Українознавство

Збереження української культурної ідентичності як фактор державотворення

Артем Колюбаєв — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

На сучасному етапі глобалізації найбільшої уваги потребують дослідження основних аспектів соціокультурних змін, пов’язаних з проблемами самовизначення людини, опосередкованими духовними, ментально-ціннісними, етнонаціональними, інформаційними трансформаціями, що актуалізує необхідність формування толерантного ставлення до інших культур за умови збереження власної етнонаціональної ідентичності та культурної окремішності. Крім того, питання збереження національної ідентичності як окремої особистості, так і народу фундаментально пов’язані з ціннісно-моральними настановами культури, її національними трансформаціями. Для української поліетнічної культури проблема збереження власної самототожності, опосередкованої трансформацією ідентичності на індивідуальному рівні, особливо в умовах глобалізаційних викликів і антинацій, є чи не однією з найбільш актуальних.
Активні процеси культурно-інформаційної глобалізації розмивають підвалини культурної самототожності, а найбільше – традиції і мову. Домінуючими негативними викликами у вітчизняній мовній сфері є міграція і полікультурність, що провокують перемішування, перетин вітчизняних кордонів іномовними зразками. Своєрідність духовної етнонаціональної культури щонайбільше відображається в традиційних цінностях, які виконують роль ідеальних культурних конструктів. Їх руйнування призводить до закономірного опору, оскільки вони важко піддаються глобальному натиску почасти радикального індустріалізму.

Методологічні аспекти дослідження світоглядно- екзистенційних вимірів та архаїчних етапів духовної генези українського етносу

Володимир Ятченко — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

У статті розглядаються методологічні проблеми, які виникають у дослідника ранніх етапів розвитку давньоукраїнського суспільства. До числа таких проблем належить і вичленування та дослідження специфіки етапів становлення духовної сфери українського етносу на ранніх фазах його становлення. Завдання ускладнюється ще й обставиною, за якою етапи духовної культури етносу далеко не завжди збігаються з етапами розвитку його матеріальної культури, яка вивчається археологами. У дослідженні архаїчних етапів духовної генези українського етносу використовуються продукти українського фольклору, в яких збереглись реліктові залишки давніх священних текстів, міфів, передань, обрядів.
Висловлюється гіпотеза, за якою такі етапи можна виділяти, взявши за основу модифікації в суспільній самосвідомості статусу суб’єкта (пасивна чи активна позиція щодо вищих надприродних сил), зміни в самоусвідомленні окремих соціальних груп у соціальній структурі архаїчного давньоукраїнського суспільства, зміни у складі промоутерів духовної культури цих етапів етногенезу українського етносу. Генезу самоусвідомлення статусу людини щодо вищих духовних сил у давньоукраїнському суспільстві можна частково прослідкувати на матеріалі текстів українських замовлянь – жанру, в якому найбільше збереглись елементи архаїчного мислення. Одна частина замовлянь фіксує пасивну світоглядну позицію суб’єкта щодо вищих добрих і злих надприродних істот, друга – вияскравлює перехід суспільної самосвідомості до сприйняття людиною себе як активного актора соціального життя, як істоту, здатну протистояти підступам злих духовних сил. Це може бути одним із показників духовної, зокрема світоглядної, трансформації суб’єкта суспільного розвитку, переходу його на новий етап. Показником виділення і вивчення названих етапів можуть слугувати також зміни в соціальній структурі архаїчної фази давньоукраїнського суспільства. Розглянуто такі елементи соціальної структури архаїчного українського суспільства, як чоловічі й жіночі громади. Вони постали як нові суб’єкти політичного та духовного життя предків сучасних українців. Їх функціонування, взаємовідносини, колективні форми самосвідомості гіпотетично маніфестують окремий етап етногенезу предків українців.

