Картографування поселень слов’янських племен зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.

Анотація

Етнологічні дослідження слов’янських племен неврів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів VII–ІІІ ст. до н. е. в Середньому та Верхньому Подніпров’ї на території України, Білорусі та РФ, що були надруковані в попередніх числах журналу «Українознавство», ствердили новий метод соціокультурної антропології – метод родоплемінної географії. Встановлено, що в соціальному житті східнослов’янських племен основним учасником був рід, а не патріархальна сім’я, сімейна або сусідська община. Незважаючи на появу праць Бахофена, Мак-Леннана, Моргана, Ковалєвського, Косвена та інших дослідників, в археології досі не відпали радянські уявлення про патріархальну сім’ю як ембріон суспільства і не змінилося ставлення до общини, роду та племені. Археологи до цього часу досліджують етнічно не визначених носіїв археологічних культур.
Але археологам відомо, що родоплемінний лад і розміщення родових поселень гніздами існували на всіх континентах планети з часів палеоліту. Тому родоплемінна географія відкриває нові можливості для дослідження земель, на яких проживали слов’янські племена – предки українського народу, який викликає надзвичайний інтерес у всьому світі. Елементами історичної географії в дослідженні етногенезу слов’ян на початку ХХ ст. користувався В. Хвойка, вивчаючи близько 500 різночасових поселень в Україні. Л. Нідерле розробив карту розселення слов’янських племен із областей початкового проживання, яка, за спостереженнями Б. Рибакова, відповідає основним контурам території розселення слов’ян протягом двох тисячоліть. Системні картографічні дослідження поселень слов’янських племен Верхнього Подніпров’я проводив Л. Поболь – прихильник автохтонної теорії походження слов’ян В. Хвойки. Досі протистоїть автохтонній теорії Петербурзька школа археологів (М. Щукін, В. Єременко, К. Каспарова), яка дотримується міграційної теорії. Хибність міграційної теорії успішно доводить українська дослідниця С. Пачкова. Зібраний нами матеріал гніздового скупчення поселень зарубинецької культури в період ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. на сучасних картах масштабу 1:850000 для Білорусі та 1:250000 для України і РФ підтверджує автохтонну теорію походження слов’ян і, в тому числі, автохтонність українського народу. Ці й подальші подібні дослідження дають можливість виявити характерні риси етногенезу слов’ян-українців від літописних племен Київської Русі до доби заліза, бронзи та міді.