Українознавство

Формоутворення соціальної травми та резильєнтність українського суспільства до травмоутворюючих подій російсько-української війни

Володимир Ятченко, Олена Клименко — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Перехід до інформаційного суспільства та масова цифровізація у XXI столітті трансформували уявлення про соціальну травму, актуалізувавши необхідність її осмислення в нових технологічних і комунікативних умовах. За таких обставин соціальна травма постає не лише як емоційно-психологічний або культурний феномен, а й як довготривалий кумулятивний процес, що формується під впливом системних трансформацій – демографічних, соціальних, економічних, культурних, політичних, історичних тощо. Наукова проблема полягає у відсутності глибоких теоретичних і емпіричних досліджень, присвячених комплексному аналізу соціальної травми війни як чинника, що визначає не тільки поточний стан суспільства, але й перспективи його посттравматичного розвитку. Вивчення цієї проблематики становить пріоритетний вектор сучасних міждисциплінарних досліджень, орієнтованих на розробку ефективних стратегій соціального відновлення, формування національної єдності та забезпечення сталого майбутнього розвитку української нації в поствоєнний період.

Мета статті полягає у визначенні категорії соціальної травми та виявленні її ролі в процесах резильєнтності українського соціуму до процесів травмоутворюючого характеру, що виникають в ході російсько-української війни.

Висновки. Соціальна травма в українському контексті постає як системне, глибоко вкорінене та багаторівневе явище, яке формується під впливом війни та охоплює численні виміри життєдіяльності суспільства – від індивідуального психоемоційного стану до структурних зрушень у соціальному, культурному, економічному й політичному устрої. У межах сучасної теорії соціальної травми доцільним є виділення окремих рівнів проживання травматичних подій, зокрема психологічного, колективного, культурного, економічного, політичного, історичного та міжпоколіннєвого. Результати ґрунтовного аналізу експертних оцінок і соціологічних даних засвідчують, що українське суспільство в умовах повномасштабної війни демонструє високий рівень соціальної резильєнтності, яка виявляється через мобілізацію колективного потенціалу, згуртованість, готовність до адаптації та самоорганізації.

Викриття російських міфів і фальсифікацій історії україни щодо голодомору-геноциду 1932–1933 років та геноциду української нації під час повномасштабної російсько-української війни

Юрій Фігурний, Ольга Шакурова — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Важливість заявленої проблеми полягає у тому, що, аналізуючи передумови, перебіг і наслідки шовіністичної великодержавної російської політики щодо України й українців, починаючи з другої половини ХVІІ ст. включно із сьогоденням, ми маємо можливість розкрити імперську сутність Росії, незважаючи на форму її державного устрою (царизм, більшовизм, путінізм). Магістральний тренд російських керманичів – повне упокорення українського народу з перспективою його асиміляції, а якщо він чинив супротив, то його очікувало жорстоке покарання у форматі геноциду – від Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. до геноциду української нації під час повномасштабної російсько-української війни. Спростування російських міфів, фейків і фальсифікацій історії України допоможе перемогти пропагандистські наративи в інформаційному просторі.

Мета дослідження – комплексний аналіз базових передумов (взаємовідносини між Україною та Росією), причин і наслідків геноциду українського народу – від Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. до осмислення жахливої трагедії російсько-української війни та спростування російських міфів, фейків і фальсифікацій історії України.

Висновки. Виявлено, що для тоталітарної радянської влади терор голодом в Україні став дієвим засобом для досягнення своєї мети – перетворити СРСР у потужну індустріально-аграрну державу, щоб якнайшвидше мілітаризувати країну і заволодіти всім світом. З’ясовано, що Голодомор-геноцид 1932–1933 рр., який призвів до мільйонів жертв українського народу, став наслідком цієї жахливої політики. Доведено, що для авторитарної російської влади геноцид українського народу під час російсько-української війни служить для ліквідації Української держави, української політичної нації, знищення української національної ідентичності, для повернення Росії статусу наддержави. Показано, що спростування російських міфів, фейків і фальсифікацій історії України допоможе осмисленню як трагедії Голодомору-геноциду 1932–1933 рр., так і жахіть сучасної російсько-української війни та посприяє консолідації громадян Української держави для перемоги над рашистами.

