Формоутворення соціальної травми та резильєнтність українського суспільства до травмоутворюючих подій російсько-української війни

Анотація

У статті досліджується феномен соціальної травми як комплексного, багатовимірного явища, що формується на перетині об’єктивних соціальних, економічних, політичних трансформацій та   суб’єктивного досвіду людини. Автори акцентують увагу на необхідності переходу від буденного, медійного тлумачення травми до її глибинного наукового аналізу, зокрема в контексті повномасштабної війни в Україні. Окреслюється теоретичне підґрунтя вивчення соціальної травми: концепція П. Штомпки, яка трактує її як колективну реакцію на деструктивні зміни, та підхід Дж. Александера, що підкреслює символічне конструювання травматичного досвіду в суспільному дискурсі. Запропоновано авторське бачення соціальної травми, як синтезу проживання зовнішніх умов і трансформації внутрішнього світу людини, що реалізується через зміну цінностей, норм, соціальних зв’язків і структур. Виокремлено рівні прояву соціальної травми: психологічну, колективну, культурну, економічну, політичну, історичну та міжпоколіннєву. Обґрунтовано, що соціальна травма висвітлює не лише реалії війни, а є також чинником, який визначає поточний стан суспільства, його колективну ідентичність, соціальну згуртованість та перспективи національного посттравматичного відновлення. Особливу увагу автори звертають на високий рівень соціальної резильєнтності українського суспільства в умовах повномасштабної війни як ключового чинника адаптації до кризових змін, подолання соціальної травми та збереження суспільної згуртованості. На основі результатів експертного опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України, проаналізовано рівень ефективності ключових сфер суспільного життя – від обороноздатності, охорони здоров’я та національної свідомості до освіти, демократизації та інформаційної грамотності. Визначено позитивні соціальні індикатори (висока стресостійкість, мобілізаційний потенціал, поширення волонтерства) та окреслено основні вразливості суспільного організму (дефіцит інституційної довіри, криза освіти, низька ефективність демократичних процесів). Автори підкреслюють, що соціальна резильєнтність не лише забезпечує амортизацію травматичних наслідків війни, а й відкриває простір для інноваційного суспільного відновлення, переосмислення колективної ідентичності та укріплення соціального капіталу. Обґрунтовано необхідність подальших досліджень резильєнтності як механізму сталого розвитку та стратегії протидії глибоким суспільним потрясінням.