Питання освоєння українськими козаками Приазов’я (XVI–XVIII ст.) у сучасній українській історіографії

Анотація

Актуальність. Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України, розпочата 24 лютого 2022 р. з метою ліквідації української державності  та винищення українців як окремого етносу, призвела до тектонічних зрушень у суспільній свідомості українського народу, зокрема сприйнятті свого минулого. Це дуже важливо у зв’язку з тим, що путінська Росія у своєму прагненні знищити українську державність та окремішність українців як народу поширює пропагандистські міфи та фальсифікації історії України, зокрема, бажаючи легітимізувати свої територіальні претензії, знову повернулася до вигаданої концепції про «Новоросію» – південно-східні території сучасної України, які начебто у XVI–XVIII ст. були заселені та освоєні росіянами, а українці до цього не мали жодного стосунку, і ці землі відійшли до України як подарунок від більшовиків загалом і їхнього вождя В. Леніна зокрема. Тому українським історикам конче необхідно на основі матеріальних і нематеріальних джерел аргументовано спростовувати безпідставність російських зазіхань на Південну і Східну Україну («Новоросію», український Донбас, Маріупольщину, Слобідську Україну) та інші території.

Мета – об’єктивно з наукової точки зору проаналізувати праці вітчизняних істориків другої половини ХХ – початку ХХІ ст., присвячені освоєнню козаками та іншими прошарками українського суспільства земель Приазов’я (XVI–XVIII ст.), які спростовують наративи сучасної російської пропаганди  про першість росіян у військовому та господарсько-культурному облаштуванні цих територій у зазначений період.

Висновки. Проведений історіографічний аналіз засвідчує, що українські дослідники другої половини ХХ – початку ХХІ ст. ґрунтовно опрацювали ключові аспекти заселення та господарсько-військового освоєння Приазов’я у XVI–XVIII ст. Праці В. Пірка, В. Брехуненка, П. Лавріва, Ю. Мицика, Р. та І. Саєнків, Г. Ковальчука, З. Ямкової, І. Синяка, С. Шамралюк та інших науковців відтворили динаміку колонізаційних процесів, охарактеризували розвиток сторожової служби, промислів, рибальства й солеваріння, а також показали провідну роль козацтва у захисті й освоєнні регіону. Завдяки введенню до наукового обігу вагомого комплексу архівних джерел переконливо спростовано імперські міфи про «споконвічну російськість» Приазов’я. Попри це окремі питання залишаються недостатньо дослідженими. Передусім ідеться про детальну реконструкцію мережі козацьких зимівників, промислових осередків і дрібних укріплень, глибший аналіз соціально-демографічної структури населення, міграційних потоків та взаємин зі степовими народами. Додаткового вивчення потребують економічні аспекти функціонування місцевих промислів і вплив міжнародних договорів між Московським царством, Російською та Османською імперіями на заселення регіону. Історіографія проблеми вже сформувала міцне наукове підґрунтя, яке дає можливість аргументовано спростовувати російські пропагандистські міфи про «Новоросію» та «російські першооснови» освоєння Південно-Східної України. Водночас збереження суспільного запиту на відновлення історичної справедливості та поглиблення знань про українську присутність у степовому прикордонні зумовлює потребу в подальших системних дослідженнях. Особливо перспективними є ті, що поєднують історичну науку, археологію, картографію, антропологію та цифрові методи реконструкції історичного простору. Саме такий підхід сприятиме формуванню науково обґрунтованої картини заселення та освоєння Приазов’я українцями у XVI–XVIII ст. і стане надійною основою для протидії сучасним російським фальсифікаціям.