Освітня траєкторія як «м’яка сила» та комунікативна стратегія державної політики України

Артур Маргулов — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. В умовах повномасштабного військового конфлікту українські державницькі механізми перебувають у системі підвищеної турбулентності. Відбувається спроба кризових деформацій існуючих інституцій та ментального сприйняття концепцій державного устрою. Це стало результатом передусім активних бойових дій на території країни, негативних економічних процесів, скорочення державного фінансування певних галузей тощо. Не оминули ці новації й системи національної вищої освіти. Сучасні виклики та сталі механізми процесуальних трансформацій отримали широкий резонанс в освітянському та громадянському середовищі.

Мета – визначення оптимальних механізмів реалізації державної освітянської реформи, а також балансу між сучасними реаліями та пріоритетними напрямами комплексних державних стратегій.

Висновки. У процесі побудови української модерної державності важливим фактором є ментально-історичне переосмислення минулого. Студентська молодь належить до тієї категорії населення, яка активно цьому сприяє. Незаангажоване ментальне сприйняття дійсності виводить її у провідників втілення принципів демократії та європейських цінностей. У сучасних історичних реаліях вона відіграє в цих процесах активну роль. Університети виконують функції інструментарію формування національно-патріотичного виховання, цементуючи на рівні ментального сприйняття основні засади державницької політики. Ефективність освітньої моделі має реалізовуватися через інструментарій модернізації матеріально-технічної бази та освітніх програм, підготовки фахівців відповідно до потреб економіки, активної міжнародної академічної мобільності здобувачів та освітян. Необхідність адаптаційного перехідного періоду зумовлена кризовими обставинами та не повинна розглядатись як відхилення від сталого процесу європеїзації української системи освіти.

Виховання патріота в сучасних умовах: виклики та можливості

Наталя Дерев’янченко, Олена Авілова, Артур Лі, Іван Галенко — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Сучасна система освіти в Україні має відповісти на нові виклики, зокрема ті, що пов’язані з інформаційною війною, гібридною агресією та потребою в зміцненні національної єдності. Постає питання переосмислення традиційних підходів до патріотичного виховання – від формальності до осмисленої, ціннісно зорієнтованої, практичної діяльності, що відповідає реаліям сьогодення. В епоху, коли інформаційні фронти стають не менш важливими за фізичні, патріотичне виховання молоді набуває стратегічного значення для держави. Сьогоднішні реалії змушують переосмислити традиційні підходи до формування національної свідомості учнів, особливо коли класичні освітні моделі трансформуються під впливом цифрових технологій. Через розробку інформаційних платформ, чат-ботів та інтерактивних додатків учні не тільки опановують передові технології, але й застосовують їх для вирішення конкретних проблем у сфері інформаційної безпеки України. Такий підхід перетворює абстрактне поняття патріотизму на відчутну практичну діяльність.

Метою статті є представлення практичного досвіду реалізації інноваційного міжпредметного проєкту з патріотичного виховання в сучасних умовах, що поєднує інтегроване навчання, цифрові технології та формування громадянської свідомості, а також обґрунтування ролі учнів як активних учасників захисту інформаційного простору держави.

Висновки. Досвід Великоновосілківського закладу загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів № 2 демонструє, що патріотичне виховання в сучасних умовах – це не формальність і не набір гасел. Це живий, творчий процес, у якому учні виступають активними суб’єктами, а не пасивними об’єктами впливу. Такий підхід формує молоде покоління українців, які не тільки люблять свою країну на словах, але й готові діяти заради її захисту та розвитку. Вони володіють необхідними знаннями, навичками та цінностями, щоб протистояти сучасним викликам і будувати сильну, незалежну державу. Ми переконані, що силою нашої єдності, інтелекту та інновацій Україна здолає випробування, збереже свою незалежність і забезпечить гідне майбутнє для наступних поколінь, у якому головними цінностями будуть свобода, право та повага до інтелектуальної власності.

Спростування російських фальсифікацій щодо походження українців, спадщини Київської Русі та «спільної історії»: до історіографії проблеми

Ірина Краснодемська — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Сьогодні розкриття російських міфів та спростування фальсифікацій щодо історії України є особливо актуальними у контексті сучасної окупаційно-геноцидної війни Росії проти України, яка триває не лише за допомогою традиційних збройних засобів, але й з використанням сучасних інноваційних технологій, зокрема інформаційних інструментів, спрямованих на дискредитацію та дестабілізацію України, руйнування національної ідентичності та свідомості українців, їхню світоглядну дезорієнтацію. Масована інформаційно-пропагандистська кампанія в медіа, наукових колах, міжнародній політиці включає поширення маніпулятивних фейків і спотворення історії України, за допомогою чого Росія прагне легітимізувати та виправдати свої загарбницькі амбіції, формуючи перекручені картини історичних подій, підриваючи українське національне самовизначення та світогляд, що створює серйозні виклики для забезпечення гуманітарної безпеки країни.

