Українознавство

Збереження археологічної спадщини: виклики воєнного часу або рутина повсякдення?

Дмитро Каравайко, канд. іст. наук , Майя Хоружа, м.н.с. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. З початком повномасштабного вторгнення сотні, а можливо, й тисячі, археологічних пам'яток опинилися під загрозою знищення. Реальні масштаби руйнувань ще належить визначити. Ефективні заходи щодо збереження археологічної спадщини України стали більш нагальними, ніж будь-коли. Значної шкоди пам'яткам завдає також сільськогосподарська діяльність. Кургани, розташовані на сільськогосподарських угіддях, систематично розорюються. Ще однією серйозною проблемою є незаконне будівництво в межах археологічних пам'яток без попередніх археологічних розкопок. Такі руйнівні дії призводять до незворотних втрат. Розкопки з метою мародерства досягли катастрофічних масштабів. Тисячі артефактів потрапляють до приватних колекцій та продаються за кордон. Проблема боротьби з мародерами постійно обговорюється на конференціях, круглих столах та інтернет-платформах; певні кроки щодо її вирішення вже зроблені, проте ефективного механізму протидії мародерству досі бракує. Закони та відповідні правові акти виявилися нездатними зупинити недобросовісну сільськогосподарську практику. Війна також створила значні труднощі для діяльності з охорони спадщини.

Мета – на прикладі археологічних пам'яток Сумської області привернути увагу широкої громадськості до проблеми збереження культурної спадщини України.

Висновки. Наразі на стан археологічних пам'яток впливають щонайменше три руйнівних фактори: 1) триваюча російсько-українська війна; 2) недбала та злочинна господарська діяльність; 3) мародерство з використанням металошукачів. Поступово налагоджується продуктивна співпраця між військовослужбовцями та археологами, що дає змогу захистити багато пам'яток від пошкоджень. Однак ні закони, ні правові норми самі по собі не здатні зупинити безвідповідальних фермерів чи аматорів-шукачів скарбів. Просто вимагати від держави посилення заходів охорони спадщини недостатньо. Можна було б розглянути створення спеціалізованих підрозділів охорони в правоохоронних структурах, проте навіть такі підрозділи не зможуть контролювати величезну кількість археологічних пам'яток. У деяких випадках сама природа підказує рішення: ділянки деяких городищ заросли густими, непрохідними чагарниками, які захищають їх від мародерства, унеможливлюючи незаконну діяльність з металошукачами. Рослинність на деяких курганах також захищає їхні насипи від систематичної оранки (хоча, на жаль, не завжди від розграбування). Таким чином, природа стала союзником у захисті місць, і цей «досвід» слід використовувати. Штучна посадка рослин на археологічних пам'ятках є простим, але ефективним методом, який не потребує значних фінансових вкладень і може допомогти зберегти кургани та поселення для майбутніх поколінь. Прикордонні регіони, зокрема в межах Сумської області, є або зонами активних бойових дій, або зонами ризику воєнних операцій. Значна кількість археологічних пам'яток розташована поблизу держави-агресорки та залишається недоступною для повномасштабного дослідження. Загроза часткового знищення або пошкодження культурних шарів зберігається. Це підкреслює актуальність та необхідність постійного моніторингу археологічних пам'яток.

Збереження історико-культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та її роль у спростуванні російських фальсифікацій історії України

Юрій Фігурний, канд. іст. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність заявленої тематики полягає в осмисленні прямого та опосередкованого зв’язку між збереженням і адвокацією історико-культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та спростуванням російських міфів і фальсифікацій історії України для згуртування українців задля перемоги над російськими загарбниками.

Мета – осмислення проблем збереження і адвокації історико-культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та з’ясування її вагомої ролі у спростуванні російських міфів і фальсифікацій історії України.

Висновки. З’ясовано, що історико-культурна спадщина України – це цілісна сукупність успадкованих від минулих поколінь різноманітних етнічних спільнот, які мешкали на цих теренах впродовж тисячоліть, передусім українського народу, матеріальних і духовних цінностей, що зберігають самобутність та відображають внесок України й українців у європейську цивілізацію. Виявлено, що рашисти докладають чималих зусиль, щоб знищити історико-культурну спадщину України, сфальсифікувати українську історію та інкорпорувати у масову свідомість українців інформаційно-пропагандистські наративи євразійської імперії. Показано, що збереження і адвокація історико-культурної спадщини України передбачають системне й комплексне оберігання, захист, вивчення, поширення та просування україноцентричних знань щодо величезних історичних і культурно-мистецьких надбань, створених протягом багатьох тисячоліть на українських теренах певними етносами, та посилення їхньої охорони шляхом впливу на прийняття рішень, законів та вдосконалення культурно-охоронної політики на місцевому, національному й міжнародному рівнях задля її правового захисту. Простежено прямий та опосередкований зв’язок між збереженням і адвокацією історико-культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та спростуванням російських міфів і фальсифікацій історії України, спрямованих на тотальну дискредитацію українського інформаційно-гуманітарного простору та нав’язування громадянам Української держави імперських ідей «русского мира».

Роль журналу «Сучасність» у розвитку та ствердженні модерної української дентичності

Сергій Грабовський, канд. філос. наук, Ірина Грабовська, канд. філос. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Щомісячний журнал «Сучасність» відіграв унікальну роль у житті як українців за кордоном, так і «материкової» України. У 2026 році виповнюється 65 років з моменту виходу першого номера журналу. 30 років журнал видавався за кордоном, 20 років – в Україні. З 1961 року «Сучасність» здійснює синтез вільної української культури, розвиненої як українцями за кордоном, так і створеної в Радянській Україні не лише рухом опору, а й духовно незалежними письменниками, митцями та мислителями. Місія цього щомісячного журналу ще не була належним чином осмислена та продемонстрована.

Мета – простежити й описати з максимально можливою повнотою основні етапи становлення та розвитку часопису, усунути неточності (часом значні) та накопичені в інтелектуальному просторі міфологеми, які не дають змоги побачити реальну місію «Сучасності», показати здійснене і нездійснене в силу певних обставин редакціями журналу, окреслити його роль у становленні нових генерацій закордонних українців і модерної України у переддень російської воєнної агресії.

