політики, чиновники й громадські діячі протягом усього часу існування Інституту намагалися перешкодити його україноцентричній діяльності та реорганізувати. Обґрунтовано, що з відновленням Української держави в 1991 р. розпочався новий етап в історії національної гуманітаристики, що призвело до створення у 1992 р. Інституту як сучасної науково-дослідної та освітньої інституції. Виявлено, що у кінці ХХ – на початку ХХІ століття під керівництом П. Кононенка Інститут активно сприяв українізації національного гуманітарного простору та посиленню національно-патріотичного виховання. Показано, що з червня 2013 р. по липень 2022 р. внаслідок непрофесійного адміністрування тогочасних керівників Інституту, неналежного його фінансування Міністерством заклад поступово втрачав авторитет серед науковців та освітян України, але, незважаючи на велику кількість проблем, продовжував виконувати планові фундаментальні й прикладні науково-дослідні роботи у несприятливих умовах російсько-українського протистояння. Обґрунтовано, що В. Чернець, який очолив НДІУ влітку 2022 р., за короткий час зумів кардинально перезавантажити його роботу: значно посилив кадровий потенціал, забезпечив стабільне фінансування, розширив сфери діяльності, створив 25 філій Інституту, що працюють виключно на волонтерських засадах, та повернув вченим-українознавцям впевненість у ці важкі воєнні часи. З’ясовано, що Інститут відіграє вагому роль у формуванні національно-патріотичного світогляду громадян України як важливого чинника українського націє- та державотворення в умовах повномасштабної російської агресії, щорічно проводячи міжнародні та всеукраїнські учнівські й учительські конкурси з українознавчої проблематики, активно повертаючи в український етнокультурний і національний гуманітарний простір прізвища й напрацювання видатних українців, які були загарбані імперцями й рашистами.

Вплив степових вершників Поволжя на формування культури Кукутені-Трипілля

Олексій Трачук — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Отримані в останні десятиліття ХХІ ст. остеологічні матеріали з неоенеолітичних пам’яток дають можливість стверджувати, що одомашнення коня відбулося у Волзько-Уральському міжріччі. Природно, що одночасно з кінними пастухами з’явилися і кінні воїни. Озброєння їх складалося з кам’яної сокири або булави, насадженої на довгу рукоять. Навершя-скіпетри в степах стали символами влади. На початку неоліту Стародавня Європа не знала ні важкодоступних фортець на підвищеннях, ні постійних загроз та жахіть війни. Але викликаний першою хвилею завоювань курганної культури розпад культур варна, караново і вінча став відчутним на території Південної і Центральної Європи, навіть у таких західних областях, як Верхній Дунай, Верхня Ельба і Верхній Одер, спровокувавши цілу серію вимушених переміщень. У племен пізнього періоду штрихової кераміки та племен культури лендель дослідники виявили нове монументальне явище – кругові рови навколо пагорбів та частокольні огорожі. Під натиском вершників елшанської, сурської та хвалинської культур Середнього Поволжя боянські, гумельницькі та хаманджійські племена хліборобів Нижнього Подунав’я вимушені проникати в верхів’я Олту, а звідти, через Брецький перевал, в пониззя Серету. Взаємодіючи з місцевими неолітичними племенами лінійно-стрічкової кераміки та буго-дністровської культур, вони беруть участь у формуванні культури Кукутені-Трипілля.

У статті підтримується думка М. Гімбутас, що одомашнення худоби, як і окультурення диких зернових культур, у племен буго-дністровської культури з’явилося на землях України незалежно від загального поширення тваринництва і землеробства у Південно-Східній Європі.