Відродження європейських автохтонних релігій як стратегія збереження ідентичності

Галина Лозко — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

За матеріалами Європейського конгресу етнічних релігій 1998–2023 рр. здійснено дослідження європейських етнічних релігій (у тому числі й відроджених), які були і залишаються автохтонними традиційними релігійними системами. Процеси їх повернення до рідних народів в умовах глобалізації осмислюються як захисна реакція національних ідентичностей перед загрозами світової універсалізації. Стверджується, що духовна асиміляція й знецінення традицій можуть призвести до одноманітності людства (знищення етносфери). Звернуто увагу, що стереотипність релігієзнавчої термінології та її невідповідність сутності автентичних етнорелігій можуть завдавати конфесіям чи особистостям образи, дискримінації та негативно позначатися на їхньому іміджі в суспільстві. Розглянуто історію створення та діяльності міжнародного форуму рідновірів під назвою «Європейський конгрес етнічних релігій» (ЄКЕР) за період 1998–2023 рр. Особлива увага приділена звіту авторки, учасниці конгресу, про ХVІІІ з’їзд ЄКЕР, що відбувся в Латвії (м. Рига), та Ризькій декларації, яка містить положення щодо рівноправного співжиття етнорелігійних конфесій («релігійних меншин») у переважаючому оточенні конфесій світових релігій, які є офіційно визнаними у країнах Європи. Як зразок цивілізованого європейського підходу до свободи совісті й віровизнання подано факти про діяльність релігійної конфесії Дієвтурів у Латвії. Авторка дослідження представила на ЄКЕР доповідь-презентацію на тему «Українська рідна віра в умовах російсько-української війни», в якій було висвітлено життя конфесії української етнорелігії та звернуто увагу на численні порушення свободи совісті й віровизнання, антиукраїнську діяльність церков московського патріархату країни-агресорки, поінформовано про російські злочини проти людяності, руйнування інфраструктури України, екології, а також пом’януто загиблих на війні одновірців. Зроблено висновок, що автохтонні європейські етнорелігії (як давні, так і відроджені в наш час), які ґрунтуються на автентичності, поверненні до традиційних духовних систем, відновлених на основі власних національних культур, належить кваліфікувати як «традиційні релігії». Необхідно розглядати їх у контексті стратегії збереження національних ідентичностей і національної різноманітності Європи та світу.

Практика функціонування державних мов у демократичному світі: евристичний досвід для національно-патріотичного виховання в Україні

Валентин Крисаченко — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Світова практика засвідчує: повноцінна державність своїм обов’язковим атрибутом повинна мати функціонування спільного, єдиного комунікаційного простору. Зазвичай цю функцію виконує спільна/зрозуміла для всього соціуму мова. В умовах формування держав-імперій спільною мовою ставала мова загарбника: так набули свого глобального поширення англійська, іспанська, португальська, китайська, російська та деякі інші мови. Формування націй-держав і відповідно буржуазних демократій висунули на передній план національні мови, які і набули статусу державних/офіційних. Нині державна мова проголошена у понад 200 країнах, офіційними визнано 97 мов, причому в 66 державах закріплено дві та більше державних та офіційних мов. Головним критерієм розрізнення державних та офіційних мов виступає міра повноти їх вживання: як правило, державною визнається загальнонаціональна мова, а офіційною – регіональна мова нацменшин та етнічних анклавів тощо. Стратегічними пріоритетами при цьому постають скоординованість, взаємодоповнюваність, у кінцевому підсумку – синергетика, сумісні дії громадянського суспільства і державних інституцій з метою досягнення консенсусу. Фундаментальними засадами креативної взаємодії суспільних інституцій є вироблення та законодавча інституалізація засадничих норм співжиття, до яких належать спільна держава, громадянство, державна мова, політичні права і свободи громадян та ін. Дискурс державної мови постає підвалиною самореалізації стратегічних пріоритетів України з утвердження та розвитку національних інтересів та цінностей. Утвердження української мови як державної набуває невідпорного імперативу подальшого сталого і вільного європейського поступу України.

Концепт єдності як ключовий вектор співпраці України і Польщі в умовах повномасштабної війни (кінець лютого — серпень 2022 р.)

