Практика функціонування державних мов у демократичному світі: евристичний досвід для національно-патріотичного виховання в Україні

Анотація

Світова практика засвідчує: повноцінна державність своїм обов’язковим атрибутом повинна мати функціонування спільного, єдиного комунікаційного простору. Зазвичай цю функцію виконує спільна/зрозуміла для всього соціуму мова. В умовах формування держав-імперій спільною мовою ставала мова загарбника: так набули свого глобального поширення англійська, іспанська, португальська, китайська, російська та деякі інші мови. Формування націй-держав і відповідно буржуазних демократій висунули на передній план національні мови, які і набули статусу державних/офіційних. Нині державна мова проголошена у понад 200 країнах, офіційними визнано 97 мов, причому в 66 державах закріплено дві та більше державних та офіційних мов. Головним критерієм розрізнення державних та офіційних мов виступає міра повноти їх вживання: як правило, державною визнається загальнонаціональна мова, а офіційною – регіональна мова нацменшин та етнічних анклавів тощо. Стратегічними пріоритетами при цьому постають скоординованість, взаємодоповнюваність, у кінцевому підсумку – синергетика, сумісні дії громадянського суспільства і державних інституцій з метою досягнення консенсусу. Фундаментальними засадами креативної взаємодії суспільних інституцій є вироблення та законодавча інституалізація засадничих норм співжиття, до яких належать спільна держава, громадянство, державна мова, політичні права і свободи громадян та ін. Дискурс державної мови постає підвалиною самореалізації стратегічних пріоритетів України з утвердження та розвитку національних інтересів та цінностей. Утвердження української мови як державної набуває невідпорного імперативу подальшого сталого і вільного європейського поступу України.