Мета – проаналізувати праці вчених, в яких розвінчуються російські історичні міфи й фальсифікації щодо походження українців, «спільної історії» та про «братні» український і російський народи, спрямовані на спотворення української історичної пам’яті, а також оцінка підходів українських і західних істориків до їхнього викриття.

Висновки. Історіографія питання про походження українців зазнала кардинальних змін, пройшовши шлях від ідеологічно забарвлених теорій до сучасних наукових підходів. Нині панує концепція (В. Баран, Л. Залізняк), що визнає українців самостійним етносом, становлення якого розпочалося з розвитку східнослов’янських племен у період раннього середньовіччя. Українські історики, переважно представники української еміграції, в своїх дослідженнях у ХХ ст. чітко відмежовують Київську Русь від Московії та критикують концепцію «триєдиного народу». Вчені наголошують на тому, що традиції Русі зберігалися та розвивалися саме на українських землях, тоді як московська «Русь» є результатом пізнішого переосмислення та привласнення цієї спадщини. Більшість сучасних українських істориків, на відміну від російської імперської історіографії кінця XVIII – XIX ст., руйнують російські міфи про «братні народи» та «спільну історію», які створені для русифікації, утвердження контролю над Україною та виправдання імперських амбіцій, і визнають їх політичним конструктом. Червоною ниткою в їхніх працях проходить думка про те, що спільні елементи історії існують, але це не є доказом «єдиної історичної долі»; концепція «триєдиного народу» була створена для імперських ідеологічних потреб; українська нація розвивалась як окрема спільнота. Вони у своїх дослідженнях, які базуються на критичному аналізі джерел, порівняльній історії, міждисциплінарних підходах, запропонували концепт тяглості української історії.

«Хутір – село – місто» як фігура селянського силогізму

Ярослав Гнатюк — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. У статті проблематизується онтологія українського автентичного буття через категорії традиційних українських поселенських спільнот, виражених термінами «хутір», «село», «місто». Онтологія українського автентичного буття набуває вигляду філософії українських поселенських спільнот, постаючи частиною філософії української національної ідеї. Традиційні категорії поселенських спільнот, що описують сутність України як країни селян, посідають історично визначені місця у структурі селянського силогізму українського національного мислення й українського національного буття, набуваючи вигляду абстрактної схеми: «хутір – село – місто». Категорія села постає середнім терміном селянського силогізму, що розуміється як висновок через середній термін в українському національному мисленні, зв’язок крайніх термінів хутора і міста у ньому через середній термін села. Вона спричиняє не лише хід думки в українському національному мисленні, рух крайніх термінів хутора і міста через середній термін села, але й пов’язує протилежні способи існування хутора, села і міста в українському національному бутті. У такий спосіб здійснюється українізація неукраїнського міста, наповнення неукраїнської міської цивілізації автентичним буттям української культури.
Мета – осмислення ідеї України – селянської країни, української сільської культури, відокремленої від неукраїнської міської цивілізації, й обґрунтування перспектив подолання негативних наслідків такого екзистенційного розламу на культурному і цивілізаційному рівні у філософському дискурсі української національної ідеї.
Висновки. Філософія українських поселенських спільнот, виходячи з принципу першості проблеми перед її розв’язанням у теорії філософії української національної ідеї, проблематизує низку протистоянь в українському національному бутті: між католицько-протестантською цивілізацією і православною, українською сільською культурою і неукраїнською міською цивілізацією, українською хутірською відрубністю і неукраїнською міською централізацією, українською мовною свідомістю і неукраїнським іншомовним несвідомим. Вона шукає шляхи розв’язання зазначених проблем, способи подолання наявних релігійних, культурних, мовних і національних відмінностей. Беручи до уваги те, що у філософській теорії поставлена проблема має більшу цінність, ніж її розв’язання, у філософії українських поселенських спільнот найбільшою заслугою вважається проблематизація українського національного буття. Що ж до реальних способів розв’язання поставлених проблем, то це передусім завдання істориків, мовознавців, культурологів, соціологів і політологів, а також політиків, громадських і культурних діячів, які у взаємодії з філософами покликані покращувати українське національне буття.