Тетяна Бевз — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Дослідження охоплює взаємостосунки та взаємодію України і Польщі у перші півроку повномасштабної війни рф проти України. У статті побіжно розглянуто питання спільної об’єднавчої історії двох країн, позиції польських мислителів на роль України, а також спільного ворога – росіян. Акцент зроблено на тому, що незалежна Польща неможлива без незалежної України, а долі і безпека України та Польщі нерозривно пов’язані. Акцентується увага на знакових подіях, які утверджують єдність у стосунках України й Польщі, зокрема, відзначення 100-річчя їх незалежності у 2018 р., а також Дня Соборності України. Говорячи про єдність як ключовий вектор співпраці між Україною й Польщею, констатуємо, що єдність вимірюють, зокрема, й за такими показниками, як рівень підтримки і взаємодопомоги, рівень довіри до соціальних інститутів, спільність цінностей.
Зазначається, що повномасштабна війна зруйнувала суперечності, насамперед історичні, які були між двома державами. Символічно, що за день до вторгнення керівники держав Люблінського трикутника президенти України Володимир Зеленський, Литовської Республіки Гітанас Науседа та Республіки Польща Анджей Дуда підписали спільну заяву, в якій засудили дії рф та підтвердили рішучу відданість суверенітету, незалежності й територіальній цілісності України, а також дбаючи про архітектуру безпеки у світі.
Особлива увага зосереджена на питаннях взаємодії країн, президентів та урядів в умовах повномасштабної війни, позиціях лідерів держав, лобіюванні Польщею кандидатства України у члени Європейського Союзу, допомоги та підтримки біженцям. Розкрито питання військової та гуманітарної допомоги Україні. Польща стала стратегічним партнером для України. Важливим моментом є те, що не тільки уряд Польщі допомагає Україні, а й польське громадянське суспільство, демонструючи єдність у підтримці українців. Адже Україна бореться не лише за свою безпеку, але й безпеку всієї Європи. Єдність стала ключовим вектором співпраці України та Польщі.

Етнокультурний розвиток українського суспільства в умовах неоголошеної російсько- української гібридної війни

Юрій Фігурний, Ольга Шакурова — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано етнокультурний розвиток українського соціуму в умовах неоголошеної російсько-української гібридної війни. З’ясовано, що четвертий етап етнокультурного розвитку українського суспільства (20.02.2014 – 23.02.2022 рр.) відзначився кардинальною зміною політики російської влади, а саме відбувся перехід від задіяння «м’якої сили» («русского мира») до застосування «жорсткої сили» (анексія Кримського півострова, так звана «русская весна», та вторгнення російських військ на територію Донецької й Луганської областей України), а все це разом призвело до початку воєнних дій. Зазначено, що неоголошена російсько-українська гібридна війна виявилася не звичайною військовою конфронтацією, а цівілізаційним протистоянням, але його гібридність (вміле маскування кремлем своїх агресивних планів; успішне розгортання потужної пропагандистської кампанії щодо відбілювання власної репутації в Європі й у світі; цинічні звинувачення України у розв’язуванні громадянської війни та вчинення геноциду проти населення Донбасу тощо) дала можливість російському керівництву проводити цілеспрямовану зовнішню й внутрішню політику та намагання примусити Україну до миру на власних засадах. Виявлено, що, незважаючи на поразки на полі бою (Іловайськ, Дебальцево тощо), тимчасову втрату Криму та окремих регіонів Донецької і Луганської областей, українці вистояли і зберегли державність. Обґрунтовано, що одним із головних чинників цієї стійкості стала українізація України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. та наявність власного етнокультурного простору. З’ясовано, що українська мова й українська етнічна та національна ідентичності, українська культура і ментальність не лише згуртували громадян України для відсічі російської агресії, а й поступово започаткували процес реального, а не формального творення української політичної нації. Доведено, що політика, економіка, військо, освіта, культура, наука, мистецтво, спорт тощо, наповнені україноцентричними сенсами, розпочали системне творення в умовах неоголошеної російсько-української гібридної війни нового цивілізаційного проєкту – Україна ХХІ століття.

Етнічний чинник як інструмент у гібридній війні рф проти України на території Донецької і Луганської областей (квітень — травень 2014 р.)