Висновки. Часопис «Сучасність» традиційно звертався до найкращих набутків української культури та науки – як у минулому, так і в сьогоденні, здійснюючи синтез цілісного українського буття, забезпечуючи його гідне місце в «оркестрі націй». З 1992 року, коли часопис переїхав до Києва, він став полігоном для творчих пошуків молодшого покоління (30–40-літніх). Особливе значення мала блискуча русистика «Сучасності», в якій буквально одразу після приходу Путіна до влади був зроблений науково обґрунтований висновок щодо швидкого перетворення Росії на фашистську державу. Відтак велике значення має деконструкція накопичених за останні десятиліття в інтелектуальному просторі міфологем, які не дають змоги побачити реальну історичну вагу «Сучасності» у творенні модерної української ідентичності.

Олександр Кошиць: творча діяльність у контексті відстоювання історичної справедливості

Ярослав Бондарчук, канд. іст. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Творчу діяльність видатного українського композитора, диригента, хормейстера, етнографа, письменника Олександра Кошиця пропонується розглянути з нової перспективи та дослідити інтелектуальне поле його доробку крізь призму внеску Українського народного хору та його керівника О. Кошиця у вирішення проблеми захисту національної ідентичності, національної гідності, незалежності України, протидії асиміляції та поглинанню русифікацією, як одного із засобів порятунку української нації.

Мета – простежити потенційні можливості дипломатії музичної культури у справі поширення інформації про Україну та об’єднання українців світу.

Висновки. Олександр Кошиць уособлює той тип митця, який поєднав талант, національну свідомість, наукову допитливість і виняткову відданість культурі. Його еміграційна діяльність – приклад того, як культура здатна протистояти політичному безсиллю, як митець може стати голосом народу навіть у вигнанні і як українська пісня здатна торкатися сердець людей будь-якого континенту. Сьогодні необхідно надалі досліджувати інтелектуальний простір творчої діяльності О. Кошиця та його колективу крізь призму не лише пропаганди народної культури, дипломатичної культурної місії, аналізу української ментальності (хор складався в основному з непрофесійних артистів), а й концепцію цієї філософії, діяльності, спрямованої на захист незалежності України, відстоювання її окремішності, проти русифікації, історичного процесу, економічний, соціально-політичний і культурний, зміст якого та форми на різних етапах змінювалися. У складних історичних обставинах XX століття О. Кошиць став культурним амбасадором України, який зміг донести багатство національної хорової традиції до найвіддаленіших куточків планети. Перебуваючи поза межами рідної країни, митець зміг не лише зберегти українську музичну традицію, а й інтегрувати її у світовий культурний контекст. Його спадщина є важливим джерелом для розуміння ролі еміграції у формуванні модерної української культури.

Трахтемирівське городище скіфської доби в дніпровському лісостеповому Правобережжі (дослідження та перспективи)

нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Трахтемирівське городище, розташоване на Правобережжі Середнього Подніпров’я, є однією з найбільших пам’яток скіфського часу на півдні Східної Європи. Пам’ятка відома дослідникам принаймні з 40-х років XIX ст. Тут проведені масштабні розкопки. Особливо значними були дослідження Г. Т. Ковпаненко. Виявлено численні житлові та господарчі комплекси, культові об’єкти. Отримано інформацію про поховальну обрядовість мешканців городища. Величезний отриманий матеріал не введений до наукового обігу. Це зумовлює необхідність нових досліджень.

Метою статті є характеристика історії досліджень Трахтемирівського городища на Черкащині, з’ясування специфіки вивчення пам’ятки протягом різних історичних періодів.

Висновки. Трахтемирівське городище скіфського часу входить до Києво-Черкаської локальної групи пам’яток Східноєвропейського Лісостепу. Воно локалізується у Пороській підгрупі пам’яток. Пам’ятка відома в літературі з XIX ст. Для цього часу варто відзначити праці П. Куліша, Ф. Д. де Монтпере, Л. Похилевича, І. Фундуклея, М. Грабовського. Наприкінці XIX ст. перші речі з Трахтемирова попадають до збірок, cформованих В. Антоновичем, М. Бранденбургом. У радянський час Трахтемирівське городище обстежується М. Рудинським, Т. Пассек, О. Тереножкіним, В. Петренко, які встановлюють ранньоскіфський час пам'ятки. Найбільш значні археологічні розкопки на пам'ятці проводить Г. Ковпаненко у 1964–1965 рр. Вченою розкопано понад 3 га площі, досліджено численні житлові та поховальні комплекси. Вони представлені наземними житлами, землянками, виробничими приміщеннями, господарчими ямами. Виявлено культові споруди, вівтарі, дитяче, колективне поховання, кістки у житлових приміщеннях. Знахідки представлені ліпним та імпортним античним посудом, озброєнням, знаряддями праці, деталями вузди, прикрасами. У наступні роки розкопки проводили Є. Максимов, О. Петрашенко, Л. Виногородська, Ю. Болтрик. Отриманий з Трахтемирівського городища матеріал продовжує залишатися не узагальненим. Він потребує окремого монографічного дослідження. Основними завданнями такої роботи мають стати вивчення топографії пам'ятки, її оборонної системи, житлової та господарчої забудови, поховальної обрядовості та господарчої діяльності мешканців, хронології комплексів. А також – місця Трахтемирівського городища у колі синхронних пам'яток Північного Причорномор'я.

Історія археологічних досліджень на Кам’янській Січі

Анатолій Волков, н. с. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Важливість цієї теми зумовлена тим, що Кам’янська Січ (1709–1734) є одним із небагатьох козацьких укріплених центрів, залишки якого частково збереглися in situ (на місці), що відкриває унікальні можливості для вивчення планувальної структури, господарської діяльності та матеріальної культури запорозьких козаків. Систематичне наукове вивчення цієї пам'ятки національного значення є критично важливим для захисту та популяризації історико-культурної спадщини України. Наразі актуальність додатково підсилюється катастрофічним станом пам’ятки, спричиненим природною ерозією та, найголовніше, важкими пошкодженнями, завданими під час повномасштабного російського вторгнення, включно зі знищенням культурного шару внаслідок зведення ворожих фортифікацій та прямих авіаударів у 2024 році.