Перша українська археологічна новобудовна експедиція

Надія Гаврилюк — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Йдеться про стан археологічної спадщини народів України у зоні затоплення Каховським водосховищем у 1950–1960 рр. Підкреслюється, що її вивченням займались перші українські новобудовні експедиції. Проаналізовано стан Дніпрової заплави до утворення водосховища та після його створення. Розглянуто історію створення першої новобудовної експедиції в Україні, зусилля її учасників з виявлення, обліку і рятування археологічної спадщини на берегах Дніпра. На архівних матеріалах досліджено діяльність постійної суто української
новобудовної експедиції у 1951 році та перших чотирьох експедицій у регіоні. На матеріалах
розвідкових робіт представлені археологічні пам’ятки на берегах Дніпра до утворення Каховського водосховища та на берегах заплави ріки після його утворення. За результатами
досліджень у 1951 та 1957 роках зроблено такі висновки: перед заповненням Каховського водосховища відбувається офіційне створення першої постійно діючої української новобудовної
експедиції. На основі новобудовних експедицій формується нова когорта українських вчених,
які витісняють іноземних дослідників. Проведене порівняльне дослідження стану пам’яток
археології до заповнення Каховського водосховища свідчить, що його утворення згубно впливало на стан археологічної спадщини. Під час розвідок археологами зафіксовано також знищення заплави Дніпра. Зазначено, що досвід дослідження української археологічної спадщини
у 50–60-х роках має бути врахований у вирішенні проблеми водосховища у наш час.

Функціонування державної мови в сучасній Україні: духовно-практичні виміри

Валентин Крисаченко — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Обґрунтування ролі зарубіжного українства як чинника етнокультурного розвитку українського суспільства в умовах політики реваншу рф

Любов Отрошко — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Російська агресія супроти України на початку ХХІ ст. вплинула на розвиток українського суспільства в цілому та на українців за кордоном і взаємини України з українською діаспорою зокрема. Політика реваншу російської федерації та прагнення повернути Україну під свій контроль почала формуватися ще до відновлення Україною незалежності 24 серпня 1991 р.

Вважаємо, що середина 80-х років ХХ ст. стала переломним періодом не лише в історії України, але і в історії рф. Оскільки після розпаду СРСР відповідальні за злочини комуністичного режиму супроти українського народу так і не були належно покарані, імперська машина на початку 20-х років ХХІ ст. змогла застосувати свої найжахливіші репресивні методи для досягнення реваншу. Війна, яку розпочала рф в Україні 20 лютого 2014 р., стосується всіх українців як в Україні, так і поза її межами і лише посилила їхнє єднання у боротьбі за власну державність. Адже від часу своєї появи росія претендує на українську культурно-історичну спадщину та цивілізаційні здобутки українського народу в своїх агресивних загарбницьких цілях, заперечуючи етнокультурне підґрунтя існування української державності. Тому боротьба українського народу проти геноцидної політики російської влади щодо українців є спільною відповіддю світового українства, фінальною метою якої є збереження територіальної цілісності кордонів держави відповідно до головного принципу міжнародного публічного права, згідно з яким територія України є недоторканною від посягань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою.

Особливості функціонування державної мовної політики в Україні та її актуалізація у східних областях і на деокупованих територіях української держави

Наталія Безсмертна — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Державна мовна політика в Україні є сукупністю ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин в Українській державі, розвиток української мовної системи, що сприяє формуванню національної ідентичності та забезпеченню національної безпеки України.

У часи СРСР комуністичні ідеологи всіляко наголошували на розквіті радянських народів, їхніх мов, культур, традицій тощо, але насправді відбувалася тотальна асиміляція, а саме зросійщення та поступовий занепад етнічної культури неросійських народів. Особливо потерпала українська мова, хоча де-юре вона була мовою титульної нації Української Радянської Соціалістичної Республіки – українського народу. Проте у суспільство всіляко просувалася теза про вищість, високу культурність та довершеність російської й недолугість, недосконалість, нерозвиненість української як мови селюків та малоосвічених верств населення. Разом із тим, завдячуючи діям української інтелігенції, національно свідомих українців, українська мова була збережена порівняно з білоруською. В умовах занепаду комуністичної ідеології, дезінтеграції СРСР та його остаточного краху й відновлення суверенітету Української держави українська мова отримала реальний шанс повернути свою значущість у суспільно-політичному, культурному, гуманітарному просторі України.