Етика і мораль у соціокультурному розвитку людства від первісності до сучасності в контексті гейміфікації культурних практик

Ольга Москвич, Віктор Шостак, Наталія Столярчук — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність теми зумовлена не лише науковим інтересом, а й практичною потребою сучасного суспільства у формуванні нових етичних орієнтирів, що відповідали б викликам часу, зокрема в умовах війни, кризи довіри до інституцій, інформаційного перевантаження та зростання впливу гейміфікованих технологій на формування свідомості. Процеси глобалізації та цифровізації, очевидцями і співучасниками яких ми є, суттєво трансформують традиційні соціальні зв’язки, провокуючи потребу осмислення нових форм етичного впливу через різноманітні культурні практики, на які значний вплив має гейміфікація. У сучасному світі гейміфікація стала феноменом, що не лише умовно «захопив» такі сфери людської життєдіяльності, як освіта, мистецтво, реклама, соціальна комунікація, психологія впливу, а й став викликом для традиційних моральних орієнтирів.

Мета дослідження – комплексно осмислити роль етики і моралі у соціокультурному розвитку людства від найдавніших часів до сучасності та простежити, як процеси гейміфікації трансформували його сучасні морально-етичні практики.

Висновки. Етика завжди відображала соціальні потреби, різні типи свідомості, а також домінантні форми культури. Цифровізована й глобалізована сучасність ще більше перетворює мораль, надаючи їй гнучкої контекстуальної форми і перетворюючи мережі, спільноти чи цифрові платформи на її носіїв. Як культурний і соціальний феномен гейміфікація відіграє значну роль у цьому процесі: формує нові способи взаємодії між інформацією і людьми та впливає на моральні орієнтири сучасної особистості. З одного боку, гейміфіковані практики редукують складні етичні проблеми до форматів ігрового вибору, стимулюють конформізм і залежність від зовнішньої винагороди, з другого – дають можливість моделювати моральну поведінку, формувати емпатію, розвивати критичне мислення та соціальну відповідальність. Отже, гейміфікація аж ніяк не заперечує мораль, а трансформує механізми її формування і переживання. Саме це і є її амбівалентною суттю та потенціалом – через гейміфіковані культурні практики формувати нові адаптивні, діалогічні й відкриті до рефлексії етичні горизонти.

Організаційні заходи щодо реалізації роботи по дослідженню матеріальних і духовних втрат населення Українського Полісся внаслідок російсько-української війни

Олексій Трачук, Галина Лозко, Павло Шидловський, Ігор Винниченко, Любов Отрошко — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

У статті описано організаційні заходи щодо реалізації роботи з дослідження матеріальних і духовних втрат населення Київського та Житомирського Полісся внаслідок російсько-української війни.

Становлення і розвиток української громади на теренах Криму: минуле й сьогодення

Юрій Фігурний — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Рецензія на працю «Формування модерної національної свідомості українців Криму: тенденції, перспективи та асиміляційні загрози (кінець XIX–початок XXI ст.) / Упорядник і науковий редактор д.і.н. П.П. Гай-Нижник. Київ: Саміт-книга, 2024. 544с.»

Національно-патріотичне виховання у контексті утвердження української ідентичності в умовах війни: українознавчий контент

Олена Газізова — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. У період війни національно-патріотичне виховання молоді набуває першочергового значення як стратегічний чинник забезпечення єдності суспільства, його стійкості до зовнішніх викликів і загроз. Українознавство як міждисциплінарна галузь знань виступає дієвим інструментом формування свідомого і мотивованого патріотизму учнівської молоді, воно інтегрує знання та цінності, формує національну ідентичність, виховує здатність до критичного мислення й активної громадянської позиції здобувачів освіти. В умовах війни українознавство не лише зберігає свою актуальність, а й постає як стратегічний освітній ресурс у процесі зміцнення державності України. Одним із ефективних інструментів формування патріотичної свідомості є науково-дослідна діяльність учнів, яка забезпечує розвиток інтелектуального потенціалу і формує глибоке розуміння національних цінностей, історичної правди, особистої відповідальності перед державою. Науково-дослідна діяльність розвиває в учнів уміння мислити критично, працювати з джерелами, аналізувати суспільні процеси. Це сприяє глибшому розумінню історичних подій, сучасного становища країни та усвідомлення своєї ролі в її майбутньому. Зокрема, XVIII Міжнародний конкурс з українознавства (2024–2025) засвідчив, що учнівські дослідження стають вагомим чинником у розвитку національної свідомості та патріотичного виховання.