Мета статті полягає у проведенні комплексного ретроспективного аналізу історії археологічних досліджень Кам’янської Січі, узагальненні результатів попередніх досліджень, уточненні наукового розуміння її просторової структури та функціонування.

Висновки. Аналіз археологічного вивчення Кам’янської Січі, що триває понад півтора століття, підтверджує існування щонайменше двох етапів розвитку козацького поселення та його руйнації під час воєнних подій початку XVIII століття. Систематичні дослідження, зокрема експедиції 2017–2021 років, значно розширили джерельну базу щодо структури передмістя, ремісничого виробництва (гончарства та залізообробки), а також багатошарової історії регіону від енеоліту до середньовіччя. Проте на сьогодні стан пам’ятки є критичним. Руйнування, спричинені військовою агресією російської федерації, є грубим порушенням міжнародних норм щодо захисту культурної спадщини. Післявоєнні пріоритети мають включати комплексну оцінку збитків, проведення рятувальних археологічних робіт та розробку довгострокової програми консервації і реставрації для збереження Кам’янської Січі як важливого символу історії українського козацтва.

Підтримка українською діаспорою Канади України в умовах протидії російській агресії (за матеріалами Трирічних конгресів українців Канади)

Андрій Петровський, асп. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Трирічні конгреси українців Канади (з’їзди Конгресу українців Канади (КУК)) стали важливим політичним форумом, що відбувається кожні три роки, на якому обирається керівництво української канадської громади на наступний трирічний період, а також обговорюються і визначаються пріоритети діяльності громади, серед яких, зокрема, питання, пов’язані із життям української діаспори в Канаді та її взаємодії з владою на всіх рівнях, збереженням української національної ідентичності, підтримки України та українців в умовах протидії російській агресії. Предметом уваги стали матеріали та рішення Трирічних конгресів українців Канади, що відбувалися після 2014 року – XXV (2016), XXVІ (2019), XXVІІ (2022), XXVІІІ (2025) – і в яких знайшли відображення основні напрями діяльності української діаспори Канади з підтримки України та українців в умовах протидії російській агресії. Результати роботи цих конгресів відображають діяльність української діаспорної громади Канади протягом відповідних трирічних періодів, показують напрями та масштаби підтримки діаспорою України.

Мета – дослідити основні напрями і здобутки діяльності української діаспори Канади з підтримки України й українців в умовах протидії російській агресії, що відображені в матеріалах та рішеннях Трирічних конгресів українців Канади, значення Трирічних конгресів у справі підтримки діаспорою України.

Висновки. Трирічні конгреси українців Канади (з’їзди Конгресу українців Канади) займають помітне місце у громадсько-політичному житті української діаспори Канади. Вони стали важливим форумом для обговорення основних здобутків діаспорної громади протягом трирічних періодів, прийняття рішень щодо пріоритетів на наступний період, обговорення актуальних питань життя і діяльності української громади Канади за участю політичних діячів, представників громадських організацій, закладів освіти, культури, бізнесу, духовенства, активної молоді. Згідно з матеріалами Трирічних конгресів у діяльності діаспорної громади, яка координується Конгресом українців Канади, збереглися традиційні напрями, такі як розвиток громад, української освіти, культури, молодіжного руху, при цьому до переліку напрямів додалися адвокація перед урядом Канади підтримки України в умовах протидії агресору, акумулювання допомоги для України та українців, які постраждали внаслідок війни. Участь у Трирічних конгресах впливових українських і канадських політиків, очільників Світового конгресу українців засвідчує високий рівень цих з’їздів, їхнє важливе значення для посилення співпраці двох країн і підтримки Канадою України в умовах протидії російській агресії та суттєву роль, яку відіграє українська діаспора Канади в консолідації зусиль для допомоги Україні та українцям в період безпрецедентних викликів, спричинених війною. Для української діаспори Канади, яка є однією з найбільш чисельних і організованих за кордоном, підтримка України стала одним із головних пріоритетів, що засвідчили, зокрема, і матеріали Трирічних з’їздів українців Канади.

Міжкультурна комунікація Україна–Індія у постколоніальному контексті: філософський аналіз точок взаємодії

Ірина Петленко, канд. філос. наук, докторант — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. У статті здійснено філософський аналіз параметрів та точок взаємодії для побудови міжкультурної комунікації між Україною та Індією в постколоніальному контексті. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення досвіду імперського та колоніального домінування, що суттєво вплинув на формування політичної, культурної та інтелектуальної ідентичності обох країн. У сучасних умовах глобалізації постколоніальний підхід відкриває можливість для встановлення нових форм міжкультурного діалогу, заснованих на принципах деколонізації знання, відновлення мовної та культурної автономії, а також критичного переосмислення історичної пам’яті.

Метою статті є виявлення ключових параметрів міжкультурної взаємодії України та Індії і визначення спільних наративів.

Висновки. У роботі обґрунтовано, що імперський досвід, деколонізація знання, мовна політика, етичні та політичні наративи, а також історична пам’ять і колективна травма виступають основними параметрами міжкультурної комунікації. Показано, що в обох культурах процеси формування ідентичності пов’язані з подоланням наслідків культурного та інтелектуального домінування метрополії. Особливу увагу приділено аналізу індійського постколоніального дискурсу як джерела теоретичних концепцій деколонізації та його співвіднесенню із сучасними українськими інтелектуальними практиками. Міжкультурний діалог між Україною та Індією ґрунтується на спільному досвіді колоніального пригнічення та прагненні до культурної і політичної автономії. Виявлені параметри взаємодії створюють підґрунтя для формування горизонтальних моделей комунікації.