Олег Ананьїн — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Досліджено в історичному контексті етнічний чинник, який використала рф проти України як інструмент гібридної війни. Визначено, що на початку гібридної агресії в 2014 р. етнічний чинник у зовнішній політиці рф щодо України був головним у контексті просування свого впливу на українські території. Вважається, що, як правило, виправдання етнічних конфліктів усередині держави ґрунтується на прагненнях етнічної більшості у певному регіоні отримати політичну автономію або зовсім відокремитися та утворити власну незалежну національну державу. Але в умовах України особливістю збройного конфлікту стало намагання проросійських колаборантів організувати відокремлення від України прикордонних територій Донбасу з метою їхнього подальшого входження до складу суміжної рф за кримським сценарієм. Причому такі незаконні дії очільники місцевих колаборантів виправдовували прагненням більшості так званого російськомовного місцевого населення. Під час розв’язування збройного конфлікту в східних прикордонних областях України етнічний чинник використовувався в комплексі з військово-політичним. У сукупності обидва чинники мали застосовуватися з метою здійснення тиску на Україну через демонстрацію військової сили поблизу її державних кордонів, організації на Донбасі акцій непокори силам правопорядку, прикриття фінансової, військової та політичної підтримки місцевих проросійських колаборантів. Основна причина досягнення певного успіху в дестабілізації суспільно-політичної обстановки на українських південно-східних територіях полягала в існуючих історичних розбіжностях між різноманітними групами українського суспільства. Саме ці розбіжності рф за сприяння місцевих колаборантів намагалася використати у своїх цілях для дестабілізації соціально-політичної обстановки на Донбасі та досягнення підтримки з боку місцевого населення із числа українських громадян. Зазначено, що застосування етнічного чинника у розпалюванні збройного конфлікту на Донбасі надавало рф можливості стверджувати перед світовою спільнотою, що російська сторона не причетна до цих подій, а конфлікт начебто був спровокований тільки новим українським урядом через політику утисків прав російськомовного населення, в якого з рф давні етнокультурні зв’язки, що тепер нібито опинилися на межі руйнування.

Проблема збереження української ідентичності в окупованому Криму в умовах широкомасштабної агресії росії проти України (лютий 2022 — початок 2023)

Андрій Іванець — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано вплив широкомасштабної агресії росії у лютому 2022 р. – навесні 2023 р. на збереження української громадянської та етнічної ідентичності у тимчасово окупованому Криму. Держава-окупант проводила з початку війни у 2014 р. політику, спрямовану на дискримінацію громади етнічних українців Криму та корінного кримськотатарського народу, викорінення української громадянської та етнічної ідентичності, як частину плану із знищення Української держави та української нації. Новий етап війни, який рф розпочала у лютому 2022 р., посилив цю політику на тимчасово окупованій території Криму. Окупаційний режим збільшив тиск на носіїв української ідентичності, зокрема за допомогою воєнної пропаганди, активнішого залучення релігійних організацій до інформаційно-психологічного пресингу, нововведень у законодавство щодо так званої «дискредитації дій збройних сил рф», більш широкого застосування репресивного законодавства загалом, стимулювання доносів та інших форм позасудового переслідування. Під час широкомасштабної агресії окупанти посилили дискримінацію Кримської єпархії ПЦУ, яка допомагає не лише задовольняти духовні потреби віруючих, а й підтримувати ідентичність кримських українців. Зокрема, окупанти навесні 2023 р. захопили собор цієї конфесії у Сімферополі. З метою уникнення мобілізації до лав армії держави-агресора і вимушеної участі у війні проти України помітна частина проукраїнськи налаштованих кримчан виїхала за межі Криму. Масштаб злочинів окупантів на початку нової фази війни та наступні успіхи української армії у відбитті агресії росії призвели також до активізації таких кримчан, які проводять стихійні антивоєнні акції чи створюють підпільні групи спротиву, до поширення проукраїнських настроїв серед частини інших жителів Криму. Разом з тим внутрішніх сил у них недостатньо для довгострокового ефективного протистояння політиці дискримінації та асиміляції окупаційного режиму. В разі його збереження негативні тенденції збережуться, тому, на думку автора, реальним механізмом захисту прав носіїв української ідентичності в Криму є його звільнення від окупації.