З часу відновлення української державності, а саме з 1991 р., розпочався поступальний, але не завжди послідовний процес набуття українською мовою її де-юре і де-факто державного статусу. Протягом 1991–2023 рр. державна мовна політика базувалася на Конституції України, міжнародних зобов’язаннях та трьох фундаментальних мовних законах.

Humanism of the Civilization Project of Ukraine: The Search for the Worldview and Methodological Basis of Productive Social Practices

Nazip Khamitov — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

The article shows that each country, which is not an object but a subject of history and geopolitics, has its own civilizational project. It has been proven that the meaning and purpose of this project in a democratic, open society is the worthy self-realization of citizens in productive social practices, which gives rise to the civilizational subjectivity of the country.

Based on the methodological strategies of meta-anthropology and meta-anthropological potentialism, a humanistic civilisational project is understood as an image of the future of the country, generating a strategy of free, dignified, and effective implementation in the world thanks to the worthy self-realization of its citizens, in the process of which cultural identity is formed in combination with civilisational progress. A humanistic civilizational project is the result of a productive civilizational choice that makes a country a subject of history and its citizens protected, free, and not a threat to other countries.

It has been proven that the worthy self-realization of the individual in any era and among any people becomes the basis of civilizational projects and the development of civilization. However, only in the 21st century does it begin to be recognized as the main goal of civilizational projects, making these projects not only more humanistic but also more effective. A civilizational project in which man, his development, and self-realization are only a means will not be successful today under any circumstances. This should be taken into account when creating and implementing the Ukrainian civilizational project.

It is shown that in human life the cultural and civilizational principles are in constant interaction – culture is the spiritual content of civilization, and civilization creates conditions for the development of culture. Civilization takes on meaning as a means of revealing the socio-economic and cultural potential of a country, bringing it to the world level, and culture acts as a way of inspiration, worldview deepening and humanization of civilization. Therefore, the social practices of the civilizational project of Ukraine, which actualize its subjectivity, should be humanistic in conditions of both war and peace.

Термінологічний та методологічний інструментарій українознавства

Ольга Шакурова — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано термінологічний та методологічний інструментарій українознавства. Стисло охарактеризовано осмислення історіографії заявленої проблематики. Виявлено, що на сучасному етапі боротьби України за свою незалежність під час повномасштабної війни, що продовжує тривати на території Української держави, виняткового значення набуває українознавство. З’ясовано, що українознавство як цілісна система наукових інтегративних знань про Україну та світове українство має стати міцним ідеологічним підґрунтям для боротьби із росією та рашизмом. Показано, що важливого значення набуває вивчення методологічного інструментарію українознавства та опрацювання сучасних методів власне українознавчого дослідження. Наголошено, що питання теорії та методології належать до тих вагомих проблем, що вимагають з боку науковців постійної уваги та наукового осмислення відповідно до потреб наукової практики й рівня свідомості громадян. Доведено, що для гармонійного розвитку українського етносу й Української держави найважливішим та найвідповідальнішим завданням є розвиток українознавства не тільки як науки, патріотичного та україноцентричного світогляду, а й навчальної дисципліни, збільшення його ролі у суспільних, державотворчих та освітніх процесах. Виявлено, що актуальність дослідження методологічних інструментів для комплексного та всебічного українознавчого пошуку зумовлюється недооцінкою серед частини сучасних дослідників значення методології для наукового пізнання. Наголошено, що дослідження методологічного та термінологічного інструментарію українознавства допоможе дослідникам-початківцям осягнути саму суть наукового дослідження. Зазначено, що вивчення основної українознавчої термінології є необхідним етапом у процесі вивчення українознавства як світоглядної науки й навчальної дисципліни та допоможе у майбутньому здійснити системне та цілісне українознавче дослідження.