Українці за кордоном: габітуальні практики українських переселенців

Віра Додонова, д-р філос. наук, проф. , Данило Додонов, канд. політ. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність дослідження обумовлена, по-перше, загальною переорієнтацією соціальних і поведінкових наук на проблеми повсякденності та вивчення повсякденних практик, по-друге, появою в Європі та Америці декількох мільйонів українських переселенців – біженців від війни. Стаття присвячена аналізу змін повсякденних практик українських переселенців, що зумовлені адаптацією до нового соціального середовища та досвідом вимушеної міжкультурної комунікації. Поняття habitus було запозичене соціологами з біології, де воно позначало зовнішній вигляд індивіда. Габітус є продуктом соціо-антропо-культурної біографії людини, соціальний досвід, закарбований в її зовнішньому вигляді. Відповідно габітуальні практики спрямовані на формування та підтримку зовнішнього вигляду людини, культивування її тілесності. З ними пов’язані такі аспекти, як ставлення індивіда до свого одягу, аксесуарів, зачіски, використання косметики, а також до харчування, фізичної культури, занять спортом, загалом – до здорового способу життя.

Мета статті – виявлення змін у повсякденних габітуальних практиках українських переселенців, що з’явилися внаслідок адаптації до іншого соціального середовища та вимушеної міжкультурної комунікації.

Висновки. Результати фокусованого інтерв’ю свідчать про відносно стійкий набір габітуальних практик українців за кордоном. Вочевидь відповіді опитаних відображають складний досвід адаптації до нової культури й одночасного збереження власних звичок, цінностей та ритуалів, що залишились у спадок від життя до війни. Переїзд до Європи чи Америки змінює акценти. На тлі прагматизму та економії часу й коштів багато українців змінюють свої звички: менше витрачають на косметику й одяг, відмовляються від надмірностей, більше цінують комфорт. Стають поширеними прості й раціональні ритуали – миття рук при вході до приміщення, окремий одяг для вулиці й дому, готовність швидко реагувати на зовнішні загрози, що лишилися від війни. Життя українців за кордоном демонструє здатність до гнучкої адаптації та розвитку міжкультурної чутливості. Наші співвітчизники, переїхавши до нових місць проживання, беруть від нового середовища краще – економність, увагу до спорту, простоту в одязі й догляді, водночас зберігаючи власний колорит, увагу до деталей зовнішнього вигляду, плекаючи цінність рідної мови та культури. Для українських вимушених переселенців вкрай необхідними є навички розпізнавання й адекватного реагування на соціокультурні відмінності, з якими вони стикаються за кордоном. Тому їм потрібно навчитися чутливості до інших культур, що, в свою чергу, передбачає вміння слухати й чути співрозмовника, ставитися до його культурного контексту без упереджень і стереотипів. Габітуальні практики не лише допомагають репрезентувати себе співрозмовнику ще до початку комунікативного акту, але й сприяють розвитку чутливості, гнучкості й толерантності у спілкуванні.

Наукова реконструкція язичницького календаря на матеріалі вірувань поліщуків: зимовий цикл

Галина Лозко, д-р філос. наук, проф. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Стаття є продовженням циклу реконструкцій дохристиянського календаря (перші три статті присвячені весняним, літнім, осіннім святам). Авторка започатковує новий рівень дослідження: реконструкції та інтерпретації значного матеріалу з етнорелігійної культури, зібраного кількома поколіннями українських етнографів. Етнокультурна спадщина Полісся – одна з найяскравіших у багатому культурному розмаїтті України, їй присвячено чимало досліджень. Проте проблему реконструкції дохристиянського календаря досі науковці обминали. Нині на тлі підвищення інтересу європейців до давньої релігійної культури виникають релігійні громади традиційних культів. Створено Європейський конгрес етнічних релігій (з 1998 р.). Ця тема набуває актуальності та стає затребуваною суспільством. Проблема збереження етнорелігійної спадщини українців, зокрема в її локальних проявах на теренах Українського Полісся, сприятиме відновленню самобутньої культури українців. Це набуває особливого значення під час російсько-української війни, що становить реальну загрозу втрати родинних і соціальних зв’язків, занепаду етнокультурних традицій, світогляду, обрядовості, звичаєвості.

Мета: 1) детальна реконструкція дохристиянського календаря на тлі всезростаючих запитів європейців щодо етнічних релігійних традицій, у тому числі й для застосування в етнотуризмі та практиці громад рідновірів; 2) на матеріалі українських літописів, астрономічних та етнографічних джерел, народних хрононімів та польових досліджень традиційної культури поліщуків здійснити наукову реконструкцію і скласти хронологічну таблицю язичницьких свят зимового циклу 2026/2027 рр.; 3) увести в науку позитивне ставлення до язичницької духовної культури як витокової етнокультурної спадщини, як це нині заведено в інших країнах Європи.

Висновки. 1. Здійснено реконструкцію обрядового дохристиянського календаря, визначено точні астрономічні дати кожного свята чи святкового періоду, очищено їхні назви від пізніших ідеологічних надбудов, показано автентичну богословську сутність (міфологічну основу) хрононімів та хронотопів.

Розглянуто основні язичницькі свята зимового циклу з проєкцією на дохристиянські культи Богів: Велеса (грудень), на якого в християнстві було накладено культ св. Миколи Зимового, а на громадянсько-культурному полі – Діда Мороза; Різдвяного циклу, що починається святом Коляди й завершується святом Дани (Богині Води); Домовика (слов’янського Пената); святкових періодів Стрітення і Велесового тижня (у християнстві перетвореного на св. Власія) до Масляного тижня (Колодія), що завершує річне святкове коло, яке предки називали «від Новоліття до Новоліття». Новоліття розглянуто як свято Молодого Місяця.
Показано, що Різдво Сонця (як чоловічого початку світу) за давньоруських часів відзначалося на зимове сонцестояння, а Різдво Місяця – у перший весняний молодик перед весняним рівноденням, що вважалося Новоліттям, зафіксованим у «Повісті врем’яних літ» та інших літописах. Встановлено, що за традицією Полісся обряди колядування та засівання виконують виключно парубки (або малі хлопчики), обряди щедрування та заклички птахів – дівочі та дитячі гурти.
Богиня Води, яка завершує Різдвяний цикл, мала ім’я Дана (що підтверджено лінгвістично); авторкою встановлено астрономічне опертя цього свята – перигелій Землі відносно Сонця (ймовірно, це свято мало власний хрононім «Різдво Дани» як жіночого початку світу).
Домовик в українській культурі має теїстичні риси та вшановується як пенат, причому не лише як домашній дух, а й як втілення етнонаціональної сутності колективної душі – Рода, що здійснює духовний взаємозв’язок народу з його сутнісним ядром – герменом.
Стрітенські обряди й звичаї цілком збережені на Поліссі, як і по всій Україні, становлять важливу частину зимового календаря. Хронотопи Велесового і Масляного тижнів відновлені шляхом реконструкції, причому Велесові (Власові) міфологеми збережені на Поліссі значно менше, ніж масляничні.
Офіційний Новий рік та прив’язка до нього щедрівок, як і церковний пасхальний піст з його численними заборонами, досі, на жаль, залишаються заручниками тоталітарного імперсько-християнського минулого. Світоглядно-обрядовий комплекс Новоліття (хронотоп, хрононім, обрядовість), на думку авторки, може бути відновлений в традиційних етнорелігійних громадах та популяризований в туристичних екскурсіях, маршрутах, презентаціях, у навчальному процесі тощо.