Педагогічна спадщина К. Д. Ушинського як чинник державо- та націєтворення

Людмила Курило — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

У статті на основі критичного системного аналізу історико-педагогічних джерел, ретроспективних та сучасних соціогуманітарних досліджень здійснено спробу висвітлити важливі складові науково-педагогічної спадщини К. Д. Ушинського в контексті української та європейської ідентичності, поглиблення процесів європейської інтеграції. Як методологічний інструментарій дослідження використано ідеї та принципи діалектики, системний, інтердисциплінарний підходи до педагогічних та соціокультурних явищ і процесів ретроспективної та сучасної української дійсності.
Важливою складовою культурно-історичної спадщини України є творча спадщина видатного педагога другої половини ХІХ ст. Костянтина Дмитровича Ушинського. Саме українець К. Ушинський став фундатором наукової педагогіки і народної школи в імперську добу (ХІХ – поч. ХХ ст.). Теоретичною основою власної новаторської педагогічної концепції стала належним чином обґрунтована і практично втілена вченим ідея народності, яка передбачала виховання політично свідомої особистості, патріота і громадянина в національній за формою та змістом державі. Освітньо-наукова спадщина корифея української педагогіки охоплює всі найважливіші питання педагогічного знання, зокрема форм та методів навчання і виховання, теорію і практику розвивального навчання, проблеми національно-патріотичного, морального, трудового і родинного виховання, освіти жінок.
Плідні ідеї Костянтина Дмитровича мали значний вплив на становлення та розвиток української педагогіки, соціогуманітаристики. Спираючись на його значний науковий авторитет, вітчизняна професійна громадськість в умовах заборони і переслідувань української освіти та культури виборювала право власного народу на національну школу, на формування модерної української політичної нації. Багатоманітна, потужна в інтелектуальному сенсі педагогічна спадщина класика української педагогіки належить до скарбниці європейської культури, а тому має стати предметом національної гордості українців. Сучасні дослідники мають дати всебічну, неупереджену, виважену оцінку місця і ролі Костянтина Дмитровича Ушинського у розвитку сучасної педагогіко-психологічної науки, його глибоких інноваційних праць як важливої складової багатоманітної культурно-історичної спадщини як України, так і Європи.

Українська діаспора Канади в історії доброчинності

Наталія Солонська — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

На матеріалах, опублікованих у канадсько-українських виданнях, які відіграють роль архівного та історичного джерела (джерельна база історії канадсько-української доброчинності), і виходячи з міждисциплінарного характеру українознавства, проаналізовано доброчинність українців Канади як духовно-культурний феномен, ціннісну моральну основу та свідчення високого інтелекту, християнську сутність внутрішнього світу членів діаспорної спільноти.
Історія канадських українців розглядається через призму такого явища, як доброчинність; здійснюються спроби оцінити внесок членів діаспори у розвиток публічної політики та їх вплив на неї в Канаді, дослідити біографії канадсько-українських доброчинників.
У контексті соціокультурних трансформацій, що відбуваються в Канаді, розглянуто доброчинність як фактор, консолідуючий українців діаспори, унікальний цементуючий «матеріал» єднання діаспори для збереження власної народної культури, мови як складників загального національного простору, духовності, формування базових принципів, що лежать в основі добра, людських гідностей.
Підтвердженням доброчинності канадських українців є численні приклади виявів цього етико-соціального явища, що відображають моральні цінності співтовариства, їх світосприйняття, спосіб суспільного співіснування, публічну культуру. Конкретні справи матеріальної підтримки сотнями організацій, інституцій, благодійних фондів, приватними особами тих, хто потребував і потребує захисту в ім’я ствердження життя, творення і співпраці світової спільноти, що нині особливо актуально під час загрози всеохопної деструкції, руйнування, дають підстави для висновку щодо масовості, життєздатності, етико-суспільного потенціалу явища доброчинності в колі української спільноти Канади.

Анти і склавини черняхівської культури — предки слов’янських народів Європи

Олексій Трачук — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Продовжуємо досліджувати структуру поселень слов’ян VІІ ст. до н. е. – V ст. н. е. Попередні праці про історичні племена неврів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і венедів надруковані в журналі «Українознавство» (2022. № 2–4; 2023. № 1–2). Запропонований метод родоплемінної географії, що включає картографування гнізд поселень названих слов’янських племен на сучасних картах України, Білорусі та рф, фіксує майже повне збігання цих різночасових карт. Він сприяє виявленню характерних рис соціального, культурного та економічного життя слов’янських племен, які населяли територію Східної Європи від часів Геродота до раннього середньовіччя, за допомогою різних галузей сучасної науки.
На основі досліджень археологів на картах Дніпровського Лівобережжя раніше нами локалізовано 21 плем’я скіфів-землеробів VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. до н. е., 20 племен венедів зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е., 59 племен венедів пізньозарубинецької культури. Матеріали цієї статті дають можливість локалізувати 325 племінних гнізд антів і понад 60 гнізд склавинів черняхівської культури ІІІ – початку V cт. Анти і склавини під час Великого розселення V–VII ст. з’являються на півдні – в Подунав’ї, в глибинних районах Балканського півострова; на заході доходять до Ельби та Балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону і Волги. У другій половині І тис. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи.
Скіфи-землероби, венеди, анти і склавини протягом дванадцяти століть проживали на тих самих землях у басейнах рік Дніпро, Дністер, Південний Буг, Десна, Ворскла, Сейм, Псел, Сіверський Донець. Там же в VI–VII ст. мешкали наступні покоління – антів пеньківської та склавинів празько-корчацької культур, а в VIIІ–ХІІІ ст. – літописні племена сіверян, древлян, волинян, хорватів, уличів – праукраїнців.