Латентна геополітична суб’єктність України як реальність та наукова проблема

Ірина Грабовська, Сергій Грабовський — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Автори присвятили статтю проблемі латентної геополітичної суб’єктності як такої та у її зв’язку з Україною зокрема. Проблема латентної геополітичної суб’єктності народу, країни, держави малодосліджена, проте вона є цілком реальним явищем і здатна впливати на геополітичні процеси. Крім того, за певних історичних обставин, часом несподівано для зовнішніх спостерігачів латентна суб’єктність здатна, іноді з вибухоподібною швидкістю, переростати в актуальну суб’єктність. На прикладах з історії Європи описані типологічно різні ситуації, пов’язані з латентною геополітичною суб’єктністю. При цьому автори беруть за приклад ті країни, які, подібно до України, або мали достатньо тривалий час колоніальний статус, або були окуповані деспотичними чи тоталітарними державами, або були залежними від інших держав. Ідеться про Польщу, Ірландію та Чехію. У статті окреслені найважливіші історичні «вузли», пов’язані з утратою актуальної геополітичної суб’єктності цими країнами, відновленням її або переходом суб’єктності в латентну форму. Такі стислі історичні екскурси дають можливість показати різні варіанти ставлення тієї чи іншої нації до перспектив набуття актуальної геополітичної суб’єктності. Адже ніхто не отримає таку суб’єктність автоматично, навіть латентна суб’єктність вимагає чималих зусиль із її здобуття й утримання. Справа тут полягає не тільки у чисельності нації, природних ресурсах і стані економіки. Бажання та готовність зайняти роль геополітичного суб’єкта є головним. «Нормальна» цивілізована держава може не прагнути стати актуальним геополітичним суб’єктом, вона може вдовольнитися роллю латентного суб’єкта, впливаючи на інші культури та допомагаючи тим, хто потребує допомоги. Проте деякі нації змушені силою історичних обставин ставати геополітичними суб’єктами, інакше їм загрожує спричинене агресивними сусідами швидке знищення. Останній випадок, видається, напряму стосується сьогоднішньої України.

Національний пантеон героїв як складова історико-культурної спадщини України

Роман Додонов — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Національний пантеон героїв є невід’ємною складовою нематеріальної культурної спадщини. Повномасштабне вторгнення путінської росії в Україну 24 лютого 2022 року обумовило серйозні світоглядні трансформації українського соціуму, у тому числі – зміну уявлень про тих, кого вважати героями, а кого – злочинцями. За даними довоєнних соціологічних опитувань, єдиний національний пантеон не був остаточно сформований, регіональні уявлення про його склад значно відрізнялися один від одного. Певну консолідуючу функцію в цьому плані виконав медіапроєкт «Великі українці» (2008).

У статті наводяться результати експертного опитування 2022 року, що порівнюються з аналогічним дослідженням 2024 року, проведеним з метою виявлення динаміки суспільної думки у зв’язку з початком війни. Констатується, що до війни верхівку національного пантеону складали історичні правителі Української держави: Богдан Хмельницький, Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Михайло Грушевський та поет Тарас Шевченко. У 2024 р. експерти зараховують до першої п’ятірки героїв Валерія Залужного, Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, Степана Бандеру, Павла Скоропадського. Наводяться відповіді експертів щодо визначення головних злочинців та жертв в історії України. Рейтинг антигероїв української історії до війни очолювали Йосип Сталін, Володимир Ленін і Віктор Янукович, після російського вторгнення поповнили володимир путін і Віктор Медведчук. Експерти висунули парадоксальну гіпотезу про історичний віктимблеймінг, коли українці не хочуть ототожнювати себе з жертвами, вважаючи, що жертви самі винні в своїх бідах. Розкриваються основні тенденції змін у суспільній думці, пов’язаних із фактором війни в Україні. Прогнозовано національний пантеон розширюється за рахунок залучення героїв сучасності – учасників спротиву російській агресії. Зроблено висновок, що регіональні відмінності в оцінках історичних постатей вже не виглядають радикально амбівалентними, тобто за два роки війни українське суспільство стало більш гомогенним.