Від культурного міфу до суверенітету: деконструювання української ідентичності

Павел Федорченко, асп. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Концептуальне розмежування понять «етнос» і «нація» має вирішальне значення для деконструкції імперських міфів та розуміння стійкості українського суспільства. Традиційні есенціалістські підходи часто стирають ці межі, представляючи націю лише як біологічне продовження етносу, що зумовлює необхідність переходу до критичного конструктивізму для адекватного аналізу історичної та сучасної політики ідентичності.

Мета статті полягає у відстеженні фактичних механізмів трансформації української ідентичності та концептуальному розмежуванні понять «етнос» і «нація» шляхом застосування теоретичних концепцій П. Бурдьє, М. Фуко та Ф. Барта до історії українського опору Російській імперії.

Висновки. Дослідження доводить, що етнос виступає як культурний фундамент, побудований на символічних кордонах та самоідентифікації, орієнтованій на минуле. Однак перед обличчям агресивного імперського дискурсу «влада-знання», який використовує асиміляцію як механізм превентивного знищення, символічних меж недостатньо. Нація постає як перформативний акт політичної волі, спрямований на досягнення та захист державного суверенітету, перетворюючи етнічну сировину минулого на суверенне спільне майбутнє.

Критичний аналіз кельтської концепції походження Русі

Петро Дешко, маг. іст. та права — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Впродовж тридцяти чотирьох років від моменту відновлення державної незалежності України зростає інтерес до кельтської гіпотези походження Русі, витоки якої сягають праць Сергія Шелухіна 1920-х років. Ця концепція логічно узгоджується з етногенетичною моделлю формування українців раннього середньовіччя, запропонованою Леонідом Залізняком. Водночас у російській історіографічній традиції і надалі зберігається тенденція до заперечення самобутності українського етносу, його окремого шляху державотворення та спадковості з Київською Руссю. Натомість продовжують відтворюватися застарілі ідеологічні конструкції, такі як теорія «давньоруської народності» та норманська концепція походження Русі, що втратили наукову легітимність. Порушена проблематика набуває особливої актуальності в контексті сучасної російсько-української війни, коли псевдоісторичні наративи використовуються як інструмент легітимації імперської експансії та виправдання злочинів проти українського народу.

Метою дослідження є всебічний і критичний розгляд етногенетичних процесів у контексті історико-культурних передумов кельтської теорії походження Русі.

Висновки. Кельтська концепція походження Русі обґрунтовується численними свідченнями авторів, які ототожнювали русів із рутенами, а також поширенням відповідних топонімів, зокрема Ротуларіос, Реодорій, Росдорф, Руська-Мюль, Руцарамарка, Рудотіце, Руст, Руден, Рось, Росава та ін. Археологічні дані засвідчують відчутний кельтський вплив на слов’янські культури – від пшеворської до черняхівської, що проявляється у специфічних формах кераміки (ромбоподібні, зигзагоподібні, спіралеподібні та колоподібні орнаменти), гончарній традиції кельтського походження, а також у таких характерних явищах, як ритуальне згинання мечів тощо. З лінгвістичного погляду, за К. Тищенком, простежується кельтський компонент в українській мові, зокрема у функціонуванні суфікса -ина та певного шару лексики. Також слід додати, що етимологія назви «Русь», на думку прихильників кельтської теорії, найпереконливіше пояснюється через слово «Ruthenia» із подальшими фонетичними спрощеннями, де слова route, rute, rut, rood, roud у кельтських та суміжних мовах означають «дорога», «шлях», «тракт», «перебіг». Територія поширення кельтів у добу їхньої експансії охоплювала простір від Британських островів і Піренейського півострова до Малої Азії та Леванту (достатньо згадати галатів та галілеян). Не дивно, що окремі кельтські археологічні культури поступово асимілювалися серед германських та інших етносів; проте елементи матеріальної культури та топонімії ще тривалий час зберігалися у цих середовищах, що, ймовірно, і успадкувала Наддніпрянська Русь від кельтів-рутeнів.

Українознавство в освітньому просторі воєнного часу як чинник формування національної ідентичності молоді та суспільної єдності

Олена Газізова, канд. іст. наук , Наталія Безсмертна, м.н.с. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Повномасштабна війна Російської Федерації проти України має не лише воєнний, а й виразний цивілізаційний, культурний та інформаційний характер. Агресор системно намагається зруйнувати українську державність, заперечити самобутність українського народу, знищити його мову, історичну пам’ять і культурну спадщину. У таких умовах особливого значення набуває освіта як стратегічний простір формування національної свідомості, громадянської відповідальності, духовної стійкості та ціннісних орієнтирів молодого покоління. Одним із важливих засобів реалізації цих завдань є українознавство як інтегративна система знань про Україну, український народ, його історичний шлях, культуру, мову, традиції, державотворчі процеси та сучасні суспільні виклики. Саме українознавчий зміст освіти сприяє усвідомленню учнівською молоддю власної національної належності, формуванню історичної пам’яті, розвитку критичного мислення та стійкості до деструктивних інформаційних впливів. Особливо актуальним є дослідження практичних форм упровадження українознавства в освітній процес, зокрема через учнівську науково-дослідницьку діяльність, конкурси, проєкти та інші інтелектуальні ініціативи. У цьому контексті значний науковий інтерес становить аналіз тематики учнівських робіт Міжнародного конкурсу з українознавства як відображення світоглядних орієнтирів, суспільних запитів і цінностей сучасної молоді.