Бориспільська Громада в українському національному відродженні (кінець 50-х — перша половина 60-х років ХІХ ст.)

Людмила Іванова, Ірина Телегуз — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

На основі архівних матеріалів, опублікованих документів та мемуарної літератури аналізується світоглядна позиція, ідейна спрямованість і практична діяльність членів Бориспільської Громади у 60-ті рр. ХІХ ст. в контексті процесу становлення української модерної нації.
У вітчизняній історіографії Бориспільська Громада розглядалась як філія, складова частина Київської Громади. Справді, бориспільські громадівці перебували у тісних зв’язках із Київською Громадою і були активними учасниками усіх її освітньо-культурних заходів: створення українських недільних шкіл у Києві та київському передмісті, у справі пропагування національної української ідеї серед широких соціальних верств українства. Втім Бориспільська Громада відзначається своєю цілковитою автономністю. Це простежується у вирішенні ряду важливих питань діяльності та баченні своєї ролі у суспільному житті України. Зокрема, бориспільські громадівці демонстрували свою готовність співпрацювати з представниками польських студентських гмін, підтримати їх під час визвольного повстання 1863 року. В цьому контексті показовими є свідчення бориспільських громадівців В. Синєгуба, В. Пилипенка, С. Плещенка, котрі мали намір об’єднати визвольні зусилля поляків та українців у боротьбі проти Російської імперії.
Поданий документальний матеріал засвідчує, що прикметною рисою громадівського руху у 60-ті рр. ХІХ ст., на прикладі Бориспільської Громади, був не тільки освітньо-культурницький напрямок діяльності, що передбачав утвердження української національної ідентичності, але й цілком політичний. У громадівському русі виділялось радикальне крило, представники якого були налаштовані на досить рішучі дії у протистоянні з петербурзькою імперською владою, коли усі легальні методи реалізації українського проекту будуть повністю вичерпані.

Етапи формування українського народу як локальний прояв універсальних етногенетичних процесів Європи

Леонід Залізняк — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Протягом перших тридцяти років незалежності України між прибічниками різних версій україногенези точилася наукова дискусія, яка часом набувала гострих форм. У наші дні вона завершилася переконливою перемогою заснованої М. Грушевським ранньосередньовічної концепції походження українського народу. Її конкурентами в тридцятирічній боротьбі за прихильність громадян України були трипільська та пізньосередньовічна версії україногенези. Перша з них підтвердила свій статус бездоказової фантазії, а друга – радянської ідеологеми. В статті розглядається сучасний стан концепції ранньосередньовічного походження українського народу.
Сучасна європейська етнологія дає можливість узгодити фази україногенези з етапами розвитку більшості народів середньої смуги Європи, які мешкають уздовж північного кордону Римської імперії. Більшість із них народилися після падіння Римської імперії і кінця Великого переселення народів у V–VІІ ст. З початку середньовіччя до наших днів французи, іспанці, англійці, чехи, серби, хорвати, поляки, русини-українці пройшли три основні фази етнічного розвитку – племінну раннього середньовіччя (V–Х ст.), феодально-аристократичних націй розвиненого середньовіччя (Х–ХVІ ст.) та модерних націй ХVІІ–ХХІ ст.
Першими українськими племенами були історичні анти, за М. Грушевським, та склавини (празька та пеньківська археологічні культури V–VІІ ст. відповідно). Вони трансформувалися в літописні племена полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, білих хорватів (райковецька культура VІІІ–Х ст.). Згадані споріднені племена в Х ст. консолідувалися в державі Русь у феодально-аристократичну націю русинів-українців, яка втратила державність у ХІІІ–ХІV ст. внаслідок експансії монголів, поляків, литовців. У ХVІІ ст. Україна вступила в фазу будівництва модерної нації. Про це свідчать певні риси буржуазної революції в повстанні під проводом Б. Хмельницького.
На відміну від держав Європи будівництво модерної нації в Україні та інших державах пострадянського простору не завершилося до нашого часу. Головною причиною є нищення елементів європейської ринкової економіки деспотичною російською імперією та її прямими нащадками – СРСР та путінською росією.