Новітнє насильницьке розпорошення українства: проблема формування національного гуманітарного простору

Валентин Крисаченко — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Кардинальні трансформації, які переживає сучасне українське суспільство в умовах повномасштабної агресії рф проти України, та набуття нею статусу кандидата в ЄС потребують належного, глибинного і всебічного аналізу стратегій гуманітарного розвитку України, реалізації євроінтеграційного вектора її розвитку, зміцнення єдності українського світу. Досліджуються культурно-освітні пріоритети утвердження української ідентичності, гуманітарні стратегії розвитку України в контексті набуття повноцінного членства в Європейському Союзі. Практичні модуси освітньо-культурної інтеграції України до ЄС вимагають: здійснення інформаційно-комунікаційних проектів, спрямованих на розвиток та забезпечення національно-культурних потреб закордонного українства; інформування діаспори про актуальні події суспільного та культурного життя України; сприяння встановленню контактів між науковими закладами, установами культури, творчими колективами з різних країн, які прагнуть підтримувати зв’язки з Україною; створення мережі українських інформаційно-культурних центрів за кордоном на зразок «Українських садиб/домів». Перемога в російсько-українській війні потребує консолідації зусиль всієї нації з опертям на повноцінну міжнародну підтримку та допомогу. В питаннях збереження та відтворення гуманітарного простору першочерговою залишається необхідність широкої інформованості людей з питань цілісного образу української національної культури через систему освіти усіх типів та через мас-медіа, що сприятиме консолідації нації та державотворчим процесам. Освіта українського зарубіжжя – потужний фактор збереження національної ідентичності українця за кордоном. У світі існує розвинена мережа українських освітніх закладів різного рівня. Їх історія налічує понад століття, а географія охоплює всі континенти. Сьогодні ми є свідками народження нових закладів українських студій у країнах Європи, над створенням і розвитком яких працюють представники новітньої хвилі еміграції. Координаційні функції в консолідації нової хвилі української діаспори мають взяти на себе управлінські структури та громадянське суспільство України.

Розширення бренду Тараса Шевченка для адвокації українства

Оксана Зайченко — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300

Стаття є своєрідною присвятою до 210-ї річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Розглянуто в ній факт існування і розвитку особистого бренда Тараса Шевченка за його життя та після смерті, а також можливості його розширення до рівня національного бренда (охоплення нових аудиторій географічно, за межами України, та нових демографічних і соціальних аудиторій в Україні). Для цього серед іншого проаналізовано фотографії Тараса Шевченка 1858–1860 років через призму порад консультантів зі створення особистого бренда, а також використано наявний у відкритих джерелах аналіз шляхів та результатів розширення бренда Тараса Шевченка на терени Галичини ще в часи буття її колонією Австро-Угорщини. Наголошено на можливостях застосування брендингу видатних українців для здійснення адвокації української культури в світі, ребрендингу українства та України, що особливо важливо в умовах війни рф проти України. Звернено увагу на потребу докорінної зміни ставлення країн-лідерів західної цивілізації до «українського питання», до права українства на власну національну державу, остаточного витіснення, елімінування московського наративу про бездержавність українства, про синонімічність Русі та росії тощо зі свідомості політичних еліт цих країн. Зазначено, що війна, яка точиться на теренах України, має світовий та світоглядний характер і бере свій початок ще від так званої «весни народів», та наголошено у зв’язку з цим на потребі змінити наратив, який транслює Україна в світі – акцентувати місійність українства як споконвічного захисника та популяризатора цінностей західної цивілізації, зокрема на прикладі життя і творчості Тараса Шевченка, найвідомішого українця, який давно перетворився на національний бренд для самих українців. Зосереджено увагу на можливості застосування акціонізму та участі креативних індустрій у брендингу Тараса Григоровича та адвокації українства в світі, аналізуючи при цьому наявні практики українських митців та дієвців культури.

ГУЛАГ. Історія боротьби.

Юрій Фігурний — пн, 01 лип 2024 00:00:00 +0300