Мета статті полягає у визначенні ролі українознавства у формуванні національної ідентичності учнівської молоді й суспільної консолідації українства, здійсненні комплексного аналізу тематики науково-дослідних робіт учнів – переможців XIX Міжнародного конкурсу з українознавства (2026) як індикатора ціннісних орієнтацій, національної свідомості та громадянської зрілості учнівської молоді в умовах російсько-української війни.

Висновки. Аналіз тематики науково-дослідних робіт XIX Міжнародного конкурсу з українознавства показав високий рівень суспільної чутливості сучасної молоді до актуальних проблем України. Пріоритетними напрямами учнівських досліджень стали питання культури, мови, історичної пам’яті, державності, героїзму захисників України, суспільної консолідації, інформаційної безпеки та екологічної відповідальності. Це свідчить про глибоке усвідомлення школярами значення гуманітарного фронту в боротьбі за незалежність держави. Встановлено, що участь учнів у науково-дослідницькій діяльності сприяє розвитку аналітичного мислення, навичок роботи з джерелами, критичного осмислення суспільних процесів, здатності до самостійних висновків і громадянської активності. Водночас така діяльність виконує важливу виховну функцію, формуючи патріотизм, історичну пам’ять та почуття належності до української політичної нації. Визначено, що українознавство в освітньому просторі воєнного часу є дієвим інструментом суспільної консолідації, формування стійкої національної ідентичності та виховання покоління молодих громадян, здатних відповідально діяти в інтересах України.

Етнополітологічний та українознавчий виміри дослідження морального канону української культури через призму фольклористики

Олег Калакура, д-р політ. наук, проф. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Важливість означеної теми для українознавства, етнополітології та всієї соціогуманітаристики зумовлюється наступними чинниками: а) в умовах окупаційно-геноцидної війни Російської Федерації проти України, особливо її повномасштабної фази, культура стала, з одного боку, потужним інструментом ворога для знищення української ідентичності та підриву національної єдності українського народу, ослаблення його незламності у боротьбі за збереження державної незалежності України, а з другого – вона виступає символом стійкості українців, засобом їхнього згуртування і дистанціювання від російського культурного простору. Війна стала справжнім викликом для етнології та фольклористики, які разом з іншими галузями соціогуманітаристики виступають потужним інструментом культурного і морально-психологічного спротиву агресору, захисту ідентичності українців; б) технологічна революція, глобалізація і цифровізація сучасного світу, гібридні війни супроводжуються, на жаль, деморалізацією культури, руйнуванням моральних канонів і принципів, що стало серйозною загрозою для суспільної свідомості й моралі воюючої країни, засвідчило необхідність активної протидії цим негативним процесам і явищам; в) незважаючи на те, що за останні десятиріччя зусиллями українознавців, істориків, філософів, етнополітологів створено великий пласт наукових праць з історії та теорії культури, ролі й місця морального чинника як фундаменту культури, багато аспектів цієї проблематики залишаються недостатньо дослідженими, особливо з погляду сучасних реалій; г) в інтелектуальному та медійному просторі поширюються різного роду українофобські наративи, передусім російські, спрямовані на дискримінацію України, спотворення її історії, заперечення самобутності традиційної культури українського народу, привласнення його історико-культурної спадщини, що об’єктивно диктує необхідність рішучої відсічі ворожій пропаганді.

Мета – з’ясувати міждисциплінарну сутність концепту «моральний канон української традиційної культури», його значення для українознавства та етнополітології з урахуванням методології наукового синтезу і компаративістики.

Висновки. Монографія Л. Мушкетик – нове і вагоме наукове дослідження з української етнології та фольклористики, створене на хвилі їхнього переходу від описово-ілюстративного до інтеграційно-аналітичного та міждисциплінарного осмислення народної творчості в контексті цивілізаційного та антропологічного підходів. Розгляд мовно-фольклорних, пісенних, поведінкових та інших джерел, їхнє залучення до вивчення історії культури, ретрансляція закладених у них морально-етичних цінностей на сучасність є важливим фактором утвердження української ідентичності, консолідації суспільства. Війна переконливо підтвердила живучість природної морально-психологічної і ментальної стійкості українців. Дослідження морального канону української культури, його впливу на формування національної та громадянської ідентичності українців має важливе прикладне значення, а тому потребує уваги і підтримки з боку органів влади та інституцій громадянського суспільства.

Туркменський героїчний епос «Ґьороґли» та його актуальність у сучасній Україні

Микола Васьків, д-р філол. наук, проф. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. «Ґьороґли» аналізується як твір туркменського народного героїчного епосу та акцентується увага на актуальності його героїко-патріотичного пафосу в сучасній Україні в умовах Визвольної війни проти російської агресії. Визначні пам’ятки героїчного епосу створювалися від античних часів і належать до перлин світової культури. В добу Середньовіччя народний епос набуває чітких рис етнічної самоідентифікації, героїзм головного персонажа та його сподвижників стає нерозривно пов’язаним із почуттям патріотизму, з готовністю пожертвувати собою заради рідної землі та рідного етносу. «Ґьороґли» був і залишається завжди актуальним як для туркменського народу, так і для українців та багатьох інших націй, бо його героїко-патріотичний пафос гуртує етноси для відсічі зовнішньому ворогові, для збереження національної ідентичності в умовах багатовікового протистояння зовнішній агресії. Також у туркменському епосі на рівень культу зведено родинно-родову й побратимську єдність у повсякденному житті й у боротьбі із зовнішньою агресією.

Мета – проаналізувати твір туркменського народного героїчного епосу «Ґьороґли» та підкреслити актуальність його героїко-патріотичного пафосу в сучасній Україні.

