«Донецький плацдарм» Кремля у добу Помаранчевої революції як полігон апробації стратегій антиукраїнського дискурсу

Анотація

У контексті осмислення передумов розпочатої Кремлем «гібридної війни» проти України особливу увагу привертає аналіз соціокультурної ситуації на Донеччині у переддень та у час розгортання Помаранчевої революції. Інтерес цей зумовлений тим, що саме в період 2003–2004 рр. у цьому регіоні Росія задіяла всі можливі (окрім військових) стратегії для інкорпорації України в неоімперський простір.
Останні роки перебування при владі Л. Кучми позначилися різким поворотом очолюваної ним владної «команди» в напрямі прямої інтеграції з Росією. Причиною цього стало наростання авторитарних тенденцій в управлінні країною: така політика спричинила до хвилі протестів, організаторами яких були проукраїнськи та проєвропейськи налаштовані партії та громадські організації, з огляду на що єдиним реальним зовнішньополітичним союзником Л. Кучми лишався Кремль. Скориставшись цією ситуацією, Москва вирішила включити Україну в орбіту свого впливу: «інструментом» реалізації цих планів мав стати підтримуваний владою кандидат у президенти В. Янукович, а плацдармом, з якого мала розпочатися анексія, обрано було Донеччину (Донецька та Луганська обл.). Саме з цією метою тут здійснювалася інтенсивна ідеологічна обробка населення, якому нав’язувалася думка, що інтереси Донбасу цілковито протилежні інтересам інших українських територій, найперше – Наддніпрянщини та Галичини.
Поразка проросійських сил (найвпливовішою серед яких була кримінально-номенклатурна Партія регіонів) засвідчила, що мобілізаційний потенціал антиукраїнських гасел на Донеччині у 2003–2004 рр. був абсолютно недостатнім для Росії. Москва остаточно переконалася, що сепаратизм в регіоні може бути інспірований лише зовнішніми чинниками, що спонукало її перейти до більш агресивних стратегій закріплення свого впливу.