Мета статті полягає в аналізі проблематики й структури українознавчих практик як чинника формування патріотичної свідомості та активної громадянської позиції здобувачів освіти в умовах російсько-української війни.

Висновки. Формування свідомого і мотивованого патріотизму в умовах сучасних викликів, зокрема повномасштабної російсько-української війни, є одним із пріоритетних завдань освіти України. Важливу роль у цьому процесі відіграє українознавство як інтегративна наука, що поєднує історичні, культурологічні, мовознавчі, етнологічні та філософські знання. Його освітній потенціал реалізується не лише через навчальні програми, а й через науково-пошукову діяльність учнівської молоді, зокрема участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Одним із таких майданчиків став Міжнародний конкурс з українознавства для учнів 8–11 класів, який з 2007 р. організовує Науково-дослідний інститут українознавства. XVIIІ конкурс (26–28 березня 2025 р., м. Київ) засвідчив значний інтерес учнівської молоді до українознавчих студій і продемонстрував потенціал українознавства у формуванні патріотичної свідомості.

Обряд вінкоплетіння у весільному циклі обрядів подолян (на матеріалах сіл Чемеровецької громади)

Марія Федорів, Олеся Кух — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Україна – країна з цікавими народними традиціями, які варті того, щоб їх пам’ятати. В обрядах і традиціях з відповідними піснеспівами та дійствами, що супроводжували усе життя українців, тісно переплітається християнський та язичницький символізм. Сьогодні досить багато із національних обрядів і ритуалів забуваються, відходять у небуття. У місті їх мало хто практикує, у селах також не завжди. Водночас весільні обряди наповнені глибоким символізмом і заслуговують на те, щоб їх зберегти для наступних поколінь. У статті зосереджується увага на одному із обрядів весільного циклу – вінкоплетіння – у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області як етапі підготовки до весілля. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вивчення і збереження українських традицій та обрядів, їх популяризації й відродження серед молоді.

Метою статті є детальне вивчення та опис обряду вінкоплетіння у Чемеровецькій громаді Хмельницької області.

Висновки. Весілля на Українському Поділлі – складна суміш обрядів, розтягнутих у часі. А ще дуже видовищний і цікавий цикл обрядів, що відбувалися напередодні, під час та після весілля. Обряд вінкоплетіння – захід для молоді, що символізував перехід наречених у новий соціальний статус. Цей обряд різнився в регіонах та мав свої символи-атрибути. Дійство складалося зі стриження барвінку, запросин на весілля, плетіння вінка та вечірки з обсипанням залишками барвінку одне одного з побажаннями. На жаль, нам не вдалося дізнатися повністю про пісні, що співаються під час обряду, – їх не записували, а передавали усно. Захоплення цим обрядом підштовхнуло до детального його вивчення та відтворення у гуртку – з постригом барвінку та ритуалами. Ми переконалися, що у нашому місті його цілком можна відтворити.

Відродження традицій є підтвердженням самобутності та унікальності українців. У них вишукано переплітаються символи християнства та язичництва з регіональними особливостями, до яких додалося і природне розташування.

Кавові традиції кримських татар

Софія Пастушенко, Марина Руденко — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. В усі часи кримські татари славилися своєю гостинністю. З давнини до сьогодення в кримськотатарській оселі гостя вітають ароматною та міцною кавою. Актуальність дослідження кавових традицій кримських татар полягає у тому, що традиції вживання, приготування та подачі кави цього народу настільки унікальні та особливі, що у 2024 році їх внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України. Отже, зараз на часі заглибитися в цю культуру та дізнатися її особливості. Тому предметом нашого дослідження є причини появи та поширення кави у Криму, сукупність традицій приготування та споживання кави в традиційній кухні киримли, сучасні способи подачі кави, висвітлення традицій у мистецьких творах, зокрема літературних.

Метою статті є дослідження кавових традицій кримських татар.

Висновки. Незважаючи на те, що саме турки популяризували каву в регіоні, у кримських татар вона набула сакрального значення. Кавова церемонія стала невід’ємною частиною прийому гостей, а кав’ярні поширилися всім півостровом і стали не лише місцем споживання кави, а й культурним осередком. Протягом століть під впливом інших культур з’явилося чимало різновидів кави, кожен з яких подається під час конкретного ритуалу. Кримські татари дуже бережуть свою культуру, тому традиції приготування та подачі кави в домашніх умовах майже не зазнали змін. В Україні відкрилася велика кількість автентичних закладів, що намагаються підтримувати інтерес до цієї культури. Література, фотографія, живопис та кінематограф ілюструють кавові обряди киримли. У творах Михайла Коцюбинського, наприклад, кава стає символом гостинності та важливою частиною суспільного життя. Завдяки відображенню таких культурних особливостей зберігається етнічна самобутність кримських татар, а також розкривається багатство їхньої культурної спадщини.

Cилянка як стародавня етнічна українська прикраса (на прикладі діяльності майстрині з Івано-Франківщини, представниці української діаспори м. Манчестер Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії)

Анастасія Волошин, Валентина Загорулько — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Українські прикраси з бісеру є важливою складовою народного мистецтва та національної культурної спадщини України. Їх виникнення та розвиток тісно пов’язані з етнічною ідентичністю українського народу, його духовним світом та культурними традиціями. Бісероплетіння в Україні має глибокі історичні корені. Перші згадки про використання намистин для прикрас зустрічаються в археологічних знахідках трипільської культури. Протягом століть бісероплетіння набуло поширення, особливо в західних регіонах України (Гуцульщина, Буковина, Поділля). Актуальність дослідження зумовлена потребою системного вивчення стародавніх українських прикрас як елементів регіонального розвитку декоративно-ужиткового мистецтва у діяльності майстринь української діаспори.

Мета – дослідити та проаналізувати художні особливості й процес створення нашийної прикраси силянки на прикладі діяльності Ольги Борисевич, майстрині з Івано-Франківщини, представниці української діаспори м. Манчестер Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії, та її роль у збереженні української ідентичності.

Висновки. Проаналізований фактологічний матеріал дає підставу стверджувати, що сучасні українські прикраси, а саме бісерні, ввібрали в себе пластичне поєднання лінії, ритму, пропорції, матеріалу, а також досягнення народного мистецтва Івано-Франківщини, утворивши новий комплекс оздоб, який гідно може доповнити сучасне жіноче вбрання. Основні мотиви, які прослідковуються у представлених силянках, – фітоморфний (рослинний) та геометричний. Усі описані прикраси були створені шляхом нанизування бісеру на нитку із подальшим переплетенням у вигляді широкого намиста або стрічки. Майстриня з Івано-Франківщини використовує техніку паралельного нанизування, перехресного плетіння та плетіння на станку. Перспективи дослідження особливостей силянок вбачаємо у поєднанні його з вивченням українських етнічних прикрас загалом, що дасть змогу детально охарактеризувати систему жіночого та чоловічого оздоблення досліджуваного регіону.

Іван Капущак – перший народний парламентар Галичини

Стефанія Букатюк, Артур Репешко — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Досліджуючи сторінки історії ХVІІІ–ХХ ст., ми неодноразово пізнавали ці періоди через призму окремих постатей. Роль особистості в історії часто недооцінена. В усіх на слуху імена відомих лідерів громадської думки, які вирішували долі держав. Водночас, мешкаючи в селі чи місті, ми часто не знаємо про видатних людей нашого краю. Понад те, їхня роль в історії Батьківщини часто не до кінця з’ясована. Одним із таких лідерів громадської думки був житель Богородчанщини Іван Капущак – народний трибун, який не побоявся піти всупереч системі й стати на захист поневоленого люду. Актуальність дослідження полягає в тому, щоб через призму вивчення життя та діяльності однієї людини довести тезу про те, що навіть одна особистість може змінити хід історичних подій. Іван Капущак став саме тією людиною, яка доклала максимальних зусиль для покращення життя населення Галичини.

Мета статті – проаналізувати внесок Івана Капущака у встановлення парламентаризму та розвиток народної освіти на теренах рідного краю.