Висновки. «Ґьороґли» творився тюрками й для тюрків протягом багатьох століть, закарбувавши в усному слові споконвічні етнічні матеріальні й духовні здобутки, які багато в чому є екзотичними, незвичними для українського читача. Цей епос залишається актуальним дороговказом і найвищою естетичною цінністю для туркменів і досі. Не менше в цьому героїчному епосі тих цінностей, які єднають туркменів і українців, як і, зрештою, всі етноси земної кулі. Передусім це любов до своєї родини, роду, до рідної землі, до рідного народу – патріотизм, значення якого ми, українці, так міцно усвідомили в наш час, коли над нами нависла загроза втратити Батьківщину, культуру, мову, ідентичність. Цим зумовлена споконвічна й вічна неперебутність туркменського героїчного епосу також для всіх народів світу. Як і традиційні для туркменів гостинність, вірність даному слову, військова доблесть, непримиренність і войовничість у захисті справедливості, національної ідентичності, матеріально-духовних етнічних цінностей.

Українофобські наративи у медійно-соціальному просторі: методологія протидії і спростування

Ярослав Калакура, д-р іст. наук, проф. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Розглядаються особливості нової хвилі українофобства у медійному і соціокультурному просторі як інформаційного сегмента окупаційно-геноцидної війни Росії проти України, спрямованого на дискредитацію і знищення Української держави та нації, підрив обороноздатності, поширення зневіри у Збройні сили України, на розмивання ідентичності, розкол і деморалізацію суспільства. Українофобія трактується як агресивне несприйняття України, невизнання окремішності українського народу, його держави, мови, історії, культури, національної ідеї, злісна ворожість до всього українського. Адепти українофобії, маскуючись під наукові дискурси, дискримінують українознавство, фальсифікують надбання і паплюжать його представників, виправдовують злочини Московії проти України.

Мета дослідження – системний аналіз сутності українофобії, з’ясування стратегії і специфіки російських міфів, фейків та фальсифікацій у засобах масової інформації та соціальних мережах, осмислення новітніх технологій, концепцій та особливості методології викриття, доведення наукової неспроможності антиукраїнської міфології, запропонування способів запобігання поширенню ворожої ідеології і пропаганди та шляхів формування інформаційного імунітету в ставленні до неї.

Висновки. З’ясовується оновлення методології протидії та розвінчування українофобських наративів, акцентовано увагу на необхідності врахування їхніх новітніх технологій, неухильного дотримання наукових принципів спростування ворожої ідеології, системного, об’єктивного, всебічного і світоглядного викриття її імперських цілей шляхом творчого застосування історико-генетичного, проблемно-ситуаційного методів, аналітичної критики, компаративістики та контент-аналізу. Спрогнозовано можливість продовження світоглядно-цивілізаційного протистояння українських наративів і російських міфів та фальсифікацій в інформаційно-медійному просторі після закінчення гарячої фази війни, вказано на способи запобігання можливому спалаху українофобії.

Берегині шістдесятництва: феномен національного образу української жінки

Наталія Солонська, канд. іст. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Український правозахисний рух у післясталінські часи відіграв ключову роль у формуванні національної ідеї та здобутті Україною незалежності. Втім потребують ще подальшого висвітлення і поглибленого вивчення, аналізу мотивації вчинків та діяльності жінок-учасниць правозахисного руху та причетних до нього жінок-берегинь у контексті соціокультурних трансформацій, що дасть ракурс розуміння їхньої людської сутності, поведінки, духовності, християнського добродійства в умовах холодної війни СРСР проти України, в суспільстві несправедливого буття. У дослідженні подано концептуальну модель образу жінки-берегині як феномену історичної науки на прикладі доль дружин ряду політичних в’язнів, відображено їхню місію у становленні української політичної нації, що має значення для вивчення еволюції українського протестного руху, ролі явища берегинства українських жінок у культурній картині світу, в історичному бутті, досвіді феноменології.

Мета – аналіз діяльності, волевиявлення українських жінок-берегинь на прикладі дружин політв’язнів, визначення концепту «жінка-берегиня» як явища глибинної сутності людського духу і характеру, здійснення теоретичної концептуалізації цього феномену, осмислення його природи в умовах тоталітарної радянської системи в просторі холодної війни уряду та Компартії СРСР з власним народом; концепту «берегинство» в історичному дискурсі.

Висновки. Жінки-берегині являли собою феномен цілісної людини, психологічна адаптація яких до обставин життя в тоталітарному середовищі потребує спеціальних досліджень, глибокого професійного історико-психологічного вивчення феномену людства – самопожертви українських жінок, які намагалися врятувати життя своїх чоловіків, сім’ю, а цим – і свою батьківщину. Запропонований у статті підхід до вивчення явища берегинства може бути поширений на дослідження волонтерства, що розгорнулося під час російсько-української війни. Значення порушеної проблеми підтверджує і те, що 31 березня 2025 р. у Софії Київській вперше відбулася церемонія нагородження Міжнародною жіночою премією «Берегиня людства». Її призначення – вшанування жінок, які зробили вагомий внесок у розвиток України, підтримку переселенців, військових, прифронтових громад, культурно-інформаційного фронту.

Міф «Крим – наш»: історичні витоки, основні етапи формування та українознавча модель його деконструкції

Ірина Краснодемська, канд. іст. наук — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність дослідження зумовлена нагальною потребою ґрунтовного аналізу та деконструкції імперських історичних наративів, які активно поширюються в сучасному російському публічному дискурсі й інформаційному просторі, зокрема розкриття витоків міфу «Крим – наш», етапів формування і пошуку підходів до його спростування в українознавчому контексті. Попри значну кількість наукових праць з історії Криму комплексний українознавчий аналіз міфу «Крим – наш» все ще залишається на маргінесі, а його осмисленню приділяється недостатня увага. Ця проблема потребує більш системного наукового розгляду, зокрема у контексті дослідження впливу історичних маніпуляцій і міфологізації на формування суспільної свідомості та виправдання російських агресивних зовнішньополітичних дій. Це дослідження спрямовано на глибше усвідомлення процесів міфотворення, пов’язаних із питанням Криму, а також розроблення дієвих інструментів протидії його подальшій експансії в українському інформаційному просторі.

Метою статті є комплексний аналіз історичних витоків формування міфу «Крим – наш», етапів його еволюції, розробка українознавчої моделі, яка дає змогу здійснити ефективне розвінчування цього міфу з акцентом на його контекстуальних і культурно-історичних аспектах.