ІІІ Всеукраїнські наукові читання з міжнародною участю «Свою Україну любіть!»

Юрій Фігурний, Ольга Шакурова — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

ІІІ Всеукраїнські наукові читання з міжнародною участю «Свою Україну любіть!»

Міжнародні дистанційні мистецькі мультифестивалі для дітей та підлітків української діаспори як вагомий фактор національно-патріотичного виховання

Ілона Сиваш, Вікторія Шаповал — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Міжнародні дистанційні
мистецькі мультифестивалі
для дітей та підлітків української діаспори як вагомий фактор національно-патріотичного виховання

День пам’яті захисників України

Вікторія Шаповал — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

День пам’яті захисників України

Всесвітні форуми українців – дієвий інструмент консолідації зарубіжного українства

Ілона Сиваш, Вікторія Шаповал — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Новітнє дослідження цивілізаційної ідентичності українства

Тетяна Воропаєва — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Новітнє дослідження цивілізаційної ідентичності українства

Наукове осмислення народження новітньої української історичної науки

Оксана Висовень, Ірина Краснодемська — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Рецензія на монографію Ярослава Калакури «Українська історіографія: на переломі від методологічного монізму до європейських орієнтирів». Київ: ВПЦ «Київський університет», 2022. 464 с.

Антропологічний вимір філософії Григорія Сковороди

Микола Федоренко — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Класичні людинознавчі дослідження були спрямовані переважно на пошук людської «першосутності», ґрунтувалися на презумпції у людини певного місця у світі. Основою подібного мислення слугувало метафізичне припущення про те, що «чистий розум» не може претендувати на більше, ніж поєднувати альтернативні твердження. Ми не можемо знати «речі у собі», тому що річ ніколи не може постати нам інакше, ніж у явищі. З огляду на відоме розмежування ноуменів та феноменів виникала певна епістемологічна дихотомія: або ми маємо відмовитися від спроб вийти за межу феноменів, або нам варто шукати особливі шляхи осягнення нової феноменальної реальності, де б явища не протистояли сутності. Принципово новий підхід щодо вирішення зазначеної суперечності представлено засновником сучасної філософської антропології Максом Шелером. Його значення полягає в тому, щоб збагнути в людському світосприйнятті явища особливого виміру. Задля цього дослідник мав шляхом переживання увійти в найживіший контакт зі світом, тобто з тими речами, з якими має справу. До того ж речі розглядаються так, як вони безпосередньо виявляють себе у переживанні. Рефлектуючий погляд затримується тільки на точках дотику переживання й предмета світу. Певні передумови подібного переживання можна віднайти і в уявленнях Григорія Сковороди про «три світи» – макрокосм, мікрокосм та символічний світ. Останньому український філософ надавав особливого значення. Адже символізм живиться не минулим, а енергетикою «сутнісного», що постійно в русі. Сковорода намагається схопити це буття в його становленні, ці сутнісні метаморфози шляхом використання художньо-образних засобів. Це гостре відчуття поступу не полишає Сковороду і в екзистенційно-особистих пошуках. Мислитель сприймав будь-яке становище в житті як «тимчасову видимість». Для класичної й сучасної антропологічної рефлексії принциповою є думка українського філософа про «сродність» людини з буттям. Саме ця настанова допомагала Сковороді знаходити способи самопорятунку у світі.

До філософських підстав осмислення проблеми суб’єктності України. Концепція Олександра Кульчицького

Ірина Грабовська, Сергій Грабовський — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Стаття присвячена актуальній теоретичній і практичній проблемі – формуванню суб’єктності України (країни та держави) в національному та геополітичному вимірах. Автори досліджують цю проблему в історичному вимірі останніх 35 років. Вони вважають, що геополітична суб’єктність України стала реальною ще наприкінці 1980-х, і вона в числі інших факторів спричинила розпад СССР. Проте після початку 1990-х рівень української суб’єктності знизився. Аналізуються зовнішні, внутрішні та «гібридні» чинники, які зумовили цю ситуацію, в тому числі й уплив ідей «кінця історії» та «рівнозначності всіх культур й ідеологій» на інтелектуальне середовище. Змінило ситуацію, в тому числі й інтелектуальну, практичне піднесення української суб’єктності у зв’язку з Майданами, а особливо – у зв’язку з російським вторгненням в Україну у 2014 році та необхідністю організованої відсічі агресору. Ще більше посилилася нагальність осмислення проблеми суб’єктності України після початку повномасштабної війни росії задля знищення всього українського.
Сьогодні принципово змінюються етноментальні характеристики українців. Це передбачуваний процес: зміна настанови масової свідомості, ідентичностей і характерології народу напряму залежить від його реальних практик життя. Зміна ментальності жертви, вічного упокореного, підлеглого відбувається на наших очах насамперед на полях битв за Україну у війні з російським агресором. Суб’єктність українців, у тому числі і геополітична, утверджується в реальних зусиллях нації і держави, спрямованих на самозбереження в умовах жорсткої цивілізаційної кризи, породженої режимом путінізму в рф. Тому надзвичайно велике значення для подальшого буття українців як нації і держави має перемога над російським агресором. У цьому контексті нової актуальності набули ідеї українського мислителя ХХ століття професора Олександра Кульчицького, чий доробок резонує зі світовими трендами осмислення геополітики та національної суб’єктності, а також із українською дійсністю останніх років.