Висновки. Аналізуючи суспільно-політичну ситуацію першої половини ХІХ ст., ми зібрали та систематизували інформацію про першого парламентаря з Богородчанщини. Отримана інформація дала змогу краще зрозуміти соціально-економічне становище населення того часу, відчути всі проблеми, які воно переживало. Іван Капущак не шукав вигоди у діяльності, пішов усупереч системі. Свідченням його палкого бажання змінити долю простого селянина була промова у віденському парламенті. У той час, коли більша частина місцевого населення в краї була неосвіченою, він стукав в усі двері чиновницького апарату. Для нього на першому місці був селянин – людина, а не гроші чи влада. Високий політичний злет не засліпив його. Навпаки, він чітко усвідомив свою роль та покликання всього життя – боротися проти несправедливості та поневолення, ополячення та онімечення місцевого населення, тому навіть після завершення революційних подій 1848–1849 років він далі провадив культурно-просвітницьку роботу на малій батьківщині. Односельці до сьогодні пам’ятають про віденського парламентаря, цінують його внесок у політичний та культурно-освітній розвиток рідного краю.

Cтепан Чубенко: «Футбол для мене – більше, ніж життя. І більше, ніж життя, – це Україна»

Герман Ольховський, Ірина Мельник — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Розбудова незалежної України неможлива без патріотичного виховання молоді. На сучасному етапі становлення правової демократичної української держави та її інтеграції до ЄС важливим є питання виховання високоморальної особистості – патріота своєї країни. Розвивати правову державу можуть лише громадяни, які люблять свій народ, державу, готові самовіддано розбудовувати її та захищати. Виховати таких громадян можна за умови розвитку національної освіти, у якій система виховання та навчання ґрунтується на ідеях української героїчної історії, багатої культури, основ українознавства. Суспільно-політична актуальність теми полягає в необхідності збереження усних спогадів про Степана Чубенка його батьків, друзів, однокласників, побратимів, знайомих, у поширенні інформації про юного героя та його творів з-поміж земляків та людей з інших регіонів України.

Мета роботи – дослідити становлення особистості юного краматорського героя Степана Чубенка, його участь у проукраїнських акціях у листопаді 2013 року – червні 2014 року та її наслідки.

Висновки. Таким чином, у статті простежено становлення особистості юного краматорського героя Степана Чубенка, його участь у проукраїнських акціях у листопаді 2013 року – липні 2014 року та її наслідки. З’ясовано, що національна свідомість і патріотизм Степана Чубенка почали формуватися, коли юнак став гравцем місцевого ФК «Авангард» й учасником групи «Ультрас Краматорськ», під час його знайомства з представниками національної скаутської організації «Пласт», членами Краматорської міської партійної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Батьки також сприяли національно-патріотичному вихованню сина. Як учасник Євромайдану та проукраїнських мітингів у захопленому бойовиками «ДНР» Краматорську, який віддав життя за рідну Батьківщину, Степан Чубенко є гордістю рідного міста, Донеччини й України та героїчним феноменом боротьби за суверенітет країни.

Урбіцид міста Бахмут

Іван Марченко, Віталій Глухота — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Повномасштабна війна, розв’язана РФ, спричинила значні економічні, демографічні, соціальні та культурні втрати в Україні. Особливо відчутними вони є для жителів півдня та сходу країни, які поки що залишаються окупованими. Цілі міста південного сходу країни вщент знищено. Відбудова постраждалих, частково зруйнованих та повністю знищених міст є одним із першочергових завдань для нашої держави. Цілеспрямована політика ворога щодо знищення міст в науковому середовищі має власну термінологію – урбіцид. Відсутність досліджень щодо урбіциду в місті Бахмут, а також ліквідація наслідків російської агресії потребують ґрунтовного наукового осмислення. Важливо узагальнити та картувати масштаби руйнувань, розробити конструктивні заходи щодо відновлення і відбудови міста на якісно новому рівні.

Мета статті – здійснити географічний аналіз урбіциду на прикладі міста Бахмут Донецької області.

Висновки. Плани держави щодо відбудови Бахмута нині мають декларативний характер, оскільки місто окуповане, але основні принципи відновлення Бахмута та інших міст були задекларовані на Міжнародній конференції в Лугано у липні 2022 року: партнерство; спрямованість на реформи; прозорість, підзвітність і верховенство права; демократична участь; залученість багатьох стейкхолдерів; гендерна рівність та інклюзія; сталий розвиток. Вважаємо, що їхня часткова реалізація можлива і під час війни. Аналіз літератури та «принципи Лугано» дали можливість сформувати та запропонувати пріоритетність у відбудові Бахмута. Насамперед це відновлення критичної інфраструктури, нові підходи до просторового планування міста, побудова доступного та якісного житла, інклюзивність, мобільність, безбар’єрність, відновлення містоформуючих галузей, цифрові рішення, життєстійкість і безпека. Не викликає жодних сумнівів, що Бахмут цілком реально відбудувати та відродити як місто-герой та місто майбутнього.

Особливості соціально-психологічної адаптації українських дітей в європейських закладах середньої освіти

Олександра Гах, Наталія Доброва — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Через напад росії на Україну зараз за кордоном перебуває понад 1,8 мільйона дітей. Адаптація українських дітей до нових країн, звичаїв та правил є новим досвідом і значною проблемою. Україна – європейська країна, тому частина правил і звичаїв нам знайома, але водночас у кожної країни є свої відмінності, які необхідно опанувати й дотримуватися у повсякденному житті. Збільшення дітей-мігрантів шкільного віку загострило проблему їх соціокультурної та етнічної адаптації в новому культурному середовищі, адже діти-біженці є однією з найбільш вразливих категорій учнів і потребують постійної психолого-педагогічної підтримки, особливо на початковому етапі їх навчання у новому іншомовному середовищі. Діти-мігранти в процесі адаптації переживають багато соціальних, психологічних і педагогічних проблем та потребують психолого-педагогічної підтримки.

Метою статті є дослідження особливостей адаптації українських дітей-мігрантів в європейських закладах освіти.

Висновки. Сучасна наука приділяє проблемі соціально-психологічної адаптації особистості велику увагу. Аналіз інформації міжнародних моніторингів вказує на те, що процес адаптації українських дітей в іноземних школах потребує подальшого детального дослідження та ретельного вивчення психологічних ресурсів, які забезпечать успішну соціально-психологічну адаптацію дітей в ситуації змінених умов навчання. Проведене емпіричне дослідження психологічних особливостей адаптації українських дітей в європейських школах показало, що у неадаптованих дітей низький рівень самооцінки та високий рівень шкільної тривожності. Діти бояться демонструвати свої можливості, вони заздалегідь налаштовуються на негативне оцінювання своїх вчинків, думок, результатів роботи. Успішна адаптація українських дітей-мігрантів в іноземних школах потребує психолого-педагогічного супроводу.

Музеї як простір суспільної консолідації в Україні в умовах війни: сучасні тренди та політики діяльності

Тетяна Бевз, Тетяна Василевська — ср, 01 жов 2025 00:00:00 +0000

Актуальність. Сьогодні українські музеї, перебуваючи в складних умовах війни, стикаються із численними проблемами, які впливають на їхню діяльність і здатність виконувати свої основні функції. Музеї, в яких зберігаються та популяризуються ключові елементи національної спадщини, виконують важливу роль у створенні континууму для рефлексії та відкритого діалогу. Вони стають місцями, що спонукають до переосмислення минулого, формулювання суспільних дискурсів щодо непростих культурних та соціальних викликів, просторами інституціонального збереження колективної пам’яті. Через свої експозиції та освітні програми музеї не лише зберігають історичні та культурні артефакти, а й активно сприяють формуванню національної ідентичності, усвідомленню спадкоємності поколінь.

Метою статті є виявлення сутності музеїв як простору суспільної консолідації та засобу формування і утвердження національної ідентичності в Україні в умовах війни.

Висновки. Сучасні музейні тренди і політики є ефективними чинниками формування національної ідентичності, створюючи простір для взаємодії культури, історії та сучасних суспільних процесів. Вони відображають прагнення перетворити музеї з пасивних сховищ артефактів на активні простори для навчання, діалогу та соціальних змін. Це робить їх важливим гравцем у сучасному суспільному та культурному житті, здатним відповідати на виклики часу та інтегрувати новітні технології й підходи для взаємодії з аудиторією. Консолідація суспільства, особливо в умовах соціальних та політичних трансформацій, потребує єднання його представників на основі спільних смислів та ідеалів. Музеї мають можливість згуртовувати людей з різних соціальних груп через створення простору для об’єднуючого усвідомлення історичних подій, цінностей та культури в цілому, відображаючи розмаїття соціокультурних ідентичностей всередині однієї нації, що сприяє формуванню соціальної інтеграції, порозумінню й зменшенню напруги між різними сегментами суспільства.