Висновки. За підсумками проведеного дослідження можемо стверджувати, що міфологема «Крим – наш» має глибоке історичне коріння та формувалася протягом тривалого періоду. Її основу становлять імперські ідеологічні наративи, а не об’єктивні історичні факти. Тисячолітня історія Кримського півострова переконливо засвідчує, що він має поліетнічний, багатокультурний і поліцентричний характер розвитку. Цей регіон завжди був простором взаємодії різних цивілізацій, держав і народів, що не дає підстав для розгляду історії Криму через російськоцентричний підхід. Дослідивши історичні передумови та чинники, які сприяли формуванню імперського міфу «Крим – наш», визначено його ідеологічні засади, виокремлено й систематизовано основні етапи його розвитку. На основі отриманих результатів розроблено модель, яка дає змогу ефективно викривати міф про «Крим – наш». Це можливо лише за умови застосування комплексного міждисциплінарного підходу, який поєднує елементи історичного, міжнародно-правового, соціокультурного, політичного та інформаційно-комунікаційного аналізу. Крим є невід’ємною частиною українського історичного та політичного простору, історія якого сформувалася через складну взаємодію різних народів і держав, а не в результаті «споконвічної російської належності». Майбутні дослідження у цьому напрямі мають зосереджуватися на поглибленні системного українознавчого вивчення кримської проблематики, яке поєднує аналіз історичних фактів, демографічні студії, правові аспекти й критичний перегляд політичних заяв. Маємо також удосконалювати методи протидії інформаційним маніпуляціям та інтеграції наукових знань у сферу публічної історії і забезпечення національної безпеки. Це дасть змогу виявити ідеологічні спекуляції, відокремивши їх від реальної історичної картини, та сприятиме формуванню об’єктивного погляду на Крим як невід’ємну частину України.

Interlink: перспективи ризоматичного підходу для реконтекстуалізації археологічних музейних зібрань

Валентин Шрамко, асп. — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. У спробі окреслити актуальність викладених в роботі ідей констатуємо той факт, що в найближчому майбутньому всі польові археологічні дослідження закінчаться у фондах музейних установ. Останні десятиліття все більше демонструють необхідність поглибленого вивчення та «перевідкриття» вже наявних артефактів у старих колекціях, що підкреслює важливість саме музейної археології. До цього можна додати, що масштабні польові археологічні дослідження інколи стають проблемою, адже вимагають суттєвих джерел фінансування не лише для здійснення польових робіт, але й для збереження артефактів. Цю тенденцію можна простежити на досвіді Західної Європи, де методологічний підхід вимагає часу, а музейні сховища подекуди вже не мають місця. Технологічні досягнення людства скеровують нас до перегляду наявних музейних колекцій. Актуальним залишається також обмін науковим досвідом у музейній справі.

Мета – представити інноваційні методи досліджень та генерувати нові дані, які дадуть змогу отримати доступ до існуючих археологічних колекцій і тих, що надходять до музейних сховищ.

Висновки. Науковому суспільству показано, як можна досягти парадигмальних змін в музейній археології за допомогою ризоматичного методу Ж. Делеза та Ф. Ґваттарі, адаптованого до реалій музейної справи.

На прикладі однієї з колекцій Музею археології Каразінського університету створено колекційне поле та розроблена схема нодової структури. Цим методом, що працює через формування нашарування (stack), утворено всеохоплююче інформаційне поле. Поєднуючи елементи «соціоми» (змінний соціально-культурний контекст) й «перцептоми» (ширше сприйняття об’єкта та його зв’язку із суб’єтом; вплив «сприйняття» та «досвіду») та враховуючи плюралізм («анархізм») методологічних позицій, ми формуємо ризому свідомо (або скоріше створюємо сприятливі умови). Водночас це все має поєднуватися із концепцією «щедрого інтерфейсу» для ризоаналізу, що засновано на перелічених нами параметрах, – саме його і узагальнено програму, в якій вдасться це поєднати, ми пропонуємо назвати InterLink. Така назва підкреслює сутність і глибинну ідею описаних нами рішень. Запропонована у роботі концепція є гіпотетичною і потребує доопрацювання та реалізації через створення спеціального програмного забезпечення. Разом з тим вважаємо, що майбутнє музейної археології неможливе без подібних спеціалізованих програм. Українська наука має унікальну можливість бути серед перших в цьому напрямку.

Український романтизм і позитивна філософія: точки дотику у поглядах на справедливе суспільство

нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Актуальність. Головною умовою суспільної реформи є реформа інтелектуальна. Для цього необхідний синтез науки і формування позитивної політики. Позитивна політика – це поєднання світського порядку, де панує закон могутності, і порядку духовного, порядку моральних цінностей, адже життя людини визначається її місцем в ієрархії духовній. Основою позитивної політики мають стати порядок і прогрес, які спираються саме на людський дух, моральні якості. В Україні час зародження позитивізму історично найближче збігається з періодом романтизму – часом, коли з ідеї єдності людини, народу, природи і світу романтики виводять ідею природно-правових засад людського буття, і це робить співзвучними їхні ідеї з природним правом людини на повагу гідності, з правом націй на самовизначення і державність, які є засадами культурного, політичного, правового розквіту нації. Ці ідеї є близькими до контівського суспільства на засадах гармонії і солідарності.

Мета – розглянути особливості поглядів представників українського романтизму на справедливе суспільство.

Висновки. Помітивши велику політичну і моральну кризу сучасного йому суспільства, О. Конт у своєму вченні знаходить місце ідеям позитивного (справедливого) суспільства, яке служить ідеалам порядку і прогресу, є еталоном високої моральності й справедливості. Держава, на його думку, має бути охоронцем і виразником «суспільного духу», що стоїть на варті соціальної солідарності й бореться проти тенденцій докорінної розбіжності ідей, почуттів та інтересів у суспільстві. Такі ідеї в Україні лягли на благодатний ґрунт природно-правових вчень, які історично найближче до Конта розробляли романтики, тож точки дотику позитивізму і романтизму у поглядах щодо справедливого суспільства (соціальна гармонія, вільність і рівноправність, свобода поглядів і т. ін.) знаходимо у працях М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка.