Зміна підходів до наукового дослідження генези українського народу у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Анотація

У статті зроблено аналіз закономірностей зміни підходів до наукового дослідження генези українського народу та сучасних етнокультурних процесів в умовах кризи комунізму та відновлення української державності. Виявлено, що у тоталітарну добу історична наука загалом й археологія зокрема жорстко підпорядковувалися вимогам комуністичної ідеології. З’ясовано, що криза комунізму та командно-адміністративної системи у другій половині 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. дала можливість вченим відійти від жорстких заідеологізованих схем та розпочати більш-менш об’єктивно вивчати етногенетичні й етнокультурні процеси у Центрально-Східній Європі загалом та Україні зокрема. Розкрито, що остаточна дезінтеграція СРСР і відновлення Української держави позбавили вчених-гуманітаріїв тотального партійного контролю над фундаментальними і прикладними науково-дослідними розробками та дали змогу їм долучитися до європейського і світового наукового досвіду й продовжувати неупереджено та об’єктивно вивчати етногенетичну та етнокультурну проблематику. Показано, що в Україні на найвищому академічному рівні не існує єдиної загальновизнаної теорії українського етногенезу, а на побутовому рівні широкого розповсюдження набули псевдонаукові гіпотези етногенезу українців. Встановлено, що попри постімперський і пострадянський комплекси українські вчені-гуманітарії загалом й М. Брайчевський, В. Баран і Л. Залізняк зокрема доклали чималих зусиль, щоби теоретично обґрунтувати й утвердити як у науково-освітньому дискурсі, так і серед широкого суспільного загалу виважену й обґрунтовану ранньосередньовічну теорію походження українського народу.