Тоталологія людини за вченнями філософій кордоцентризму і конкордизму

Ярослав Гнатюк — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

У статті засобами історико-філософського культурно-предикативного аналізу досліджується тоталологія людини – українське філософське вчення про цілісну людину або людину-особистість. Звідси мета і завдання цієї статті – реінтерпретація українських філософських вчень про цілісну (суцільну) людину, переопис головних термінів української філософської традиції – «цілісна людина» і «суцільна людина» – терміном «особистість».
В українській філософській традиції тоталологія людини представлена двома історичними етапами: філософією кордоцентризму як сакральною концептуалізацією цілісної людини і філософією конкордизму як її світською концептуалізацією. Філософія кордоцентризму обстоює ієрархічний принцип організації людських реальностей, визначальною серед яких є духовна реальність, а філософія конкордизму – принцип погодження, зрівноваження чи збалансування фізичних і психічних сил у системі людських реальностей.
Філософія кордоцентризму і філософія конкордизму демонструють протилежні підходи до розуміння людської і соціальної реальності. Філософія кордоцентризму виходить із здорового людського духу, веселості серця як здоров’я гармонійної душі й наголошує на його провідній ролі у житті людини і спільноти, важливому значенні для забезпечення здоров’я усього людського і суспільного організму. Філософія ж конкордизму кладе в основу побудови щастя людину із фізичними і психічними розладами та пропонує за допомогою лікування людського організму і реорганізації суспільного організму рецепт досягнення постійної радості життя.
Філософська тенденція кордоцентризму представлена низкою авторів концепцій цілісної людини, серед яких Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич і П. Куліш. Філософська ж система конкордизму представлена лише одним автором концепції суцільної людини – В. Винниченком.

Багатовимірність інституалізації цінностей українського етносу

Кирило Грабчак — Thu, 28 Sep 2023 00:00:00 +0300

Аналізуючи описи українських етнічних цінностей, наявні у минулому та притаманні сучасній українознавчій думці, автор виокремлює галузеві (дисциплінарні) наукові підходи до вивчення цього феномену. Запропоновано шість таких підходів щодо дослідження українських етнічних цінностей: етнологічний, освітньо-педагогічний, етнопсихологічний, соціологічний, етнополітологічний, філософський. Кожному з підходів дається характеристика. Зазначаються представники та джерельна база підходів. У межах деяких базових підходів автор статті виділяє відгалуження (різновиди). Зокрема, в етнологічному підході вирізняються історичне та етнорелігійне відгалуження, в етнополітологічному – етноконфліктне та етнодержавознавче. Щодо освітньо-педагогічного підходу звертається увага, що у практичній площині кількість теоретичних кваліфікаційних робіт, зокрема кандидатських дисертацій, не завжди переходила у якість дієвого залучення школярів та студентів до української ідентичності за допомогою етнічних цінностей. Негативні наслідки цього досі мають місце у різних сферах. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році недоліки, пов’язані з низьким рівнем українcької ідентичності у вихованні та здобутті освіти, тільки ще більше знайшли свій вияв. В умовах війни та неспровокованої агресії російської федерації проти України етноконфліктне відгалуження етнополітичного підходу також набуло нової, трагічної, актуальності. Адже, крім зовнішнього воєнно-силового протистояння, відбувається зіткнення різних, діаметрально протилежних цінностей, зокрема цінностей українського етносу та демократичних цінностей української політичної нації з імперськими російськими наративами.